Світлана Шкляревська живе в Переяславі, у свої 89 років ще активно сама господарює: шиє, вишиває, вирощує квіти, обробляє город, зробила теплиці, викопала штучне озеро, виготовила із пластикових пляшок паркан, альтанку, доріжки. А раніше була ще й фотографом! Про неї розповідає Переяслав.City.
«Моє життя – нічого особливого»
Незвичний паркан із пластикових пляшок помітила випадково, коли йшла вулицею Переяслава. Вирішила познайомитися з господарем, бо подумала, що це – чоловіча робота. Аж ні! Тут проживає і все зробила власноруч 89-річна Світлана Василівна Шкляревська. Господиня виходить назустріч, одягнена у сукню із вишивкою на рукавах та подолі.
– Та чи варто про мене писати в газету та ще й, ого! – у «Вісник Переяславщини»?! У моєму житті не було чогось особливого. Працювала на швейній фабриці, потім перейшла на фабрику художніх виробів. Трудилася як усі, а зараз господарюю на городі та у теплицях, вирощую квіти, шию, вишиваю, ходжу до церкви. От і все моє життя, моя робота та заслуги.
Світлані Василівні 17 років
З усім, що тут бачите, я справляюся сама. Дуже люблю працювати на землі, така робота мені лише в радість, то і втоми не відчуваю. Раніше, до смерті чоловіка, проживала у квартирі. То там біля багатоповерхівки саджала квіти, де тільки можна було. Якось один чоловік мені сказав: «Саджай, однак поставлю тут свою автівку!». Як боляче мені було це чути! Мріяла, що колись таки матиму власний будиночок та город біля нього.
Переїхала з квартири на землю
– Після смерті чоловіка вирішила обміняти свою двокімнатну квартиру на будинок. Хотіла, щоб була невеличка хатка, ганок із східцями і тихе місце. Дуже довго підшукувала підходящий варіант, який би мене влаштовував. За допомогою брокера таки знайшла те, що хотіла. Коли побачила цей двір, дуже зраділа: «Тепер буде у мене своя земля та своя хата!»
Тут довелося багато чого переробити. Вікна у хаті поміняла на ширші, навісила нові двері. У дворі було аж сім сараїв, то знесла чотири, бо багато займали землі. На їхньому місці сама зробила теплицю із старих вікон та викопала штучне озеро, а вже згодом почала робити із пластикових пляшок альтанку, паркан, доріжку та пальму.
Теплицю зробила сама
Саджаю город на колінах
– Город у мене не такий, як у багатьох суцільний. Я все саджаю окремими грядочками, їх називають високі чи теплі грядки. Дошками обгородила клаптики метр в ширину, а в довжину – скільки хочете.
Такі грядки можна легко обробляти, бо не треба дуже нагинатися, а це важко, особливо, коли хвора спина. Я ж стаю коліньми на голу землю і так працюю. Земля – наша годувальниця, дає нам позитивну енергію та додає сили. Ось так і обробляю грядки сама, а про біль у спині давно забула.
Паркан із пластикових пляшок
– Так я поступово трохи навела порядок у дворі. А ось паркану як такого не було, за огорожу слугувала сітка, у якій були такі дірки, що собаки із вулиці забігали у гості. Колись виписувала книжки від клубу «Сімейного дозвілля». В одній з них описувалося, що із пластикових пляшок можна зробити все, що завгодно – від доріжки до гаража. Вирішила спробувати зробити для початку паркан.
Для цього потрібно було дуже багато пластикових пляшок. Збирала їх де тільки бачила: на узбіччях доріг, біля магазинів. Сказала сусідам, щоб віддавали використані пляшки, то вони мені їх кидали через хвіртку. Зібравши потрібну кількість, пофарбувала їх, склала у відповідну конструкцію й маю тепер оригінальний паркан.
Із альтанкою виходило трохи складніше, бо для її будівництва потрібні були пляшки однакового розміру. Було, назбираю мішок пляшок, які наче одинакові. А як поставлю поряд, то вони на кілька сантиметрів і різняться.
Було якось, що шукала пляшки в сміттєвому бачку, а якась жінка запитує: «Вам є за що купити хліб? Дати грошей?». Я їй розповіла для чого збираю пляшки, то вона мені порадила сходити зранку після вихідних до ресторану «Діброва». Там після урочистостей виносять пляшки з-під напоїв, які закуповували однаковими партіями. Таким чином я й зібрала пляшки однакового розміру й змайструвала собі альтанку. У ній святкувала недавно свої іменини. Люблю в ній відпочивати, та й просто так красиво, якщо у дворі є така споруда.
