Презентація культурно-мистецького проєкту «Рушник зцілення» відбулася у Меморіальному музеї Г.С.Сковороди в Переяславі. Його ініціаторки пропонують мамам і дружинам полеглих Героїв спільну роботу – вишивання рушника за зразком давнього переяславського. Про захід із місця події розповідає Переяслав.Сity.
– Зараз ми активно впроваджуємо в життя відтворення давніх традицій, пов’язаних саме з вишивкою, – каже Тетяна Радіоненко, завідувачка Меморіального музею Г.С.Сковороди. – Допомагають у цій важливій справі Тетяна Серебреннікова та Лариса Савчук.
Пані Тетяна очолює відділ краєзнавства публічної бібліотеки імені Лесі Українки в Києві, понад 20 років є активною вишивальницею, авторкою багатьох творчих проєктів, частина яких спільна з нашим Заповідником.
Лариса Савчук – посестра Тетяни, психологиня, яка допомагає знайти до кожного підхід, вміє вислухати, втішити, знайти вихід у складних ситуаціях. Сьогодні ми започатковуємо новий культурно-мистецький проєкт «Рушник зцілення», який об’єднує і творчість, і психологічну допомогу, і щире приязне спілкування.
– Поки наші чоловіки воюють на фронті, ми, жінки, воюємо тут – словом, вишивкою, пам’яттю, і ця зброя не менш сильна і дієва, – зауважила у привітальному слові в. о. генерального директора НІЕЗ «Переяслав» Марина Навальна.
– Музеї та бібліотеки теж активно допомагають українцям психологічно утриматися в непростих обставинах сьогодення. У ці складні часи спільне заняття рукоділлям у жіночому колі – справа неоціненна, і ми з радістю запрошуємо вас і надалі приєднуватися до всіх наших культурно-мистецьких заходів та проєктів. Для вашої бібліотеки маємо подарунок – нове видання Заповідника «Пам’ятки Музею народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав».
– Наша місія – працювати з сім’ями, які опинилися в тяжких життєвих обставинах, – приєднується до розмови Ірина Пурденко, заступниця директора центру соціальних служб Переяславської міської ради, одна з ініціаторок проєкту.
– На жаль, із початком війни додалися такі категорії, як сім`ї вимушено переміщених осіб, сім`ї військовослужбовців, які загинули. Вони потребують особливої уваги, адже залишилися їхні рідні, яким треба пережити тяжку втрату і продовжувати жити. Ми намагаємося об’єднувати їх, особливо мам і дружин полеглих Героїв, проводити різні заходи, щоб їх підтримати. І в цій важливій справі нам активно допомагає НІЕЗ «Переяслав» та майстрині, які долучаються до таких ініціатив.
– Вишивкою жінки займалися в усі часи, завжди оздоблювали одяг, предмети побуту, інтер’єр житла, – продовжує Тетяна Радіоненко. –. В історії траплялися періоди, коли нас завойовували, намагалися знищити нашу культуру, але навіть у часи війни, втративши своїх близьких і рідних, українки продовжували творити красу, кладучи візерунки на полотно, закодовуючи в них символи Надії, Добра і Любові.
Наші музеї – це зберігачі тих речей, які в повній мірі репрезентують українську історію та мистецтво. Ми пишаємося, що маємо чудові предмети в колекції, намагаємося і показати їх людям, і відтворити їх у сучасному житті. Мені подобається працювати з рушниками давніми, де є втрачені фрагменти орнаменту, бо в таких творчих проєктах ми відшиваємо візерунки заново і даруємо їм нове життя.
Власне заняття вишиванням захоплює і заспокоює. Особливо, коли береш до рук давній рушник, розумієш, що цей орнамент створений 200 років тому, а тепер вишиваєш його вже ти. Це направду надихає та створює міцний, незбагненний, так би мовити, містичний зв'язок поколінь.
І в ході нашого творчого вишивального проєкту ми пропонуємо знову зібрати переяславське жіноче коло, щоб відтворити чудовий давній рушник, вишитий у селі Лецьки у 2 пол. ХІХ ст.
Але наша мета – не фотографічне копіювання орнаментики. Ми будемо дивитися на зображені «вазони», на «берегинь», на «дерево життя», і обирати: полюбилася нам пташка, квітка – вишиватимемо саме їх, тобто наш рушник буде вже інтерпретований.
І найголовніше: ми присвятимо нашу вишивку, нашу безмежну любов, вкладену в неї, найріднішим – полеглим Героям, які стали до лав Небесного війська і звідти продовжують нас оберігати. Дякуємо Збройним силам України, які боронять нашу державу. Доземний уклін і шана тим, хто віддав своє життя за те, що ми можемо тут збиратися, вільно ходити містом, маємо відносно спокійне життя. Пам'ять про Героїв, Захисників і Захисниць, найкращих синів і доньок нашої України, житиме вічно.
