Трохи більше століття тому чи не найвідомішою українкою стала перша в історії жінка-офіцер на військовій службі. Не лише служба у війську, але й російський полон, привернув увагу європейської преси до України та її боротьби за свободу. Про жінку, яка здобула старшинську посаду, стала легендою, її фото тиражували в листівках, розповідає Переяслав.City з покликанням на "Українки" та "Гендер в деталях".
Дівчина–вогонь
Олена Степанів народилася 7 грудня 1892 року на Перемишлянщині, що тоді була частиною Австро-Угорської імперії. Її батько, Іван Степанів, був греко-католицьким священником та активним учасником товариства «Просвіта».
Олена навчалася у Львівській семінарії Українського педагогічного товариства. Саме тут вона познайомилася зі світом підпільних українських гуртків та пластовим рухом. За її плечима вже були пластові таборування з партизанкою, заняття зі стрільби, вона навіть вміла готувати вибухові речовини.
На першому курсі вона разом із Констянтиною Малицькою стає авторкою брошури «Жінки в давній Україні».
Комендантка стрільців
У цей самий час тривають інші великі історичні події. 1913 року уряд Австро-Угорщини дозволяє формування Січових Стрільців — мілітарної організації, зібраної за національною ознакою. У світі відчували, що незабаром буде війна.
У нове формування Олену Степанів не приймають: воно відкрите тільки для старшин, тобто офіцерів, а жінки в той час офіцерами бути не могли.
За рік з’являється «Січові Стрільці-2», куди потрапляє Олена Степанів та отримує старшинську посаду обозної. За короткий час разом з Оленою у Стрільцях уже 33 дівчини. З них і сформували жіночу чету, коменданткою якої стала наша героїня.
Поштова марка з зображенням Олени Степанів, 1915 рік
Перша нагорода
Звісно, уже не йшлося про золоте дівоче волосся: його зістригли під чоловічу зачіску. Ця жінка на війні відзначилася відповідальною службою та наполегливістю, тож Олена Степанів стала десятником загону, що виконував доручення у ході Карпатської військової операції. Битва під Комарниками принесла Олені першу бойову славу та першу нагороду — медаль за хоробрість, і нове старшинське звання.
Особливо себе проявила наша героїня в боях за Маківку — гору, що була стратегічною височиною. Битва за неї та перемога австрійських військ зірвали плани російського командування на наступ та змусили його відступати. Нечуваною відвагою тоді відзначилися частини українських Січових Стрільців. Серед них і Олена Степанів, яка за свої вправні дії отримує офіцерське звання хорунжий.
Вирізка публікації в російській газеті про полон “Барышни-офицера”
Офіцерка-полонянка
Аж тут — газетні заголовки за лінією фронту: «Полонена баришня-офіцер розділила участь полонених австрійців. Родом галичанка, за переконаннями — мазепинка». Олена Степанів потрапила в полон. Наступні два роки вона проведе в таборах для військовополонених у Ташкенті.
Січовики ж, у тузі за товаришкою, почали складати про неї пісні. В одній із них співається: «Дай же Боже сто літ життя нашій Степанівні, она слави добувала цілій Україні. Ой Господи милостивий, Святий Миколаю, допоможи Степанівні повернутись до краю. Ой просимо пана Бога й будемо просити, щоби знашув Степанівну ще ся зобачити». Так і стало. Навесні 1917 року повертається до Галичини.
Перша сторінка австрійського часопису з публікацією про повернення військовополонених. Внизу справа — Олена Степанів з військовим
Калейдоскоп подій
У 1918 році Степанівна вступає до лав Української галицької армії. Наступного року відбуває з дипломатичною місією до Відня. Ще за рік виходить заміж за Романа Дашкевича, полковника армії УНР. Навчається у Віденському університеті, захищає докторську з історії.
Переїжджає до Львова, де починає викладати історію та географію в таємному університеті. Стоп. Що це за таємний університет? Річ у тім, що в тодішній Польщі, до складу якої входили західні території України, студентом неможливо було стати без обов’язкової служби в армії. Не всі українці хотіли служити в польському війську. Так виник підпільний університет, де Олена Степанів читала свої лекції.
