Зустріч переяславців із Мариною Павленко, відомою українською письменницею, художницею, науковицею та членкинею Національної спілки письменників України пройшла у Переяславській публічній бібліотеці 22 квітня. Говорили про книги авторки та загалом проблему дитячої української літератури. Найцікавіше переповідає Переяслав.City.
"Дуже рада приїхати вперше у Переяслав"
Марина Павленко із Умані, народилася в родині вчителів української мови та літератури. Саме завдяки їм почала писати перші твори. З відзнакою закінчила Уманський державний педінститут (нині університет імені П. Г. Тичини). По закінченню вузу працювала вчителькою початкових класів місцевої гімназії, а з 2000 року — викладачкою кафедри української літератури й українознавства Уманського університету. Вона — кандидатка педагогічних наук, доцентка, авторка багатьох наукових публікацій, методичних рекомендацій, монографії про Павла Тичину. Також авторка численних збірок поезій.
На зустріч із письменницею завітало понад тридцять осіб, читальна зала бібліотеки ледве вмістила стількох поціновувачів творчості письменниці.
— Я дуже рада вперше в житті побувати у вашому місті. І це великий сором, що раніше тут не була, адже місце справді унікальне. Дякую пані Тетяні (Тетяна Майстренко, директорка закладу - авт.) та всій бібліотеці за запрошення. Ви змогли витягнути мене з Умані — і це чудово. Хоч я вже була в багатьох містах, у Вінниці виступала, мабуть, десятки разів у різних школах, але сюди завітала лише тепер. Це дуже хвилююче.
Погода сьогодні неймовірна — справжнє весняне натхнення. Історія буквально оживає довкола. Куди не глянь — сліди видатних постатей. І, зізнаюсь, іноді охоплює світла, добра заздрість. Я давно цікавлюся темою Трипілля, написала навіть дитячу книжку "Василина і трипільський слід". Біля Умані, в Легедзиному, є чудовий музей цієї культури. А у вас — ще й музей бджільництва! Пам’ятаю, колись читала про нього, коли готувала матеріали до своєї книжки. Усе, чим багате ваше місто, вражає, — розпочала захід Марина Павленко.
Твори Марини Павленко вивчають у школах України. У 1–2 класах за хрестоматією діти читають її казку "Півтора бажання", а в деяких інтелект-класах — "Миколчині історії". У 5 класі учні знайомляться з книгою "Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських" — це перша частина серії, яка складається з п’яти книг.
Також твори письменниці часто використовують у позакласному читанні чи для творчих завдань, адже вони легко читаються, захоплюють і порушують важливі теми для дітей та підлітків.
"До гаджетів та інтернету варто ставитися спокійніше"
— Нещодавно почали вивчати в шостих класах за програмою НУШ оповідки з моєї книжки "Життя видатних дітей": десь — про Павла Тичину, десь — про Василя Симоненка, – розповіла письменниця. – Це книга про покійних. Ми вже звикли, що письменники — це ті, хто на портретах, суворо дивляться на нас зі шкільних стін. Література здається "мертвою". Це, мабуть, інерція, що тягнеться ще з радянських часів.
Недарма був випадок, коли на НМТ дитина, мабуть, хотіла написати "книга — це скарбниця чи кладовка знань", а за Фройдом вийшло — "кладовище знань". Іноді справді маємо таку асоціацію: книга — це щось серйозне, обов’язкове, чим треба вчитись жити. Але ж ми так і відкидаємо любов до читання.
Наприклад, коли кажемо дитині: "Поки не прочитаєш 10 сторінок — ні до телефона, ні на вулицю". Що тоді виходить? Телефон — нагорода, книга — покарання. Але ж книга — це не кара! Це щось класне! Ми просто не навчені шукати в цьому задоволення. У нас — традиція страждання: "Ісус терпів — і нам велів".
Ще одна дивна річ — ніби письменник має бути мучеником. Про Шевченка ми часто говоримо тільки як про страждальця. А те, що він любив пожартувати, розважитися — лишається десь осторонь. Бо тоді нібито зникає його "ореол". Але це — штучна інерція, яку варто вже позбуватися.
У житті, як і в книжці, є і радість, і сум. Але якщо ми вважаємо, що сміятись — "не можна", що треба "плакати й страждати", то і книга стає частиною цієї традиції. А насправді — все простіше.
Книга — не святиня, яку треба берегти на полиці й витирати з неї пил перед святами. Це щось живе, до чого хочеться тягнутися. Її можна не дочитувати, можна читати з середини або з кінця. Якщо дитина бачить, що мама читає із захопленням, навіть забула про каструлю на плиті — вона зрозуміє: книжки бувають захопливими. А якщо мама ніколи не читає, зате постійно змушує дитину читати — нічого доброго з цього не вийде.
До речі, і до гаджетів, і до інтернету теж варто ставитися спокійніше. Не треба лякати дітей сучасністю. Просто варто шукати в усьому баланс — і тоді любов до книжок з’явиться природно, без примусу.
Та якби в ті часи вже був інтернет, то Шевченко би той "Заповіт" виставив на всі ТікТоки, Інстаграми — з фотографіями, з автопортретами на аватарках. Ви ж знаєте, в нього багато було автопортретів — ціла цікава серія. І мав би мільйони фоловерів, купу лайків, і, повірте, був би з того дуже задоволений. На жаль, такої можливості він не мав. А ми маємо. І повинні цим користуватися.
Не треба казати: "Ой, соцмережі — це лише погано". Ми ж знаємо, що в них є і багато переваг. У багатьох людей зараз робота пов'язана з публічністю в соцмережах — і це теж нормально. Світ змінюється. Але, звісно, іноді треба вміти відкласти гаджет і взяти до рук книжку.
