Чорна хмара довічної втрати вдруге накрила домівку Надії Мель із Вовчкова. Півтора року тому війна вкоротила віку її чоловіку-воїну Сергію Івановичу. А 27 березня 2025 року «на щиті» проводжали в останню дорогу її сина. Велика родина могла би саме в цей день вітати з днем народження шестирічного Ромчика Меля. Натомість навіки прощалися з його 32-річним татом-Героєм. Горю матері і дружини Ірини не стало ні дна, ні краю…
Захищав Україну рівно три роки
Віддати останню шану Воїну Сергію Мелю приїхали у село Вовчків звідусіль декілька сотень людей: з навколишніх сіл, з Єрковець, з Переяслава, розповідає Переяслав.City. Вздовж дороги до будинку родини, де розпочалася церемонія прощання, на кількасот метрів – колона автівок, постійно підходять люди з квітами. Над воротами патріотичної родини, де звично майорить жовто-синє знамено, нині поставили ще одне – з траурною стрічкою.
Сергій Сергійович МЕЛЬ народився 3 грудня 1992 р., призваний на військову службу 24 лютого 2022 року першим відділенням Бориспільського РТЦК та СП. Служив головним сержантом роти вогневої підтримки військової частини А7303 137-й окремого батальйону територіальної оборони Бориспільського району. Загинув 24 березня 2025 року під час атаки російської балістичної ракети біля села Надеждівка (Надіївка) на Херсонщині.
"Головне – його поважав особовий склад"
Біля двору в очікуванні зібралося чимало військових. Побратими з 137 ОБТрО прибули віддати останню шану Сергію Мелю. Не один із цих чоловіків, які вже пройшли вогонь і різні трагедії війни, в цей день не соромиться своїх сліз.
Чоловіки теж плачуть, коли втрачають таких надійних побратимів, як Сергій Мель.
– Сергій з нами був відтоді, як нас з’єднали у роту вогневої підтримки, – розповідає побратим Віталій Калита. – Ми пройшли з ним всі «виходи», всі виїзди. Це сумнозвісні Костянтинівка, Кліщіївка, Андріївка, Іванівське… Серьога був скрізь там. Вони разом із батьком Сергієм Іванович у нас у роті служили. Коли батько помер, Серьожа важко це пережив. А потім почав помаленьку відходити.
Я став виконувачем обов’язків командира роти і поставив його в управління головним сержантом – це як заступник командира роти. Він був здатний до цього: молодий, фізично і морально сильний.
Головне – його поважав особовий склад, він це заслужив своєю відданістю і вірністю справі, багатьох ворогів знищив. Він один із небагатьох командирів, який ходив із хлопцями в окопи. Колись один командир батальйону сказав: «Якщо ти заслужив повагу піхоти, то завоював пів світу». Це про нашого Серьогу.
Я просив, щоб він беріг себе. Він не те, що був відчайдухом, але й не боявся, з хлопцями був скрізь. За пару днів він тільки повернувся з виходу.
Але таке сталося… Це був приліт балістичної ракети. Якої саме, ще експерти визначають…
Я в них старшиною весь час служив, а місяць тому мене перевели в іншу частину, – чоловік витирає сльози, які солдат не може стримати і приховати в горі за побратимом.
«Тепер дві зірочки на небі – дідусь і тато…»
Спочатку заупокійну молитву та прощання справили на родинному подвір’ї. Сюди в село, де жила мама Сергій Івановича, вони з Надією Андріївною перебралися з міста, залишивши квартиру для молодої родини сина. Звідси й Сергія молодшого проводжали в останню земну дорогу.
– Серьожу вчора привезли, ми могли з ним ніч поговорити, попрощатися. Спасибі хлопцям, що дали таку можливість… Це дуже важливо, особливо для мами, для дружини, – в сльозах розповідає рідна сестра Надії Андріївни Ольга. – У нас велика родина: два брати, дві сестри, Надя – п’ята, і в зятя Сергія – їх було двоє в батьків. – Серьожа нас усіх, і двоюрідних, троюрідних так любив… І ми його всі любили, він був душею компанії, завжди веселий, позитивний, – згадує тітка.
