Ця історія про військовика Збройних сил України. Його звати не Миколай, але він уміє творити своєрідні чудеса – фіксувати у хаосі війни прекрасні моменти. У редакції Переяслав.City він розповів про метеликів, світанки і своє відчуття тилу.
«Рабовласником» став ще в АТО
«Рабовласник» – це позивний 40-річного Олександра, молодшого сержанта, військовослужбовця артилерійської бригади. Службу у лавах ЗСУ він починав з 2014 року. Як каже, потрапив на головний феєрверк донецького аеропорту.
– Свого часу строкову службу я проходив в артилерії, і коли почалася АТО, мене розподілили саме туди. 28 липня мені виповнилося 30 років і в цей день о шостій ранку прийшов «святкувати» під військкомат у Києві. Я – киянин.
Спершу пройшли підготовку в Бердичеві, потім на рівненському полігоні, а вже потім нас відправили на Донбас. Тоді вже відбулися бої за Іловайськ, але ми потрапили на, так би мовити, «урочисте закриття» Донецького аеропорту – із «салютами та феєрверками». Це вже був момент, коли диспетчерська вежа майже рухнули, усе було практично знищено. Ми, вважайте, закривали ту історію. Потім було Дебальцеве. А далі бойові дії трохи вщухли. Хоча «вщухли» – це, звісно, відносно.
Диспетчерська вежа Донецького аеропорту, яку утримували українські "кіборги", впала 13 січня 2015 року після кількаденного масованого обстрілу.
Олександр зауважує, що його нинішній позивний – з тих часів. Тоді учасникам АТО влада обіцяла безкоштовно виділити по 2 га землі. А хлопці жартували, що до неї треба б ще двох «рабів». Олександру всі ці жарти були дуже до снаги, так і почав іменувати себе «рабовласником»:
– У мене тоді з’явилася нашивочка «київська хунта» і «рабовласник», я ходив і жартома питав, натякаючи на донецьких тих сепаратистів: «Так де мої два раби?» – сміється Олександр. Взагалі в нього відчувається домінантна жага свободи і прекрасне почуття гумору. Каже, це сильно допомагає на фронті тепер.
«Я розумію, що цей світанок бачу востаннє»
Коли після АТО чоловік повернувся до цивільного життя, займався оформленням сцен, декораціями, різьбленням по дереву, навіть меблі робив. Так хобі стало основним заняттям. Хоча за освітою він хімік-технолог, а ще вивчав інформаційні технології. Вважає, що людина «з головою на плечах» здатна багато чого створити. Наприклад, він для себе зробив сервер, щоб зберігати свої фотографії. Їх назбиралося вже понад 70 тисяч.
Олександр зауважує, що з чималого переліку його занять якраз фотосправою ніколи не займався. Почав знімати вже на цій великій війні. Для себе. Тим більше, зараз це легко – не треба тягати фотоапарати, бо є телефон під рукою.
– Це почалося просто так, ніякого особливого моменту не було. Я не знімаю розбиті танки чи якісь інші воєнні кадри. Мені подобається краса. От, наприклад, відпрацювали позицію, переночували десь у канаві, а зранку прокидаєшся – а перед тобою дивовижний рожевий світанок! Я розумію, що бачу це вперше і востаннє. Бо наступного такого вже не буде, навіть якщо я проживу ще тисячу років. Кожен світанок – унікальний.
Або побачив метелика чи жучка – сфотографував. Зараз екологія така, що вони довго не живуть. І цього конкретного метелика я більше ніколи не зустріну. Я люблю знімати красу – вона є скрізь і насправді вона у дрібницях. Надихає фотографувати і те, що ця краса швидкоплинна. Можливість зберегти її хоча б у кадрі – це моя маленька радість.
З Олександром ми поговорили, коли він під час відпустки приїхав у Переяслав замовити альбом зі своїми фотороботами. Кілька екземплярів для друзів і близьких. А на загал уперше погодився показати свої знімки учням Стовп'язької гімназії, коли там до Дня захисників України проводили патріотичний захід.
Про те, що його фотоколекція може з часом вирости в якийсь проєкт нині не думає.
