До Дня закоханих Переяслав.City розповідає історію Олени Шереновської із Переяслава та Віталія Адаменка із Гланишева – пари, яка познайомилася ще у 2017 році в інтернеті, але офіційно разом вісім місяців. Вона – 28-річна майстриня перманентного макіяжу та тату, він – 34-річний лейтенант ЗСУ, командир інженерно-саперного взводу 501 ОБМП. Попри війну, відстань і небезпеку, їхні стосунки стали прикладом справжньої любові, яка надихає інших.
— Це був 2017 рік. Ми познайомилися у Facebook: він додався в друзі, ми почали переписуватися. І так писали одне одному до 2023-го, — розповідає Олена Шереновська.
— Тоді Віталік працював в "Укрпромпостачі" оператором термічної обробки продукції, а в червні 2022 року його мобілізували. У 2023-му наше спілкування стало тіснішим. Тоді в мене була складна життєва ситуація, і він дуже мене підтримував. Попри свою зайнятість, знаходив для мене час. А побачилися ми вперше лише цього року, коли він приїхав до Переяслава.
Його направляли у справах до Києва, і він скористався цією можливістю, щоб заїхати до мене. Хотілося просто провести трохи часу разом, поговорити, випити кави.
Один раз він працював у таксі — просто як підробіток. Якось підвозив мене, хотів заговорити, але я не звернула уваги. Було не до того. Але так, він уже тоді знав, що я — та сама людина, з якою переписується.
Вперше ми зустрілися 12 травня 2024-го року. Провели разом сім чи вісім годин, а потім він поїхав назад. Через місяць, коли приїхав у відпустку, сказав: "Все, давай будемо зустрічатися". Я й сама це відчула ще при першій зустрічі — ніби моє, і все.
Напевно, це було кохання з першої переписки. Ми дуже довго йшли одне до одного. Це ж сім років! Познайомилися у 2017-му, а тепер 2024-й. Просто переписувалися.
Він був у Переяславі, а я поїхала до Києва, потім — у Польщу на роботу. Ми весь цей час підтримували зв’язок. Потім я повернулася, якраз перед війною, і хотіла знову їхати до Польщі. Мама казала: "Їдь", але я вирішила залишитися. І добре, бо якби тоді виїхала, ми б так і не зустрілися. Я сказала собі: "За кордон поїду тільки тоді, коли все це — війна — закінчиться". Ми почали зустрічатися і стали парою з 6 червня 2024 року.
Фото у день першої зустрічі пари, 12 травня 2024-го рокуФото: надала Олена Шереновська
— Як ви плануєте святкувати День закоханих у такий складний час?
— Дай Боже, щоб йому підписали відпустку, і він приїхав. Цього року він може взяти два тижні відпочинку двічі, і хоче приїхати в лютому. У будь-якому разі ми проведемо цей день разом. Навіть удома — мені з ним добре, і більше нічого не потрібно.
Мені подобається, що ми можемо бути лише вдвох і нам цього достатньо. Нам не потрібні гучні компанії чи особливі плани. Звісно, коли він приїжджає у відпустку, буває, що зустрічаємось із друзями, але найкраще нам удвох. І цього достатньо.
Фото: надала Олена Шереновська
— Чи могли ви тоді уявити, що ваша історія пройде крізь випробування війною?
— Точно могли уявити. Але тоді, у 2017 році, звісно, ніхто цього не знав. Я ж погодилася його чекати. Сказала йому: "Я тебе дочекаюся в будь-якому випадку". І він також мене чекає, але в себе. Ми завжди намагаємося знайти будь-який момент, щоб побачитися. Я їжджу до нього, коли є можливість, і він так само, якщо випадає нагода, старається приїхати.
Якщо його відправляють на Київщину по якимось справам, він завжди намагається заїхати, щоб ми зустрілися хоча б на годину-другу. Іноді він заїжджає, ми бачимося, і він знову вирушає.
— Що для вас означає любов під час війни?
— Коли почалася війна, я почала цінувати кожен момент, адже розуміла, що завтра може не бути. Так само і в стосунках. Ми намагаємося не втрачати жодної можливості.
Зараз у нас немає "завтра" чи "через місяць", бо ніхто не знає, що буде далі. Погано, що не можемо будувати плани. Вони є в голові, але ми розуміємо, що зараз це неможливо. Головне — щоб все це закінчилося, а далі... думаю, все стане на свої місця.
— Чи є у вас мрії після перемоги?
— Так, ми хочемо свій будинок і дітей. Щодо дітей, ми хочемо їх і зараз, і війна не стане перепоною. Багато людей бояться народжувати через війну, але ми так не думаємо. Щодо матеріальних речей, таких як будинок або машина, ми трохи почекаємо. А ось дітей чому б і ні? Мені це важливо. Коли його немає, а біля мене є його частинка — це прекрасно.
Фото: надала Олена Шереновська
Фото: надала Олена Шереновська
— З якими негативними моментами через війну ви зіштовхуєтеся?