– Серьожі було три роки, як вони переїхали із Поліського в Переяслав, на Спаській Леваді квартиру отримали. Серьожа там і в школу ходив (нині ліцей Володимира Мономаха – ред.), але кожне літо вони тут у бабусі були, то їх у селі добре знають.
Після школи він вивчився на електрика, в армію пішов, у Василькові проходив службу. А потім зразу влаштувався працювати до Віктора Шеремети, весь час у нього. А це більше трьох років, як на війні. Майже не бачив, як син росте, його синочку Ромчику шість. Йому сказали зразу, що тато загинув, він знає… Каже: «Тепер дві зірочки на небі – дідусь і тато…»
"І душа у нього була безмежно велика"
Довжелезною колоною через усе село розтягнулася траурна церемонія, яка опівдні рушила від родинного двору до сільського храму Святої Параскеви. На дорогу в цей час виходили люди старшого віку, з паличками, хто не зміг прийти на прощання – схиляли голови у вічній шані Захиснику.
Навпроти місцевої школи дорога встелена вічнозеленими вітами, учні разом із директоркою Світланою Глобою з прапорами, на колінах і плачучи проводжали поглядом похоронний кортеж з Воїном.
– Ми з донькою приїхали з Єрковець провести Серьожу і підтримати його маму Надію, – каже крізь сльози Наталія Чимбель. – Я навіть уявити не можу, що в душі і на серці в неї. Лише півтора року тому поховала чоловіка: Сергій Іванович воював разом із сином, він з перших днів пішов захищати Україну слідом за батьком.
А доти вони обидва працювали із моїм покійним чоловіком у фермерському господарстві «Геркулес». Ми разом їздили відпочивати на море, дружили сім’ями. Надя ще не оправилася від тієї втрати, а в них же такі стосунки були… Я ні разу не чула, щоб вона на чоловіка сказала якось інакше, окрім – Серьожа. А він її тільки Надічка, Надюша. Ніколи навіть голос не підвищував.
А як вони дітьми пишалися! У них два сини – орли! Серьожа так взагалі на батька схожий. Я його уперше ще зовсім молодим як побачила – чорнявий сам, а очі такі сині, як небо, і такі глибокі… От і така душа в нього була – безмежно велика.
Я знала їх давно, як Серьожа з Ірою одружувався, як синочок у них народився. Їхньому Ромчику якраз шість років виповнюється, в нього день народження – саме сьогодні.
Це неможливо навіть уявити, не те щоб пережити: Серьожа такий красивий, статний, молодий – їм би з Ірою тільки жити, дітей ростити, працювати, а не оце так… За що? Це все так несправедливо, не повинно бути, що дітки сиротами залишаються, молоді дружини вдовами. Щоразу як сповіщають про загибель, то до останнього не хочеться вірити, сподіваєшся, що неправда, помилка, не про наших….
У Вовчкові невеличка церква, не вміщає всіх, хто прийшов на прощання з Героєм. Доки триває відспівування, побіля храму десятки людей очікують. У чорній хустині літня жінка розповідає:
– Отепер у нас на кладовищі буде три прапори на могилках рядом. З двору вийду і бачу щоразу, – Ніна Миколаївна вказує на територію за церквою. – Три наші Герої – три Сергія. Два Мелі і мій зять Сергій Печенюк. Ось роковини будемо поминати. А Мелі – "чорнобильські переселенці", вони як приїхали сюди, то тоді Серьожа і Рома ще маленькими хлопчиками були. Тут кожне літо проводили, з моїми дівчатами дружили. Такі хороші люди, батько на тракторі всім помагав зорати, посадити – безотказні, добрі люди. Їх поважали в селі, бо працьовиті, щирі. Тоді батьки переїхали з Переяслава жити сюди, на материне дворище, Надя в нас завклубом працює. Горе таке її величезне…
Тим часом із відчинених дверей церкви долинають тужливі слова «Плине кача». Люди навіть на порозі храму опускаються на коліна, вшановують Сергія і всіх загиблих за Україну Воїнів. Потім процесія рухається до цвинтаря, що майже поряд із храмом. Там в скорботному очікуванні ще кілька десятків людей.