Паркан із пластикових пляшок
Квітів має бути багато
– Дуже люблю їх, саджаю у дворі де тільки є вільне місце, у кімнатах усі вікна заставлені вазонами. Є різні гіпеаструми, пеларгонія, столітники, еухаріс, агава, папороть, папірус, безчасник, айстри, гвоздики, троянди і навіть інжир. Один росте у дворі, вже дорослий, а не плодоносить, а той, що ви бачили у хаті, кожного року дарує мені соковиті плоди.
Ще китайська троянда є, розрослася, що в хату не занесу, не поміщається вже там. Розсадила з неї пагінці, а дорослу квітку якби комусь віддати, жаль буде, коли така красуня пропаде.
Мій інжир дає плоди
Викопала штучне озеро
– Коли прибирала зайві сараї, то біля одного з них лишилася канавка. Мабуть, її зробили для домашньої птиці – качок, може, щоб вони там купалися. Вирішила використати її в інших цілях. Розкопала її глибше, аж до глини, вслала дно плівкою, залила водою, посадила по краях гав’яр, квіти, інші рослини. І так зробила собі озерце.
Вода у ньому швидко гріється, то нею поливаю квіти, таким чином постійно воду оновлюю, і вона там чиста. А за зиму трохи забруднюється, то весною оновлюю: вичерпую всю воду, прибираю рослини, мию дно і знову заповнюю водою.
Сама викопала штучне озеро
Працювала виїзним фотографом
– Коли чоловік хворів, а згодом він став інвалідом другої групи, то мусила розрахуватися з роботи, щоб його доглядати. Пенсія чоловіка становила 70 рублів у місяць, а його лікування значно перевищувало цю суму. Сестра підказала вихід із ситуації: «Маємо фотоапарат, візьми патент та й займайся фотосправою».
Заплатила я за патент аж 500 рублів і стала виїзним фотографом. Мала постійне місце у центрі Переяслава – біля загальновідомого пам’ятника на честь возз’єднання, якого вже знесли. Скільки я тоді діток перефотографувала! Та й старших людей знімала, екскурсантів та приїжджих.
Одне фото коштувало усього 20 копійок, пізніше – 50. Завжди робила не дві, а три фотокартки, бо знала, що люди любили раніше дарувати їх знайомим та друзям, тому й копій мало бути більше. І справді люди охоче забирали всі свої знімки, які в мене були.
Якось нещодавно у супермаркеті стою біля каси, а невідомий мені чоловік кладе гроші за мої покупки: «Оплачу ваш товар!». Мені стало незручно, кажу йому: «Я маю чим заплатити!» – «Ви мене колись маленького фотографували, то тепер дозвольте заплатити за вас» – почула у відповідь. Люди пам’ятають…
Отак я пропрацювала ще сім років, але запис у трудовій книжці про цю роботу мені не зробили. Добре, що зберігала усі квитанції про оплату фотокарток як доказ своєї діяльності. Завдяки цьому у 2000 році мені зробили запис у трудовій та добавили десять гривень до пенсії.
Під час праці на фабриці художніх виробів (старе приміщення)
Унікальне фото, зліва на право: мама Євдокія, Світлана, тато Василь
«Житиму до 93 років!»
– Зараз на пенсію важко прожити. Бачите у прихожій швейну машинку? То моя годувальниця – знайомим та сусідам роблю дрібний ремонт одягу.
Ще дуже люблю вишивати, робила плаття та сорочки. А раніше усі стіни були у вишитих картинах. Місяць тому познімала усе й подарувала хорошій знайомій: два коврики, чотири картини, панно, чайний коврик, інші вишивки. Подумала: «Якщо помру, то куди усе те подінеться?». А як віддала, то стало легше й на душі: мої вироби у надійних руках, не пропала даремно праця.
Зараз вишиваю картину "Різдво Христове". Дуже складна робота, дрібна, у одному сантиметрі треба вишити по десять хрестиків. Підбираю старанно кольори, шию, потім повішу на стіну й бачу, що не ті кольори підібрала. Випорюю й по новому підбираю нитки. Половину картини уже вишила. Прошу у Бога сили, щоб прожити довше й завершити свою роботу.
Якось фотографувала одну дівчину, а вона запропонувала погадати по руці. Сказала, що я житиму до 93 років. Вірю, що так і буде!
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
