Відома сучасна українська письменниця Люко Дашвар 23 березня завітала до Університету Григорія Сковороди в Переяславі. Зустріч відбулася в межах проєкту "Відкритий університет" і стала знаковою подією для студентів та містян. Найцікавіше з розмови переповідає Переяслав.City.
– Дякую вам за те, що ви сьогодні приділяєте мені свій час. Для мене ця зустріч – більше надбання, напевно, ніж для вас. Тому мені дуже хочеться бути для вас корисною, – звернулася до слухачів гостя.
Справжнє ім'я письменниці — Ірина Чернова. Перший твір вона подала на конкурс "Коронація слова" у 2007 році. Але авторство мало бути анонімним, тому пані Ірина вигадала собі псевдонім зі складів і літер імен дорогих їй людей. Так з’явилася Люко Дашвар.
І тим самим першим був роман "Село не люди", який отримав другу премію конкурсу, а згодом став справжнім бестселером. Відтоді Люко Дашвар закріпилася як одна з найпопулярніших українських письменниць, а її книги неодноразово перемагали в номінаціях «Коронації слова» та здобували любов читачів.
Гостьовий редактор проєкту, журналіст, волонтер і спікер заходу Максим Левченко наголосив, що зустріч із письменницею просили організувати ще від початку існування ініціативи. Інтерес до творчості Люко Дашвар підтвердив аншлаг у конференц-залі імені Василя Сухомлинського, де зібралися численні поціновувачі її романів. Вони мали нагоду особисто поспілкуватися з авторкою та придбати книги з її автографом.
"Мабуть, це наше прощання з Радянським Союзом"
67-річна авторка бестселерів у 2024 році видала свій черговий роман "СпАДок". Це перша книга, написана нею під час повномасштабного вторгнення російської армії в Україну. Загалом письменниця видала 13 книг, усі вони є у вільному продажу. Наклад її книжок, які розійшлися країною, склав 900 тисяч примірників.
– Це перша книжка, написана під час війни, і вона для мене особлива, бо народжувалася в особливих обставинах. Перші пів року взагалі не було натхнення — навіть думати про написання було неможливо. Було інше: з’явилася наснага робити щось 24/7, бо здавалося, що якщо не зупинятися, то все швидко скінчиться. А вже десь влітку 2022 року прийшло усвідомлення, що треба якось систематизувати життя, – розповіла Люко Дашвар.
– Я згадала про телефонний дзвінок у перший день війни. Людина з-за кордону запитала: "Що відбувається?" І я відповіла: "Мабуть, це наше прощання з Радянським Союзом". Згодом ця думка лише зміцніла. Тоді я почала розмірковувати, як передати це через історію, як донести цей меседж.
У книзі розповідається історія великої родини 88-річного архітектора Гната Курогана. На його день народження збираються численні родичі, щоб привітати, хоча насправді кожен із них думає про спадок і способи вхопити собі ласий шматок із нього. Та патріарх родини ще не думає про вічний спочинок і планує розказати про свій спадок пізно ввечері 23 лютого. Однак незабаром одного з синів архітектора знаходять убитим.
– За жанром — це стовідсотковий детектив. Є злочин, шукають злочинця. Але разом із тим виникає багато інших питань, проблем, які постають перед читачем. Одну з головних відповідей він отримує лише в кінці книги — щоб читати було цікаво.
Я почала писати її влітку 2022-го і закінчила за рік. Якщо попередні книжки давалися по-різному — від кількох місяців до пів року, то ця вимагала цілого року, – розповіла письменниця.
Авторка розповіла про пошук та історію реального будинку, описаного в романі, а також поділилася думками щодо мови, якою мали розмовляти росіяни. Спочатку у творі вони говорили російською, але згодом вона усвідомила, що в українському контексті персонажі повинні використовувати українську мову.
Дашвар зазначила, що ці зміни відображають глибші проблеми, зокрема складнощі в позбавленні від спадщини Радянського Союзу, з якою ми ще не до кінця впоралися. Вона також пояснила вибір назви роману "СпАДок" – так хоче підкреслити проникнення російського "аду" у наш спадок, що є частиною того, з чим ми мусимо боротися.