Окрім того, вона є активною учасницею Наукового товариства імені Т. Шевченка, товариства «Рідна школа».
Олена Степанів після повернення з полону
По війні: спроба мирного життя
Яким був результат Першої світової війни для Олени Степанів? Відомостей про її дальшу кар’єру практично немає. Лише син згадував, що як членкиня Начальної команди Української Галицької армії вона вела таємні переговори з Павлом Скоропадським, була організаторкою Листопадових днів 1918 року і пройшла бойовий шлях четарки УГА. Тоді вона змінила своє ставлення до участи жінок на фронті, про це свідчить один випадок.
Рік 1919. Начальник штабу при Начальній команді УГА полковник Віктор Курманович відрядив Олену Степанів в одне галицьке село організувати жіночий військовий відділ, бо там самі жінки начебто зголосилися до війська. Степанів опиралася, бо на той час була проти участи жінок у воєнних діях, але їй довелося виконати наказ. Під час зустрічі із селянками вона зрозуміла, що їхнє рішення було поспішним і насправді ніхто воювати не хоче, противниками цього були й місцеві чоловіки. Степанів вийшла із ситуації: сказала, що жінки дуже потрібні на місці, в рідному селі, щоб господарювати на користь війська, агітувати чоловіків воювати, допомагати голодним, пораненим, хворим.
У цій історії два цікаві факти. Образ Степанів як жінки-героїні, котра боролася за самостійну Україну, хотіли використати для мобілізації жінок. Це не спрацювало, але підтверджувало факт героїзації жінки. З іншого боку, сама Степанів, яка начебто все життя мріяла воювати, заявила про негативне ставлення до збройної участи жінок у війні: «Я є проти жіночих частин у війську, а навіть і проти масової участи жінок на війні...».
Олена Степанів на листівці. Відень, січень 1915 року
Після цих подій Олена здобувала освіту у Віденському університеті, стала докторкою філософії. У липні 1921 року вийшла заміж за підполковника січових стрільців, співорганізатора Української військової організації Романа Дашкевича. Повернулася до Львова, до 1935 року вчителювала в гімназії сестер Василіянок. З 1925 року зовсім відійшла від політичних справ. У грудні 1926-го народила сина Ярослава. На допиті 1950 року Степанів розповіла, що 1926-го розлучилася з чоловіком і більше з ним не жила. Цікавий факт, про який згадувала Лідія Лугова, колишня учениця й онука хрещеного батька Олени: Степанів мусила розстатися з тим, «кого серце любило. Це був професор Іван Чмола, з яким неждано через якусь малу дрібницю розійшлася перед вінчанням». Інших відомостей про особисте життя Олени немає.
Друга світова
Війна все поламала. Чоловік Олени під час війни опинився у Відні, вона залишилася з сином у Львові.
До 1939 року займалася організацією лікарняних кооперативів («кооператива здоров’я»), до 1941-го вчителювала в середній школі, потім була керівницею статистичного бюро у Львові, викладала в гімназії. У 1944–1946 роках старша наукова співробітниця і завідувачка сектора економіки промисловости Львівського відділу економіки Академії наук, потім два роки працювала старшою науковою співробітницею відділу економічної географії Інституту економіки Академії наук.
До арешту була науковою співробітницею Природничого музею у Львові. Спогадів про цей період життя Степанів не залишила. В інтерв’ю українській письменниці Ірині Вільде (опубліковане 1939 року) Олена зізналася, що їй було дуже важко звикнути до мирного життя: «привикала до спідниці, але, повірте, зразу приходило мені то дуже тяжко. Почувала себе зовсім неповоротно в жіночім одязі. І знаєте, попросту не знала, що було зробити з особистою свободою... наче б заважала вона. Довгого-довгого часу потрібно було, щоб знову “тілом і душею” повернутися до нормального стану...»
