«Жіночі посиденьки» з частуванням стравами української традиційної кухні провели в Переяславській публічній бібліотеці 24 січня. Як це було і чим унікальним пригощали переяславські господині, розповідає Переяслав.City.
«Жіночі посиденьки»
Новий формат заходу під назвою "Жіночі посиденьки" нещодавно започаткували в міській публічній бібліотеці. Це тематичні зустрічі, присвячені обговоренню різних аспектів української культури, таких як вишивка чи пісня. Захід проходить у затишній, невимушеній атмосфері за чашкою чаю. Цього разу посиденьки були присвячені українській традиційній кухні.
На події зібралося близько 20 учасників: бібліотекарі, народний аматорський ансамбль української пісні «Червона калина» Переяславського Центру кулуьтри та мистецтв й інші гості.
Учасники заходу заздалегідь приготували і накрили стіл, на якому були традиційні українські страви: вареники з картоплею та капустою, різноманітні пиріжки, вінегрет, холодець, ковбасу, кров’янку, соління, сало, налисники, тушковану картоплю, квасолю та інше. Гостям також запропонували узвар.
– Народна кухня — це культурна спадщина українського народу, як мова, література чи мистецтво. Це неоціненний здобуток, яким ми маємо пишатися. Українська кухня виросла із сільського побуту, де готували прості, але ситні страви. Вона формувалася століттями, відображаючи історію, звичаї та умови життя українців, – зазначила на початку заходу директорка бібліотеки Тетяна Майстренко.
– Багато наших страв здобули світову славу й стали частиною раціону інших народів. Сьогодні їх можна знайти в кафе та ресторанах по всьому світу. Українці завжди готують із любов’ю та пригощають з радістю. У наш час, коли триває велика війна, ми почали більше цінувати своє: пісні, звичаї, літературу та кухню, – додала директорка.
Під час атмосферного заходу бібліотекарі розповіли про українські народні страви та кулінарні традиції, а народний аматорський ансамбль «Червона калина» виконав тематичні пісні, зокрема «Добрий день», «Цвіте калинонька», «Вареники», «Попід явір», «Через сад», «Та червона калина», «Ой дубе», «Ти підеш горою» та інші.
Кваша – старовинний десерт
Серед традиційних українських страв було чимало тих, які готувалися за прадавніми рецептами, як до прикладу – кваша. Цю стародавню страву з гречаного чи житнього борошна з солодом, подібну на смак до киселю та яблучного пюре, приготувала пенсіонерка, активна учасниця громадських заходів Любов Тенетко із Переяслава.
– Кваша – це старовинна, дуже давня страва, яку подавали на десерт. Люди колись жили бідно, їсти вже було нічого, то після борщу запивали квашею. У нас у старих Андрушах її готували. Рецепт мені передала покійна мама. У нашій сім’ї її ніхто не любить і навіть запаху не переносять, як вона готується. А я обожнюю! Коли мама варила, я не могла наїстися. Вона казала: «Випий чавун – і нічого тобі не буде». Я дивилася, як мама це готує, і так навчилася, – розповіла Любов Володимирівна.
"Булькає, як самогонка"
Також господиня поділилася рецептом її приготування:
– Наприклад, хочу я зробити 8 літрів кваші. Беру 4 літри кип'ятку і 4 літри холодної води. Змішую так, щоб вода була приблизно 50 градусів. Потім пропорційно додаю гречану та житню муку — традиційно вони беруться в рівних кількостях. Наприклад, беру літрову банку гречаної муки та літрову банку житньої муки. Все це гарно вимішую.
Додаю цукру, щоб почався процес бродіння. Потім "утужкую" (тушкую ред.). Раніше це робили у чавунах, ставили на піч у теплі, щоб воно грало, як самогонка. А я роблю по-своєму: ставлю у каструлю, замотую чимось теплим, потім зав'язую суконним платком і ставлю біля батареї. Воно в мене бродить дві доби. Дивлюся, як воно булькає, — точно як самогонка. Після цього ставлю на вогонь і варю, уварюю. Воно чисте, без алкоголю, просто завдяки цукру та муці йде природне бродіння. У мене є подруги, які обожнюють цю страву. Але є й такі, що кажуть: "Ні-ні, навіть не принось!"
