Сьогодні, 20 листопада, Переяславщина проводжала в останній земній дорозі двох військовослужбовців, які загинули під час виконання бойових завдань. Попрощатися з полеглими бійцями прийшли сотні людей. Вадим з Віталієм були майже сусідами, проживали неподалік гімназії №3, розповідає Переяслав.City.
Уперше під час великої війни у переяславському храмі Воскресіння Христового звучало «Упокой, Господи, душі спочилих рабів твоїх» – сьогодні заупокійну службу священники Православної церкви України проводили відразу за двома загиблими Воїнами ЗСУ.
– Сьогодні ми схиляємо голови перед нашими Героями – Вадимом і Віталієм. Два сповнених сил і мужності новітні козаки сьогодні своїм бездиханним і зруйнованим тілом надихають нас не опускати руки, а боротися, щоб раз і назавжди покласти край тій наволочі, яка століттями не дає нам вільно жити, – промовив отець Іоан.
Далі траурний кортеж з тілами двох Героїв пройшов центральною площею міста, після чого останні земні дороги Вадима і Віталія розійшлися, бо кожному приготоване місце спочинку на різних кладовищах. Рідні й близькі 38-річного Вадима Лисенка проводжали його до Ярмаркового кладовища, де вже спочиває батько Воїна. З 33-річним Віталієм Ковалем прощалися на Андрушівському цвинтарі, де похована мама Захисника.
Чин похорону Вадима Лисенка
Лисенко Вадим Вячеславович народився 1 вересня 1986 року, проживав у Переяславі. Служив навідником гранатометного відділення взводу вогневої підтримки.
Помер 14 листопада 2024 року в лікарні міста Дніпро внаслідок поранень, які отримав 30 жовтня під час виконання бойового завдання поряд із містом Торецьк Бахмуцького району Донецької області.
– Вадим став на захист України восени 2022 року, – крізь сльози розповіла дружина Героя Надія Лисенко. – В армії він не служив, але до війська сам призвався. Два рази його вертали, а за третім забрали. За два роки в нього було дві ротації, воював на Донеччині.
Він пішов на війну, щоб синьо-жовтий стяг гордо майорів над вільним і незалежним рідним краєм, а ще щоб сюди, на Переяславщину, не ступила нога росіян.
– Двічі проводжали його на війну, а він повертався. Переяславський військкомат вертав, – додає мама Воїна Валентина Петрівна. – Вертали, бо в нього сухожилля перерізане, рука в нього пряма була, не робоча. А вже як пішов у Київський військкомат і його забрали. Він дуже хотів прогнати з нашої землі ворогів. У нього дочка і він казав: «як я не піду служити і не вижену росіян, то вони зразу прийдуть сюди і будуть над дочкою знущатися». Оце такі були його слова.
У Героя залишилися мама, дружина Надія, дочка Валерія і син Андрій від першого шлюбу, а ще старший брат Олексій.
У Вадима з Надією дітки вже не народяться. Жінка була вагітною, коли дізналася, що Вадима тяжко поранили. Від пережитого сильного стресу вона втратила дитя.
– Я два тижні була біля нього в Дніпрі, коли він був у лікарні після поранення. Дитинку я втратила, – поділилася своїм розпачем та невимовним горем Надія.
Востаннє нашому земляку віддали військові почесті. Дітям Героя Олександр Молоткін вручив Державний Прапор України, який почесна варта зняла з домовини. Побратим Вадима від військової частини передав рідним скриню, в яку поклали український стяг та папку з портретом Захисника. На честь воїна пролунали трикратний стрілецький салют та Гімн України.
Чин похорону Віталія Коваля
Похорон Віталія Коваля відбувся на Андрушівському кладовищі. Могилу для Воїна викопали неподалік місця, де похована його мама і бабуся.
На останнє прощання сюди, окрім рідних та близьких, друзів захисника, прийшло багато людей, особливо старшого віку, які мешкають у тому мікрорайоні. Хоча кладовище і далеченько, але хто з паличкою, когось підвезли – прийшли віддати останню шану Герою. Не всі його особисто знали, але кажуть: «Як же не прийти – він же Наташин син, наш захисник». «Це ж свята справа – віддати шану, помолитися за царство його відважної душі», – плачучи каже жінка похилого віку, хусточкою втирає рясні сльози.
Коваль Віталій Юрійович народився 31 липня 1991 року, проживав у Переяславі. Призваний на службу 17 квітня 2024 року 1 відділом Бориспільського РТЦК та СП. Служив стрільцем-санітаром відділення морської піхоти. Загинув 15 листопада 2024 року під час виконання бойового завдання поряд із селом Костянтинопольське Донецької області.
– Віталія я добре знаю, він хрестив нашу донечку. Він та людина, на яку багато хто має рівнятися, – розповідає кума Ковалів Юлія. – Бо він із самої звичайної родини, простий маленький хлопчик, який зміг багато чого в своєму житті змінити радикально, як кажуть, перевернути з ніг на голову. Віталій виріс, вивчився, освоїв велику техніку – працював далекобійником і в Україні, і за кордоном.
Їх два брати – Віталій і Андрій. Як тільки розпочалося повномасштабне вторгнення, вони доправляли в Переяслав великі фури з гуманітаркою, тим самим рятували і наших людей місцевих, і військових, яким передавали різну допомогу. А потім обоє пішли захищати Україну.
У Віталія троє маленьких діток: доні сім років, синочкам – чотири і два. Він міг отримати відстрочку, але все одно пішов захищати дім своєї родини, кордони своєї держави. Віталій – Герой, він має бути прикладом для всіх, особливо для тих, хто ховається за жінчиною спідницею...