– Наша місія – відроджувати нашу ідентичність, нести людям добро і світло, – зауважує Лариса Савченко. – Через пісні, мову, байки, легенди, орнаментику на фрагментах трипільських ваз, сакральні сюжети на тисячолітніх фресках давньоруських соборів…
Ми маємо зараз узятися за руки, об’єднатися в коло, почати вишивати рушник зцілення та підтримки з повагою до наших традицій, нашого коріння, пронести його як програму щасливого життя на багато поколінь наперед, благословення для нащадків на мир, гармонію, любов. Адже чим ми наповнені емоційно, те й відбивається у роботі чи творчості.
І щоб у нас не вийшла така собі «лялька Вуду», ми повинні тримати себе «в строю», не здаватися, не впадати у відчай, не озлоблюватися. Ні в якому разі не можна приступати до роботи в печалі. Всі наші праматері, вишиваючи, співали, і тільки в такому емоційному стані створювалися унікальні речі, справжні шедеври народного мистецтва, які збереглися до сьогоднішнього дня.
Уявіть собі, ми вчора поїхали в «Крамницю льону» до нашої посестри Валентини придбати тканину для цього проєкту. Розповіли їй про наш задум, і виявилося, що весь рулон найкращого італійського льону розпродали, залишилася лише довга смуга шириною 45 сантиметрів. І пані Валентина, сама не знаючи навіщо, почала її пруткувати (підрубувати краї), немов для майбутнього рушника, і з радістю нам віддала цей шматок. Ось так ми об’єднані духовно, випадкових ситуацій не буває.
– Я дуже вдячна, що мене запросили на цю зустріч, – говорить мама Героя Ірина Мар`яш. – Це страшно, це надзвичайно тяжко – жити з таким болем. Він не минає. Розум знає, що сина немає, а серце знати не хоче… Я дуже була близька з Ігорьочком, як і кожна мама з сином, напевно, – плаче жінка. – Я сама не вишиваю, але дуже люблю такі речі – вишиті сорочки, рушники, серветки.
У нашій шафі досі висить вишиванка мого Ігоря, я і портрет замовила, де він у ній. То я її постійно дістаю, дивлюся на неї, вдихаю запах – його запах. Бо то пам'ять… Для мене «рушник зцілення» – шанс хоч трохи відволіктися, подолати біль, смуток і тугу, а ще – вишивати для сина, вкласти в цю роботу свою душу і вірити, що Ігор з неба дивиться на мене і радіє, що мама вишиває.
На презентацію проєкту мам і дружин полеглих Героїв прийшло небагато. Але це тільки початок, і, як зауважила Ірина Пурденко, вони спілкуються між собою, в тому числі і беручи участь у різних заходах, то є надія, що наступного разу вишивати «рушник зцілення» прийде більше жінок.
– Їм просто треба дати час, – говорить Тетяна Серебреннікова. – Скажу вам із власного, вже значного досвіду: шансів, що проєкт «не зайде», немає. Ми посилаємося навіть на свідчення з Іпатіївського літопису: всі жінки чекали на своїх батьків, братів, синів, чоловіків із воєн, усі проживали якусь втрату, часом дуже тяжку, і всі гуртувалися, щоб вижити, разом щось робити. Уже тоді створювалися «жіночі кола», де пряли, вишивали. За вишивку ніколи не бралися в пригніченому стані, навпаки, намагалися радіти і співати, вкладати в роботу тільки позитивні емоції.
Спочатку завжди так – я не вмію, я не знаю, я не буду. А потім береш до рук полотно, голку і нитки, і суто генетично тебе так затягує, просто не можеш зупинитися. Чим ще хороше це заняття: неможливо себе «загнати», бо якщо ти роздратована чи погано почуваєшся, то вишивка «не йде» до рук, і в такому стані працювати не будеш.
А взагалі ось у нашому рушнику лічильні шви, ти собі відрахувала ниточки і кладеш візерунок: раз, два, три, і отримуєш неймовірне задоволення. Найголовніше – внаслідок того, що з-під голки з’являється візерунок, зранена душа дивовижним чином поринає у спокій, умиротворення. Бо в жіночому колі, серед своїх посестер ти знаходиш спільні теми для розмови, слухаєш цікаві історії, відчуваєш тепло, захист і підтримку. І лікуєшся, і зцілюєшся. Бо ти не самотня, ти потрібна і важлива, і маєш жити далі наповненим цікавим життям.
Наприкінці заходу пані Ірина Мар`яш сказала:
– Ви дуже правильно кажете, що не можна сидіти вдома, не можна замикатися, бо накриває така туга, що її неможливо витримати. Мені особисто це зараз треба, я хоч від телефону відірвуся. Я його візьму, а там такі страшні новини, і такий відчай і плач на мене находить, а чоловік кричить: та покинь той телефон! А тепер я знаю, чим буду займатися, візьму собі «домашнє завдання»: ось мені дали шматочок лляної тканини, і я буду обшивати його «прутиком» до наступної зустрічі, на яку чекатиму.
– У нас уже великий досвід подібних проєктів, ми знаємо, що це працює, і для нас головне – регулярно збиратися, спілкуватися, вишивати, підтримувати одна одну, – посміхається Тетяна Серебреннікова. – До речі, до нас можуть приєднуватися всі, кому сумно і самотньо, вам обов’язково буде цікаво, ви розвієте тугу і на душі стане легше. А рушник вишиватиме сам себе, і вийде дуже гарним, ось побачите!
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