«Степанив Елену Ивановну ... заключить
в исправительно-трудовой лагерь сроком на десять лет»
1949 рік. Олені Степанів 57 років, вона працює науковою співробітницею в Природничому музеї АН УРСР. У грудні того року її заарештували на підставі кількох фактів: шлюб із Романом Дашкевичем, дружба з Євгеном Коновальцем, добровільний вступ до лав Українських січових стрільців 1914 року. Давнішня слава в радянський час зіграла злий жарт з Оленою, а її спогади «Напередодні великих подій» про участь у мілітарних товариствах (опубліковані 1930 року) відтепер «свідчили» проти неї.
Степанів приписували співпрацю з ОУН. Як аргумент наводили її «антисоветскую клеветническую» статтю «За правильний підхід» у журналі «Ідея і чин», де вона описувала завдання політичної боротьби українців за самостійну Україну. У її квартирі знайшли літературу «антисоветского содержания». Справу доповнили списком із майже сотні українських книжок (серед них праці Франка, Грушевського, Кордуби, Возняка, Чикаленка), понад 1000 примірників різної преси — української, польської, німецької. Усе це спалили. Олена відбула кілька допитів. Голова відділу Природничого музею АН УРСР у Львові (де вона працювала з 1948 року) в характеристиці написав, що Степанів «давала продукцію низької якості», асоціальна, замкнута, не брала участи в громадсько-політичному житті.
Олена Степанів з сином Ярославом Дашкевичем після повернення з таборів, 1958 рік
Колишню героїню звинуватили в пропаганді націоналістичних ідей і засудили до 10 років виправних таборів. Вона потрапила 6-й табірний пункт у Мордовії, де працювала на торфорозробках, а згодом через хворобу її перевели в палітурний цех.
Її син, у майбутньому видатний історик Ярослав Дашкевич, тоді ж отримує вердикт — 10 років виправно-трудових таборів.
У таборі Степанів кілька разів подавала скаргу і вимагала переглянути справу, писала Хрущову, але всі скарги відхилили. Звільнили Олену 1956 року, як вказано у звіті, за хорошу поведінку і добросовісне ставлення до праці. Можливо, цьому посприяла і хвороба — дистрофія. Проте звільнили її лише після розвінчання культу особи Сталіна.
Останні роки життя
Після повернення із заслання Олена Степанів-Дашкевич прожила ще 4 роки. До наукової діяльности повернутися не могла. Жила на пенсію 89 карбованців, трохи допомагали давні знайомі, колишні учні, товаришки з табору, приходили посилки з-за океану. Побутові умови були погані: у домі не було ні води, ні газу.
Будинок на вул. Козацькій,11а у Львові, де Олена Степанів жила з сином Ярославом Дашкевичем після повернення з таборів, 1960-ті роки
У цей час багато листувалася з друзями (з ким точно і чи збереглися листи — невідомо). Восени 1962 року Степанів проводила екскурсію по Львову своїй давній товаришці Надії Суровцовій, із якою вчилася у Відні. Та була в захваті від того, як добре Олена знає місто, а ще більше від їхнього спілкування.
Суровцова згадувала: «ми сидимо поруч у тіні зелених дерев львівських парків, бульварів, кладовищ, нанизуємо намисто спогадів, але важко згадати те все, що миналося десятиріччями, важко воскресити одразу всіх тих, що повмирали. Повільно, одна за одною встають картини, постаті і стоять, як живі, перед очима; життя переломлюється в світлі нелегкого досвіду минувших років». Жінки домовилися зустрітися наступного року, але незабаром хвороба забрала Олену Степанів.
Якось 23-річна Олена сказала в інтерв’ю:«Величаєте мене героїнею і тому ніяко мені. Не сповнила я досі нічого геройського. Я сповняю лише обов’язок свій… Я з любов’ю до України взяла кріс та пішла у поле фізичною силою бити ворога. От і все».
Велелюдний похорон Олени Степанів на Личаківському цвинтарі у Львові, 13 липня 1963 р.
Могила Олени Степанів на Личаківському цвинтарі, Львів
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