Марія, хрещена мама двох діток Ніни та Віталія:
– Я його знала як позитивну людину, він був добряком і я ніколи не бачила, щоб він був недобрим, навіть не уявляла, що він міг би сваритися. Віталій завжди за всіх переживав, турбувався за дружину та дітей, особливо за свою маму Наталю.
Його батьки давно розлучилися і мама їх із братом ростила. Коли в дім прийшла невісткою Ніна, то вона полюбила її як рідну доньку, допомагала тішити і ростити дітей – своїх онуків. А потім мама захворіла і навесні померла. Я після того Віталія не впізнавала, він ніби підкосився.
А потім вирішив піти воювати. У нього ж троє діток, міг би і не йти, але таке рішення прийняв. Ніна розповіла, що за весь час служби він не прислав їй жодного фото у військовій формі, хоч скільки раз його просила. Могла тільки зробити скрін з екрану телефона, коли говорила з ним по відеозв’язку. А перед загибеллю прислав якісний знімок. Мабуть, відчував, знав...
На цвинтарі траурний мітинг розпочав прощальною промовою проієрей Іван Бобітко, затим закликав сказати добре слово про Захисника всіх охочих. Дуже рідко коли в такі моменти рідні загиблого Воїна можуть щось промовляти прилюдно. Батько Віталія Юрій Іванович зібрався з силами розказати, якими патріотами виросли його сини. Тільки один уже у домовині, другий приїхав з передової попрощатися з братом.
– Коли почалася війна, мої сини працювали за кордоном – у Європі. Їм там казали: «Залишайтеся тут», а вони: «Ні, ми не можемо так». Вони повернулися в Україну і зразу пішли у військкомат. Не тікали, не ховалися. Вони не служили в армії, але відразу стали на облік. І коли призвали, то сини пішли у пекло. Вони у такому жахітті були, що тут люди навіть уявити не можуть, які там важкі бої.
У Віталія залишилося троє дітей… Їм буде важко, але вони виростуть і будуть пишатися своїм батьком, який у люту годину пішов захищати їх від ворогів. Я вас дуже прошу, щоб ви розказували своїм дітям і онукам, якою ціною здобувається воля і незалежність. Щоб пам'ять про наших героїв була довгою, і шана вічна, щоб їх ніколи не забували. Хай живе наша Україна, любіть і бережіть її, бо заради неї загинув мій син, – сказав Юрій Іванович.
Попрощатися з братом з передової приїхав Андрій Коваль:
– Ми з ним завжди були разом: і працювали, і служили – навіть воювати поїхали з ним в один окоп. Я бачився з братом перед самою загибеллю, перед його крайнім «виходом». Знаю багатьох військових, з якими служив, але Віталій – справжній Воїн. Мало хто із побратимів наважувався іти туди, куди він ходив…
– Віталій вибрав шлях воїна, і він залишається в нашій пам’яті як людина, яка в тяжкий час стала на захист кожного з нас, – сказав представник військкомату Тарас Костін. – Отут, над його домовиною, ми повинні розуміти, що клятий ворог не зупиниться, а перемогти його можемо тільки разом. Тому маємо підтримувати і захисників, і не забувати по рідних – дружину Героя, яка залишилася з трьома дітками, батька. Я особисто знав Віталія, він був порядною людиною і став нашим справжнім захисником. Але, на жаль, ми його не вберегли. Клята війна забрала.
Військова почесна варта виконала трикратний автоматний салют на честь Героя, Тарас Костін передав дружині Ніні прапор і польовий "піксельний" кашкет .
– Він останнім часом мені казав, що пришле прапор і кашкет, а я сердилася, казала: ти дурний… Йому ж тільки 33 роки... Він мені все життя повторював, постійно, що доживе до віку Ісуса Христа... – шепче дружина, пригортаючи до грудей символи останніх почестей свого чоловіка-Героя. Тремтить, як осінній листочок, сльози ніби замерзли в почервонілих очах – неможливо виплакати біль і розпач. – Перед загибеллю сказав, що відправив нам посилку. Вона прийшла. А я її не можу відкрити…
...Ми так гарно востаннє з ним поговорили, як ніколи за останній час. До того було часто дуже емоційно: я ображалася, казала, що мені так важко з трьома дітьми, просила повернутися, – картає себе за свою слабкість Ніна. – Він же був поранений, але знову пішов на "передок", не відмовився.
Обіцяв мені сам повернутися і доньку зводити в кінотеатр, аквапарк – він Ангелінку так любив... І він обіцяв, шо поможе. Поміг...
А він же був найкращим чоловіком і батьком! У нас були найщасливіші роки життя з ним. Такому чоловіку ціни не було... Він помагав усім, це була найдобріша людина у світі.
Перед смертю сказав брату Андрію: допомагай Ніні, допомагай дітям, не кидай їх одних. І мені сказав: якщо зі мною щось станеться, у тебе є Андрій, він тобі допоможе...
– Віталій мене підтримував, коли Володя загинув, не давав зламатися. А тепер моя черга тебе підтримати. Ми не можемо здатися, не маємо права зрадити їхню пам'ять… – так само пошепки каже подрузі Людмила, дружина загиблого Героя Володимира Кочина.
Після того, як домовину опустили в землю, священники заспівали Гімн України, всі кинули по грудочці землі, люди потроху почали розходитися. Ніна з товаришками стоїть над ямою, яку закидають вологою глиною копачі. Сильний вітер, який розгулявся цього дня, поруч тріпоче жовто-блакитний прапор. Над могилою Захисника Віталія Коваля. Восьмий на Андрушівському кладовищі...
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