– Для мене це важливо робити зараз. Бо колись ці фото нагадуватимуть мені про той час і ті моменти, коли я бачив, що життя прекрасне і воно продовжується – навіть у найстрашніші часи. Я не дуже люблю соціальні мережі, але інколи ділюсь фото з кимось із друзів.
Фотоальбом з роботами воїна Олександра
«Моє місто мені стало чужим»
До ЗСУ киянин «Рабовласник» повернувся у перший день повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року. Спочатку обороняв Київщину, потім бригаду перекинули на східну лінію фронту. За три роки побувати вдома довелося чотири рази – побачитися з дітьми. Каже, вони розуміють, чому тато не з ними, і для нього це дуже важливо: «Хоча я був далеко, вони не відчували себе покинутими».
Військовий визнає, що наразі за сімейними обставинами має право звільнитися зі служби, але не може. Без пафосу. Просто знає, що на передовій не вистачає людей: мотивованих і навчених. А ще зізнається: не знає, як повернутися в наше оце «мирне» життя.
– Я народився і прожив у Києві 40 років. А це прийшов у відпустку і розумію, що це місто стало мені чужим. Мене навіть трохи шокувало, наскільки там всі розслаблені, гуляють, тратять гроші – не скажеш, що це столиця країни, яка захищається від найжорстокішої агресії.
Сирени виють, а мами з колясками гуляють, підлітки сидять на лавках, цілуються. Вони навіть не звертають уваги. Бо не знають, що означає бачити війну зблизька.
Просто на пішохідному переході мене ледь не збила на шаленій швидкості якась мажорка на рожевій машині з номерами «Кіса». Це за декілька хвилин до комендантської години. Я подумав: «Така автівка з фронту виглядала б зовсім інакше».
Згадалося, як товариш їздив до дочки на весілля. Ми перед тим під Краматорськом побували, машина обстріляна, продірявлена в решето. І ось на ній він поїхав видавати доньку заміж. Тато приїхав. З війни. І там це люди розуміють.
Безпечніше почуваюся на фронті, ніж у тилу
– У прифронтових селах, особливо на Харківщині, бо на Донбасі з цим не так, буває підходить старенька жіночка, плаче: «Я за вас, діточки, молюся». Або дідусь із села, яке ось звільнили, нам яблучки принесе, дякує. Це нам дуже приємно. Це від людей, які пережили і на собі відчули, що таке війна.
Тут такого немає. Тут дивлюся на все, і відчуття, що я в іншій реальності. Тил живе своїм життям, а фронт – своїм. І мені тут некомфортно. Я почуваюся безпечніше на фронті, бо знаю, як там діяти, коли летить, як поводитися, де небезпека, як від неї уберегтися. А тут більше шансів потрапити під машину, бо можу не звернути на це уваги.
До того ж, у Києві я собі роботу не знайду – ну які зараз сцени і декорації? Мені простіше жити там на фронті, де я знаю весь розклад. Там я потрібен, і є чітке розуміння, що маю робити. А тут – ні.
Як говорити з рідними загиблих – сам не завжди знаю. У відпустку приїжджав на річницю до тих, хто ще в 2015 загинув. Стою і не знаю, як в очі родичам дивитися, бо я живий, а він – у землі… Суспільство дійсно треба готувати до прийняття людей з війни. Багато хлопців не можуть довго навіть у відпустці бути саме через такі розриви в розумінні: ось тут війна, і тут – ні. І це в одній країні, на відстані 300-400 кілометрів від лінії фронту.
Військовим важливо чути подяку
При всьому цьому Олександр наголошує, що для військових дуже важливо, це їх підтримує і мотивує – вдячність тих, заради кого вони ризикують життям.
– Була колись гарна акція – «Завдяки тобі». Я не знав про неї, аж у місті якась дівчинка підбігла обняла, подякувала: «Спасибі!» – і побігла. Це було так приємно. Зараз треба запускати щось подібне, причому, масово.
Якщо не хочете іти служити, подякуйте тим, хто там. Підтримайте донатами. І насправді користі буде більше від того воїна, який прийшов у ЗСУ свідомо, підготовленим, а не від того, кого примусово привезли. Хоча він, може, в тилу був би продуктивнішим для фронту, своєю роботою краще би підтримував економіку. Бо це теж дуже важливо.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
