Рівно 13 років тому зупинилося серце людини, без якої не можна уявити Переяслав, – корифея музейної справи, багаторічного директора НІЕЗ «Переяслав» Михайла Сікорського. Науковиці Музею Заповіту Т.Г.Шевченка провели захід під назвою «Спом’янемо добрим словом…», присвячений ушануванню пам'яті видатного історика та краєзнавця. На зустрічі побував і Переяслав.Сity.
Сьогодні на гостину до Михайла Івановича завітали музейниці, студенти та студентки переяславського університету та особливі гості – ветеранки музейної справи, які працювали з ним. Це Ніна Захарчук, Галина Бузян, Галина Козій, Людмила Набок, Лариса Годліна – вони створювали під його керівництвом численні цікаві експозиції, пам’ятають і знають усе, що пов’язано з його, так би мовити, епохою.
Під час заходу можна було ознайомитися з експозицією меморіальної кімнати Михайла Сікорського, що розміщена в колишньому історичному музеї, а нині це Музей Заповіту Т.Г.Шевченка. Тут також показали фільм «Сікорський. Літопис життя» автора Сергія Вовкодава. У ньому через світлини розкрито різні періоди життя і діяльності Михайла Івановича. Коментувала світлини Людмила Набок – хто поруч із Сікорським, яка це була подія, бо вже не всі це пам’ятають. І, як завжди, звучали гумористичні та водночас щемливі спогади про нього.
Ніна Захарчук, колишня старша наукова співробітниця Музею класика єврейської літератури Шолом-Алейхема:
– Про нашого директора можна довго розповідати… Коли він був ще при силі та здоров`ї, в Заповіднику було три «найстрашніші» речі – затвердити річний план, піти у відпустку, поки річний план не виконаний, і відзвітуватися. Одного разу приношу йому на підпис своє планування. Сидить Михайло Іванович у своєму кабінеті, біля нього на столі кіт спить, шапка лежить – усе, як завжди. Бере він той план, читає з початку до кінця, потім із кінця до початку, потім перегорнув на середину…
– Це що?
– План на рік старшого наукового співробітника, – відповідаю.
– Та це ж чепуха! Тут же нічого немає!
– Як же нічого немає, таблиця на шести сторінках каліграфічним почерком, дай Боже мені його виконати, – відказую.
– Та ти що?! Оце ти не зробиш! Оце ти не знаєш! Отут ти не розберешся! Нащо було стільки паперу переводити?!
– Послухайте, ви тільки що фактично обізвали мене ледацюгою і нездарою, – обурилася я. – Але коли до музею приїздять євреї, то не можуть мною нахвалитися: і розумниця я, і стільки роботи виконую, і музей такий гарний! Того кого мені слухати – їх чи вас?
Засопів Михайло Іванович, зиркнув з-під широченних брів, віддав мені підписаний план:
– Іди, працюй…
Мої колежанки, окрилені тим, що комусь, виявляється, підписали план, причесалися, підфарбували губки і побігли і собі «на прийом». Повернулися дуже скоро, якісь розгублені, знічені: «Сказав, що Захарчук усі сили в нього вимотала, більше він нікому нічого не підпише…».
Меморіальна кімната, в якій свого часу жив Михайло Сікорський – прямо на роботі, в історичному музеї.
– І я розкажу історію, – посміхається Лариса Годліна, колишня головна зберігача Заповідника. – Це було у 1980-х. Приїхав до нас міністр культури Сергій Безклубенко. Михайло Іванович його веде, ми, "свита", шанобливо тупцяємося позаду. Заходимо у зал історичного музею, де експонується порцеляна Міклашевського.
– Ось, це ж такі цінні речі, такі унікальні, вони взяті на облік ЮНЕСКО! – каже Михайло Іванович.
Міністр недовірливо гмикає:
– Мені зранку на стіл поклали список предметів з усіх музеїв України, які на обліку в ЮНЕСКО, а ваших я там щось не бачив. Де ваш головний зберігач, покличте!
Підходжу. Міністр питає:
– Це правда, ця порцеляна на обліку в ЮНЕСКО?
Куди ж мені подітися… Кажу:
– Якщо так сказав Михайло Іванович, значить так і є. На обліку. В ЮНЕСКО. Правда.
Довго дивився на мене міністр, а тоді питає у Михайла Івановича:
– Де ви їх таких берете?
– Та де… Самі приходять…
Михайло Іванович Сікорський – направду легендарна постать. Усі, хто з ним спілкувалися, можуть із ностальгією розповісти не одну таку історію: як любив тварин, як терпіти не міг святкувати свій день народження, як обожнював морозиво, як ненавидів пияцтво, як в експедиції виграв у карти рушник, як за свої гроші купував майбутні експонати для музейної колекції, як стрибав у вікно, щоб не зустрічатися з делегацією чернігівського музею, що приїхала повернути шаблю Богдана Хмельницького, як казав: «То всьо чепуха», «Сотвори чудо»…
Ми, музейники, ніколи його не забуваємо, ні-ні, та й процитуємо якийсь із його крилатих висловів.
Вічна пам'ять і шана Михайлові Сікорському, без якого не було б сьогоднішнього Переяслава.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
