Знайомство з такою жінкою як 92-річна Людмила Іванівна Перевєрзєва викликає зазвичай почуття глибокої поваги та водночас людського співчуття. Її життя було нелегким від самого дитинства до старості. Але зрештою доля подарувала і затишні дні в родинному колі. Про жіночу долю історія на Переяслав.City.
Пані Людмила народилася в місті Харцизьк Донецької області, а згодом із батьками переїхала до Горлівки, неподалік від вузлової станції. Ходити до школи їй не довелося, бо мати посилала її збирати вугілля, яке випадало з вагонів на залізничні колії, й приносити додому. Цим вугіллям вони самі користувалися та продавали, щоб якось звести кінці з кінцями.
«Так замість навчання я почала свою трудову діяльність», — каже Людмила Іванівна. У домі теж було багато різної роботи. Мати доньку особливо не балувала, ба більше — часто навіть лупцювала, після чого і жаліла, і вибачалася, але потім все повторювалося.
Не від хорошого життя матір так поводилася, тому й маленька Людмила не тримала на неї зла. Навіть у свої 92 роки, переживши чимало людського горя, вона не засуджує жорстокості близьких. (Хоча не всі читачі розділяють таке ставлення до насильства).
з онуком Дмитром і його дружиною Світланою
Згодом її сім’я переїхала до міста Кремінна Луганської області. У 16 років Людмила пішла працювати ученицею у бригаду мулярів-штукатурів. Думала, що заробить грошей, купить гарний одяг і зможе дозволити собі навіть навчання у вечірній школі. Але мрія не здійснилася, бо мати взялася сватати їй нареченого.
Запрошувала в гості хлопця, який надовго залишався, а інколи й ночував, і так нав’язала дочці шлюб. Аргументувала це тим, що люди знають про його візити, і якщо вона не вийде за нього заміж, то осудять, глузуватимуть. Довелося 18-річній Людмилі одружитися й переїхати до чоловіка в місто Бахмут, де вона прожила до 2016 року.
Коли строк учнівства муляра-штукатура скінчився, їй присвоїли третій розряд, а через кілька років і четвертий. Могла б і п’ятий отримати, але не вистачало сміливості наполягати на підвищенні кваліфікації та зарплати. Вона була однією з найкращих працівниць, але її працю оцінювали лише портретом на Дошці пошани, подяками та грамотами.
Такий лагідний і поступливий характер дівчини відіграв вирішальну роль і в її подальшому житті. У шлюбі з Василем Степановичем у Людмили Іванівни народилося троє дітей, на жаль, одна донька померла, а залишилися Лідія (діти: Дмитро, Богдан, Софія) та Сергій (діти: Олександр, Максим, Денис).
Подружжя Перевєрзєвих з дітьми Лідією та Сергієм
Цей період її життя був дуже напруженим: окрім основної роботи та догляду за дітьми і господарством, вона також доглядала хвору матір, яка два з половиною роки хворіла, була лежачою. Після її смерті захворів і чоловік, якого паралізувало, тож він потребував домашнього догляду протягом трьох років.
Чоловік, як і її мати, частенько розпускав руки, був майже щодня п’яним і знущався над дружиною й дітьми. Навіть коли вона годувала його в ліжку, намагався паралізованою рукою вдарити її, про що жінка згадує з болем. Після смерті чоловіка більшість часу вона присвячувала дітям та онукам.
Людмила Іванівна з хворим чоловіком Василем Степановичем
Негаразди продовжилися, коли з заробітків у Росії повернувся син Сергій, який пробув там сім років. Як і його батько, він часто прикладався до чарки. «Яке ж то горе — мати в хаті п’яницю», — важко зітхає господиня. У 2014 році він потрапив в аварію під Бахмутом і серйозно травмував ногу. Деякий час йому була потрібна допомога матері, яка залишила йому свій будинок, а сама переїхала жити до онука Дмитра. Наразі син лікується в Мюнхені.
Справжнє людське життя, як говорить пані Людмила, почалося для неї лише у 2016 році, коли вона переїхала з Бахмута до онука Дмитра та його дружини Світлани в село Помоклі на Переяславщині. Дмитро та Світлана ставляться до Людмили Іванівни з великою повагою за її витримку та терпіння. Вони дбають про її здоров’я, слідкують, щоб вона вчасно приймала ліки, не переохолоджувалася і не хвилювалася.
Обличчя пенсіонерки випромінює тепло, що робить спілкування з нею приємним і легким. Незважаючи на тяжку долю, вона зберегла доброзичливе ставлення до людей, чого всім нам варто повчитися. Показовим є і той факт, що в родині утримують 17 котів і 5 собак, що свідчить про панування там тиші, ладу і Божої благодаті.
Молодці Дмитро і Світлана, гарний приклад для наслідування сучасній молоді. Мирного їм неба і сімейного затишку, а Людмилі Іванівні — довгих років щасливого життя.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