"Їх любили, поважали, цінували і дуже чекали повернення"
Голова фермерського господарства «Геркулес» Віктор Шеремета приїхав із родиною віддати останню шану захиснику. Було багато працівників господарства з Єрковець, Гланишева. З цього невеликого підприємства на фронт пішло 10 людей – це половина колективу, не рахуючи працівників пенсійного віку. Батько і син Мелі стали на захист України добровольцями одні з перших.
– Батько і син в нас обоє працювали давно, з 2008 року, – розповідає Віктор Васильович. – Зараз говорити важко, болить… Вони не тільки наші працівники, а й мені особисто ще далекими родичами доводяться. А спеціалісти були дуже цінні, що батько Сергій Іванович, що син – висококваліфіковані, віддані роботі. Вони були душею нашого колективу. Їх любили, поважали, цінували. Для нас усіх це велика втрата.
Старший брат Сергія Роман у нас теж працює – вся Мелівська династія хліборобів… Роману місяць тому теж принесли повістку, то мама Надія Андріївна ходила у військкомат. Дали відстрочку, а тепер… Я дуже сподівався, що закінчиться ця клята війна і Сергій повернеться до нас в колектив…
– Його всі дуже-дуже чекали, дуже… – зі сльозами додає Катерина Шеремета.
Біля могили священники справляють коротку молитву, прощальні слова виголошують заступниця голови Переяславської громади Оксана Степаненко та представник ДФТГ Олександр Молоткін.
Прапор України, якого востаннє розіслали над тілом загиблого захисника, передали дружині Ірині Мель. Останній трикратний залп і в небі проліт українських винищувачів – честь і вічна слава Воїну!
Від домовини всю церемонію не відходять найрідніші. Мама Сергія Надія Андріївна, то як скам'яніла, то як чайка ридає безнадійно. Брат Роман, як чорна тінь, підтримує маму, ледве сам тримаючись, убитий подвійним горем. Тяжку тишу щоразу розриває тужіння дружини Ірини. Вони востаннє обіймають руки, цілують холодне тіло найріднішої людини, їхні зойки і крик відчаю та безнадії розривають серце всім, хто це чує і бачить. Не стримують сліз ні близькі, ні чужі їм люди. Бо це спільне горе і єдина для всіх втрата.
– Серьога – це дуже хороша і добра людина, яка ніколи не полишить у біді, завжди допоможе. Ми вже давно знайомі, потім покумалися, Іра в нас дитину хрестила, – не соромиться щирих сліз і Богдан. – Менше місяця тому ми зідзвонювалися, Серьожа збирався приїхати забрати машину з ремонту. У нього дві машини бойові було, і обидві поламалися. Одну зробили, і він мав би її забрати, казав, виберу день і приїду, побачимося… Але ми не хотіли, щоб отак…
Отець Михайло, який проводив церемонію поховання, закликає рідних і присутніх підходити для останнього прощання. Люди вишиковуються у довжелезну чергу: чи не кожен хотів підійти до домовини й особисто віддати шану, опуститися ще раз на коліна перед подвигом Сергія, який заплатив своїм життям за спокій наших днів у вільній Україні.
Сергія Меля поховали з усіма військовими почестями поряд із могилою батька-воїна Меля Сергія Івановича. За давнім козацьким звичаєм могилу козака люди засипали руками і виконали над нею Гімн України.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