Я думаю, це дуже корисно. Це ж натуральний український продукт, як кисломолочний, тільки свій, особливий. Дуже смачний, спробуєш – сам переконаєшся!, – зауважила Любов Тенетко.
Любов Тенетко приготувала квашу за прадавнім рецептом із Андрушів
Пиріжки з калиною для дівочої краси
Опісля слів Тетяни Миколаївни про український хліб розповіла бібліотекарка села Гланишів Марина Корж :
– Оскільки я багато печу та працюю з хлібом і борошном, мені випала честь розповісти про страви з борошна. На столах у мене пиріжки з вишнями, маком і домашнім повидлом.
В Україні з борошна готують вареники, млинці, пиріжки, галушки, гречаники, коржі, вергуни, мандрики, пампушки, калачі та багато інших страв. Багато з них стали традиційними для святкового столу. Наприклад, пампушки та вареники прикрашали недільний обід, а пиріжки готували до свята Петра і Павла.
Хліб завжди був головною стравою в українській кухні. З ним зустрічали гостей, скріплювали домовленості на заручинах, бажали достатку новонародженому. Недарма в народі кажуть: «Хліб та вода — козацька їда», «Хліб та каша — їда наша». Особливе місце належить короваю, який випікають на весілля з найкращого борошна та прикрашають шишками, жайворонками, колосками.
Пиріжки готували з різноманітними начинками: м’ясом, рибою, грибами, сиром, капустою, картоплею, маком, яблуками, калиною тощо. Особливо популярними були пиріжки з калиною, яку вважали символом дівочої краси. Червоні кетяги калини прикрашали весільний коровай, а біля хати, де народилася донька, садили кущ калини.
Пиріжки часто подають як закуску або як доповнення до борщу, особливо з капустою. Вони є невід’ємною частиною української кулінарної традиції.
Старе сало – до борщу
Бібліотекарка Валентина Місюра розповіла детальніше про борщ:
– Серед перших страв він займає почесне місце. Борщ варять у різних регіонах по-різному, звідси й різноманітність його назв: Київський, Чернігівський, Прилуцький, Полтавський, Галицький, Львівський, Волинський, Гуцульський, Закарпатський.
В Україні існує безліч видів борщу, проте найпоширеніші три: червоний (з капустою), зелений (щавлевий) та борщ із холодцю, який готують на основі холодцю. Їсти борщ – це традиція: його подають із часником, цибулею, сметаною, а обов’язково – із салом.
– Кожен регіон має свої традиції приготування борщу, – додала Лариса Жарко. – Наприклад, на Полтавщині додають галушки, на півдні – рибу, а Тарас Шевченко любив борщ із карасями. Спільним для всіх рецептів було одне – борщ заправляли салом. Зазвичай використовували старе, витримане сало, яке розтирали з часником для насиченого смаку.
Смалець замість крему
Детальніше про сало розповіла бібліотекарка Лариса Жарко:
– Як же борщ без сала? Сало – справжня візитівка української кухні. Жоден українець не відмовиться від шматочка білого сала з рожевими прорізами м’яса та ароматною шкірочкою. А якщо додати чорний свіжий хліб, цибулину й гарячу тарілку борщу зі сметаною – це ідеальний обід.
Перші згадки про приручення кабана пов’язані з Китаєм, Південно-Східною Азією та Єгиптом. Археологи знаходять кістки свійських свиней на території України, датовані третім тисячоліттям до нашої ери. Сало було й залишається цінною їжею та головною приправою до багатьох страв. Його їдять у будь-який час доби, а достаток сала завжди вважався ознакою добробуту.
Українці навіть створили жартівливі приказки: «Живу добре – сало їм, на салі сплю, з салом укриваюся».
Сало готували різними способами: солили, варили, смажили, тушкували. З нього отримували смалець, який не лише використовували в кулінарії, а й вважали цінним косметичним засобом для виготовлення кремів і мазей.