— Він часто буває дуже втомленим. Коли я чую, що в нього поганий настрій, намагаюсь не турбувати його перші півгодини. Але завжди кажу: "Киць, розкажи, що сталося, я тебе вислухаю". І він завжди мені розповідає, йому стає легше. Хвилювання є у кожної людини, це правда. Я переживаю, так. Але в цілому у нас в стосунках все добре, немає негативу.
— Чи є у вас спільні традиції або ритуали, які допомагають підтримувати зв'язок, коли ви далеко один від одного?
— У нас є кілька звичок. Кожного ранку ми вітаємося через TikTok або Telegram: "Добрий ранок, кохана", і ввечері кажемо "Добраніч". Це стало нашими ритуалами. Також ми збираємо в TikTok вогники — це теж приємно.
Коли він їде у відпустку або його пускають, я їду до нього, а він до мене. Потім ми повертаємось додому разом. Наприклад, коли він їхав у відпустку, я поїхала в Кривий Ріг, ми зустрілися о 5:00 ранку, і він забрав мене з автобуса.
Я також іноді їжджу до нього у прифронтову зону. Це не страшно. Він не дозволяє мені їхати, якщо є небезпека, але коли все спокійно, я їду. Він переживає, але коли можна, я завжди їду.
Фото: надала Олена Шереновська
Фото: надала Олена Шереновська
— Якими словами чи діями ви підбадьорюєте один одного в найважчі моменти?
— Ми дуже часто спілкуємось по відео в такі моменти, бо важливо бачити один одного. Ми просто виговорюємося. Він говорить, я слухаю, і він бачить, що я його чую. Це важливо для нього, бо він розуміє, що я уважно сприймаю все, що він говорить. Він сам казав, що йому це дуже подобається. Цей зв'язок важливий, бо телефон — це одне, а відеозв'язок — зовсім інше.
Коли він на відновленні, то часто спілкуємося. У нього є час, і ми намагаємось списуватися навіть тоді, коли я на роботі. Я можу написати "Як ти?", коли одну людину на роботі вже відпустила, чекаю другу. Він відповідає, що займається документами, і ми перекидаємось кількома словами, цікавимось, як у кожного справи.
— Який момент у вашій історії кохання під час війни ви вважаєте найзворушливішим?
— Найзворушливішим для мене був той день, коли він познайомив мене зі своєю родиною. Це сталося під час його відпустки. Ми офіційно були разом лише місяць, але він одразу сказав: "Я хочу тебе познайомити зі своєю сім’єю. Я в тобі впевнений і не хочу нікого іншого".
Ми поїхали до його батьків. Того дня я зустріла його дитину, брата, маму, тата, бабусю. Для мене це був особливий момент, який я ніколи не забуду.
Хоча кожен його приїзд теж хвилюючий. Щоразу сльози, руки тремтять, а очі палають від щастя.
На фото Олени Шереновська, Віталій Адаменко та його 10-річна донька Таміла у день знайомства із родиною Фото: надала Олена Шереновська
— Що найбільше допомагає вам зберегти надію та віру у хороше майбутнє?
— Ми постійно підбадьорюємо одне одного, говоримо, що все буде добре. І, чесно кажучи, стараємось не думати про погане. Ми зосереджені на тому, що хочемо створити сім’ю. Це нас і тримає — усвідомлення, що наші мрії та погляди на майбутнє збігаються.
Мені важливо, щоб поряд був саме такий чоловік, як він. Я завжди хотіла мати поруч людину, на яку можна покластися в будь-якій ситуації.
Що б не сталося, він завжди мене підтримає. І так само я — для нього.
Фото: надала Олена Шереновська
— Що б ви хотіли сказати іншим парам, які переживають розлуку через війну?
— Не можна сказати, що жінкам тут легше, а чоловікам там важче. Вони виконують свою роботу, а ми підтримуємо їх морально. Але інколи морально буває навіть складніше, ніж фізично.
Важко і йому, і їй. Тому головне — не сваритися і не кричати. У них і без цього вистачає проблем, щодня щось стається.
Не варто обтяжувати їх ревнощами чи зайвими тривогами. Часто чую: "Там же є дівчата", але навіщо це? Довіра — найважливіше. Вони й так виснажені, тож найкраще, що ми можемо зробити, — підтримати їх, а не створювати додатковий тягар.
— А як можна підтримувати жінок, чиї хлопці та чоловіки перебувають на війні?
— Найкраща підтримка для мене — це можливість просто поговорити. Бувають моменти, коли дуже хочеться виговоритися, але немає кому, бо не всім можна довірити такі розмови.
Мені допомагає мама. Я можу поділитися з нею, але загалом стараюся розповідати якомога менше. Надмірні розмови можуть впливати на стосунки. Це наше особисте, і немає потреби виносити це на загал.
Також важливо не засипати зайвими запитаннями. Іноді підтримка — це просто бути поруч і дати можливість сказати те, що на душі.
Фото: надала Олена Шереновська
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