"Життя класиків: вони були не святі"
— У книжці "Райдуга в решеті" я розповідаю про дитинство Павла Тичини, Василя Симоненка, Василя Стуса, Ірини Жиленко, Надії Суровцової. І коли я працювала над цими історіями, то побачила: вони були не святі. Василь Симоненко, наприклад, часто безміру бешкетував — літав на вітряку, впав, його в рядні принесли до мами. Таких історій багато.
І тут виникає питання — чи маю я право писати про це? Можуть сказати, що "стягую класиків з п'єдесталів". Але якщо розповідати про це з любов’ю, то стає видно: усі ми не святі, але наші недоліки не зменшують нашого таланту і величі. Принаймні я намагалась так це зробити.
Я ще встигла побувати в Донецьку до війни. Замалювала там хату Василя Стуса, де він жив малим. Тут, у книжці, навіть є малюнок, Стусової хати. Невідомо, що тепер з тією хатою — ми не можемо її побачити. Мене навіть туди відвезла Марія, Стусова старша сестра — показала, де вони садили картоплю, розповіла, як їхня мама писала зранку список справ: пополоти, посапати, покормити кролів — і тільки після того можна було робити уроки. І це здавалося таким щастям.
Ця хата ще була перекрита шпалами, які Стус із батьком Семеном збирав після війни. І я замалювала її чорною ручкою, як могла. Але це — той маленький шматочок, який вдалося вловити. І я не допустила в книжці жодного слова неправди. Все перечитала, передосліджувала.
Про Василя Симоненка теж. Пам’ятаєте той вірш: "У Івася немає тата, не питайте тільки чому"? Це тому, що його батько залишив сім'ю. Мені казали, що в рідному селі ще живе Гриша Симоненко — брат Василя по батькові, або точніше — по "безбатьківству". Того ж Василя Симоненка батько залишив і Гришу. Я знайшла його брата, зателефонувала, розпитала.
Я сама собі дивуюсь, бо питала дуже особисте. Кажу: "І що ви відчували, коли тато приїжджав у село, а ви, малий, десь гралися?" А він відповів: "Коли йде селом — ні бубличка, ні цукерки немає в кишені для дитини." І в цих словах — стільки болю. Це — непропрацьована травма. І Симоненкові вона теж боліла. Він навіть одружившись, хотів жити з мамою. Це теж відголосок дитячої рани.
Я ще встигла ці унікальні моменти зібрати. Вже немає того Гриші — світла йому пам’ять. Але я щаслива, що вдалося все це прожити, відчути, почути, і чесно — з любов’ю — передати в книжці.
Я, якщо чесно, побула в шкурі кожного з цих авторів. Прожила їхні дитинства, їхні болі й радощі. І саме тому я переконана: життя класиків варто розглядати не як щось застигле, музейне, а живе — з тарганами в головах, зі скелетами в шафах. Саме тоді вони стають для нас ближчими. І цікавішими, — поділилася роздумами Марія Павленко.
"Підбірка шкільних творів тоді була… убивча"
Письменниця також розповіла про книгу "Щоденник закоханої ідотки", якої ще немає у шкільній програмі — історію десятикласниці Галі. Першим читачем став 13-річний хлопець, який до цього взагалі не любив книжки.
Галя веде щоденник у нотатках телефону, звертаючись до себе на "ти". У книжці — не лише про кохання, а й про самотність, дружбу, родинні стосунки. Її мама — вчителька, яка виправляє мовні помилки навіть у щирих розмовах. А бабуся — баба Люба — символ любові з порадами, які часом "обрізають крила".
Книга розповідає і про проблеми української літератури. Марія Павленко поділилася і своїми нетривіальними роздумами з цього приводу:
— В українській літературі, прости Господи, як не Гриць топить свою дівчинку, то герой Миколи Хвильового застрелив свою матір, то Катерина пішла втопилася, бо її загнобили, забулили, то ще щось. І дійсно, в такій ситуації я дуже рада, хоч мене ніхто і не питав: чому вивчається в сьомому класі моя "Русалонька з 7-В, або Прокляття роду Кулаківських"? Тому що тут — спойлер — принаймні щасливе закінчення! Тут головні Герої лишаються живі. І все в них буде добре. У цій книзі багато нашої історії, однак вона подана у вигляді пригоди, детективу, і тому легко заходить.
Обов'язково показати, що українська література — це щось таке гнобляче: покритки, кріпаки, і щось другосортне – радянська тенденція. У школі ніколи не вчили повісті Ольги Кобилянської “Царівна”, де все закінчується щасливо. Натомість вчили "Землю", якою, я думаю, багато хто був травмований. Вони геніальні, але дуже драматичні, не для дітей.
Я щаслива бути в Переяславі, де написаний геніальний твір Шевченка “Як умру, то поховайте…”. Та як на мене, то попри його значимість вивчати учням не дуже доречно. Скажімо, та ж “Катерина” – це ж для дитини просто сексуальна травма на все життя. Все таки добірка шкільних творів тоді була… убивча.
Якби Катерину любили, то вона б ніколи не повелася на того москаля, який сказав їй: “Ох, какая красивая хахлушечка”. Ви знаєте, як батьки з нею повелись? Там про любов взагалі не йшлося, коли вони її виганяли з дому. Батьки не про дитину свою думали, а оглядалися, що люди скажуть.
При тому, що це знову ж геніальний твір і приклад Шевченківського романтизму, але це вже на дорослу голову, а не на юнацьку. Також зараз ще вивчається “Маруся” Квітки-Основ’яненка, який цим хотів показати, що українською мовою можна писати не тільки смішні твори на зразок “Енеїди” Котляревського, а й сентиментальні. Але ж не для дітей у школі. І якщо учні не дочитують тої Марусі, то добре роблять, — зазначила авторка дитячої літератури.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