"Я не планувала займатися книжками"
– Я почала писати книги, скажімо так, випадково. Історія така: я багато років, до 2006-го займалася журналістикою шукала можливості для роботи, де б я могла бути незалежною, адже в журналістиці все одно залежиш від власників видань і так далі.
Я не планувала займатися книжками, мені набагато більше хотілося працювати в сценаристиці. Тому я пішла на дуже круті курси в Києві, читати які приїжджали голлівудські сценаристи і режисери. Це був двотижневий інтенсив зі сценарної майстерності, де я отримала величезний багаж знань.
Водночас саме там я познайомилася з людиною з кіноіндустрії, яка запропонувала: "Хочеш спробувати написати книгу і подати її на "Коронацію слова?" Так все й почалося. Я написала "Село не люди" за місяць. У мене була така ейфорія, я думала: "Книга за місяць — я зараз...".
Але наступного разу – нічого подібного, бо щоразу писалося по-різному. Неможливо порівнювати дві книги, адже кожна має свою унікальність по витратах сил, часу і всьому іншому. Те саме з назвами: нема алгоритму, немає чіткого плану, як це має бути.
"Я довіряюся персонажам, вони ведуть"
– У мене зазвичай спочатку з'являються персонажі, і я вже їм довіряюся, вони ведуть, – розповідає письменниця про свою творчу "кухню". – Тому головне — знайти персонажів з унікальними характерами. Вони визначають, які вчинки їм притаманні, а які ні. Я завжди так працюю – до останнього, думаю, шукаю, поки не здасться, що все на своєму місці.
Є тільки одна книга, у якої назва не моя — це "На запах м'яса". Спочатку вона мала назву "Майкамф", але видавці змінили, бо вирішили, що вона занадто провокаційна. Хоча писалася не "Майн Камф", а одним словом, і це була асоціація з головною героїнею на ім'я Майка.
Читачі потім навіть організували флешмоб: приходили на автографсесії та просили, щоб я замінила "На запах м'яса" на ту назву, яку вважаю доцільною.
— Чи у Вас є улюблений свій персонаж, або той, якого би хотіли змінити чи розвинути інакше?
— У мене є улюблена героїня — Люба з "РАЙ.Центру". І мені по-людськи дуже шкода, що я її вбила. Якось одного дня я про це задумалася, і ця думка наштовхнула мене на іншу.
Я зрозуміла, що фактично прирекла 14-річну дівчинку на життя в мазанці, поставила на ній хрест. Це було в "Село не люди". І тоді я вирішила написати другу частину, щоб витягнути її з тієї мазанки.
Але, з іншого боку, я розуміла: той меседж, заради якого писався "РАЙ.Центр", не дозволяв Любі мати іншу долю. Вона просто не могла скластися інакше. Проте по-людськи мені досі шкода. Я дуже люблю її як персонажа і дуже жалкую, що все склалося саме так. Але вона помилилася, і це мало свої наслідки.
— Як Ви надихаєтеся і знаходите ресурс для творчості? Можливо, дасте напутнє слово тим, хто хоче писати?
— Насправді все значно прозаїчніше. Я можу говорити лише про себе, і в моєму випадку головну роль відіграє відчуття відповідальності за те, що я роблю. Передусім я сприймаю це як свою роботу.
А до роботи потрібно ставитися серйозно й не чекати на щось особливе. Бо всі ті, хто чекає на ідеальні умови чи натхнення, зазвичай нічого не дочекаються. Тому головне — не чекати.
Якщо є мета і бажання спробувати себе у творчості, треба просто не боятися. Це перше.
Друге — працювати наполегливо й щодня.
І третє — безумовно, потрібен міцний фундамент знань, особливо з драматургії. Зараз є безліч літератури, курсів, коучів, авторитетних джерел, де можна навчатися.
Тож моя порада — спиратися на знання, бути працелюбним, не опускати рук, вірити в себе й не зраджувати власний стиль заради моди чи чужих очікувань.
Наприкінці зустрічі Люко Дашвар зазначала, що 20 березня 2025 року завершила роботу над новою книгою: "Поставила крапку три дні тому. Поки не можу поділитися подробицями про неї, бо є певні домовленості з видавцями. Як правило, у них на нову книгу йде від трьох до п'яти місяців роботи до її виходу. Сподіваюся, що цього року вона побачить світ".
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
