«Прийди до музею у народному вбранні!»: переяславка пропонує фотофлешмоб у День української жінки

Олена КАЛІНОВИЧ

25 лютого 14:14

Переяславка Валентина Удод у соцмережах поділилася чудовими світлинами, зробленими на Гуцульщині: у народному вбранні на тлі гірського пейзажу, біля колиби, біля криниці. А потім вона зробила таку ж атмосферну фотосесію в традиційному одязі Середньої Наддніпрянщини у Музеї просто неба в Переяславі і поділилася враженнями з Переяслав.City.

– Цієї зими я їздила в командний тур "Відпочинок по-гуцульськи" з компанією "ADVANT". Мене найбільше вразило відвідання місцевих музеїв. Єдиний у світі Музей писанкового розпису – візитна картка Коломиї. Тут зберігаються близько 12 тисяч писанок. Найдавнішій майже 500 років, вона виконана на гусячому яйці натуральними барвниками. Її знайшли у Львові під час археологічних розвідок. Приміщення музею збудували в рекордні строки – за 90 днів. Його центральна зала у формі яйця не має класичного даху, замість нього – кольоровий вітраж на 600 кв. м, а зовні музей «Писанка» оздоблений орнаментами з тривимірним ефектом. Відвідувачам музею, які є відомими людьми, пропонують залишити автограф на яйці з допомогою писачка і розтопленого воску. Потім майстри його розписують і додають до музейної колекції.

Фото: надане Валентиною Удод

Музей гуцульського побуту та музичних інструментів у Верховині – це справжній театр. Він теж організований на початку 2000-х років у власному двоповерховому будинку етнографа та музиканта Романа Кумлика і названий його ім’ям. На особливу увагу заслуговує колекція музичних інструментів – скрипки, в тому числі скрипки-довбанки, рідкісна прямокутна скрипка, також є цимбали, коза, дримби, трембіти, роги та багато інших.

Я закохалася в мелодії тилинки (на зразок сопілки) та звуки трембіти. Трембіту виготовляли з «громовиці» – смереки, в яку влучила блискавка: вважалося, що такий інструмент звучатиме найкраще. До речі, жоден найвправніший тесляр не розчахне смереку так рівно, як удар блискавки. До того ж, «громовиця» повинна дозріти: чим довше вона стоятиме під сонцем, чим більше її обвіватимуть вітри, тим гучнішою і дзвінкішою буде трембіта. У музеї на цих музичних інструментах грають запрошені музики, та за бажанням дозволяють грати на них і відвідувачам.

Музей гуцульського побуту та музичних інструментів у Верховині Автор: надала Валентина Удод

Музей "Гуцульщина"Фото: надане Валентиною Удод

Музей "Гуцульщина"

Експозиція Хати-музею «Тіні забутих предків» створена у 2000 році у хаті Петра та Євдокії Сорюків, де в 1963-1964 роках протягом семи місяців жив знаменитий кінорежисер Сергій Параджанов. Це було його бажання: відчути колорит Гуцульщини, познайомитися з її традиціями, насититися потужною силою природи цього волелюбного краю і відтворити все це у кінофільмі.

Гості за бажанням можуть переглянути «Тіні забутих предків» та ознайомитися з історією створення, на стінах – світлини з фільму. В експозиції є унікальні експонати: весільна ґуґля (верхній одяг) головного героя фільму Іван (актор Іван Миколайчук). Також експонується автентичний одяг та оригінальні предмети побуту гуцулів. За окрему плату можна приміряти чоловічі, жіночі, навіть дитячі костюми і сфотографуватися. Мені бракує слів, щоб розповісти, як мені це сподобалося, зацікавило, вразило: гори, мороз, сніг, колиба! Я одягла те народне вбрання і готова була підкорювати вершини!

Для фотосесії в музеї використовують не сучасні репліки, а автентичний одяг, хоч і не такий давній – повоєнний, приблизно 1950-1960-х років. Його шили гуцулки з дотриманням усіх традицій та регіональних особливостей. До речі, незважаючи на високу ціну, у 8 тисяч гривень, послуга фотосесії в народному строї користується попитом. Це не експонати, а речі, які віддали місцеві жителі спеціально для таких потреб.

Автор: надане Валентиною Удод

Експозиція Хати-музею «Тіні забутих предків» у хаті Петра та Євдокії СорюківФото: надане Валентиною Удод

Споглядаючи і доторкнувшись до цих справжніх народних скарбниць, я насолоджувалася автентикою, давніми легендами, колисковими, народними піснями, переказами про Довбуша. Але весь час думала і про те, що ми аж ніяк не гірші, адже маємо прекрасний музей у Переяславі. Скільки там рушників, вишиванок, одягу, посуду, інструментів і всього іншого, не менш цікавого!

На Гуцульщині це все організовано інакше, як бізнес. Місцеві жителі популяризують свою історію і мають із цього якийсь прибуток .І це добре. В нашому музеї просто неба теж могло бути щось подібне. Там же регулярно проводяться цікаві заходи й колоритні свята. Чому б не запровадити і таку послугу – фотосесія в традиційному строї? Обов’язково в автентичному, не в блузках та хустках made in China. Потрібні речі можна знайти, наприклад, у сільських жителів Переяславщини.

Тож після Гуцульщини я почала мріяти про фотосесію в переяславському музеї в одязі нашого регіону – я ж тут народилася! Дуже вдячна науковиці Наталії Заїці, яка надала для цього свій особистий народний стрій: хустку, намисто, юпку, корсетку, і найважливіше – святкову сорочку з чудовою вишивкою. Плахта, щоправда, сучасна, виготовлена переяславською фабрикою художніх виробів, але це вже також історія.

Фото: надане Валентиною Удод

Коли я все це одягнула – відчула себе справжньою українською Жінкою. Козачкою. Берегинею. Навіть почувалася по-іншому. Бо це моє, рідне, те, що я можу носити з гордістю і показувати це багатство світові.

У музеї я довго фотографувалася, страшенно змерзла, але не хотіла звідти йти, хоч бувала там безліч разів. Я родом із Єрковець, і ці хати – то спогади про моє дитинство. Я знаю змалечку, що головний центр хати – це піч, і пам’ятаю неперевершений смак капусняку, картоплі чи домашнього хліба з печі. З чим можна порівняти цю атмосферу родинного затишку, який створюється довкола неї в будь-якій оселі, не обов’язково багатій.

Після фотосесії я не поспішила знімати вбрання і пройшлася в ньому містом, зайшла так у кав’ярню. Скільки я почула компліментів! «Яка гарна жінка!» – захоплено вигукували чоловіки і жінки, старі і малі, навіть мій чоловік, як побачив мене не в повсякденних джинсах і светрику, заявив: «Ти в цьому така офігенна!». Ось що значить традиційний костюм. Не тільки для мене, для всіх.

Голос крові, поклик предків – українців, безмежну любов до Батьківщини, її старовини – ось що я відчувала. І я б хотіла, щоб у серці наших людей теж з’явилося таке відчуття, щоб вони теж мали змогу влаштовувати такі фотосесії на пам'ять і для себе, і для своїх дітей. Щоб плекали і берегли наші традиції, історію та культуру, які все ж із часом втрачаються. Щоб знали, що то – наше. Рідне. Українське.

Фото: надане Валентиною Удод