Жарти про сало:
- Студент пише додому листа: «Вишліть САЛА! Добрий день мамо и тато...»
- Сусід через паркан: «Миколо, хочеш сала?» – «Хочу!» – «Так заходь!» – «А в тебе собака злий!» – «Отож.»
- «Куме, чув, що від сала склероз буває? – О, тепер зрозуміло, чому після шматка сала я весь день не пам’ятаю, їв я чи не їв.«
- Сало – не лише їжа, а й частина української культури, з якою пов’язано безліч історій, пісень та традицій.
Їмо бараболю і не кленемо долю
Світлана Лашун розповіла детальніше про картоплю:
– Що головне на українському столі? Окрім борщу, в українській кухні важливе місце посідає картопля, яку часто називають «другим хлібом». Її варять, запікають, фарширують і подають як гарнір до м’ясних і рибних страв. Картопля, як і інші овочі, є основою традиційної кухні, де вони використовуються як у сирому вигляді, так і приготованими.
Картоплю в Україні почали вирощувати у 1805 році в Харківській губернії. Проте відома вона була ще за часів Запорозької Січі — її привозили козаки з далеких походів, сприймаючи як трофей. В народі навіть говорили «Їмо бараболю і не кленемо долю».
Українська культура багата на загадки, особливо про овочі, без яких не зварити борщу.
Спробуйте відгадати:
- «Я росла в темній темниці, з мене шкуру всі деруть. Мене варять, мене труть, пироги з мене печуть»
- «Сидить баба на грядках, вся закутана в хустку»
- «Що то за голова, що лише зуби та борода?»
«Червоний макар по полю скакав та в борщ плигнув»
Традиційні овочі української кухні. Поряд із картоплею поширеними є буряк, помідори, редька, капуста, гарбузи, перець, кабачки та бобові. Вони формують основу українських страв і створюють неповторний смак національної кухні.
Відповіді до загадок: картопля, капуста, часник, помідор або буряк.
Каша – яловина мати наша
Бібліотекарка Лідія Верещук розповіла детальніше про українську кашу:
– Кухня будь-якого народу формується відповідно до природно-географічного розташування та господарської діяльності. Українці – аграрний народ, який здебільшого займається сільським господарством, особливо рослинництвом. Ми вирощуємо жито, пшеницю, кукурудзу, ячмінь, просо, гречку, а також буряки, моркву, картоплю. Злаки перемелюємо на крупи, а овочі є основою багатьох страв. Недарма кажуть: «Каша – яловина мати наша».
Їжа в Україні ділиться на повсякденну та святкову, і це стосується навіть каш. Звичайні каші готують із гречки, ячменю, кукурудзи чи пшона. Їх варять на воді або молоці, додають гарбуз, масло чи інші інгредієнти. У різних регіонах каші мають свої особливості: на заході України, наприклад, більше шанують кукурудзу.
Каша має важливе обрядове значення. Наприклад, колись у Поліському районі була традиція: на хрестини "баба" (жінка, обрана на цю роль) варила кашу. Її роздавали гостям, а потім горщик із кашею розбивали – це символізувало добробут і продовження роду.
Я теж перейняла цю традицію. На хрестини моєї внучки я сама зварила рисову кашу на молоці з яйцями, маслом і цукром – як колись готувала моя бабуся. Горщик із кашею розбив хрещений батько, а уламки закопали. Ця традиція настільки мене захопила, що я повторила її на хрестинах у Києві, чим здивувала гостей у ресторані.
Цікаво, що в давнину черепки від розбитого горщика брали бездітні пари, вірячи, що це допоможе народити дитину.
Раніше серед східних слов’ян існував звичай: під час укладання мирного договору противники разом варили і їли кашу. Договір вважався дійсним лише після того, як каша була спільно з’їдена. Вона ставала своєрідним символом згоди та підписом під домовленістю.
Українці вміють перетворити навіть найпростішу їжу на частину обряду чи символіку. Каша – це не лише страва, а й частина нашої культури, багатої традиціями та унікальними ритуалами.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
