Переяславець Олег Одинець (32 роки) володіє унікальним вмінням – може зрізати дерево будь-якої складності і висоти, в будь-якому місці, не зашкодивши спорудам, які розташовані поряд. Саме через це досить довго не можемо зустрітися – замовлення йому приходять звідусіль, тож доводиться їздити і в Київ, і в сусідні області. Нарешті отримую дзвінок: «У вівторок буду в Малій Каратулі. Там сімдесятирічна осика над школою розрослася – просять зрізати». І ось я вже біля сільської школи. Олег з напарником Сергієм Вищиком, завантаживши дві бензопилки (більшу та меншу), піднімаються вгору люлькою автовишки. Олег невеликими частинами зрізає гілки, а Сергій акуратно, подалі від стіни школи, скидає їх додолу. Дерево – гігантського розміру, висотою близько 25 метрів, старіше за школу (вона збудована у 1974-му), діаметром стовбура 1,40 метра, повністю спиляли за чотири з половиною години. Вивірена, просто таки ювелірна робота.
Наступного дня знаходимо час для розмови.
Осику в Малій Каратулі зрізати можна було лише такою пилкою
– Олеже, в тебе й справді рідкісне заняття. Можеш сказати, з чого все почалося?
– Очевидно, ще з восьмого класу, коли я в третій чверті замість того, щоб ходити в свою першу школу, ішов уранці до діда, який жив на вулиці Горького біля Трубежа. Там перевдягався в старе, брав пилку і попід річкою чистив дерева та чагарники. Заготовляв масу дров, і мені це страшно подобалося. Контролювати мої прогули було нікому: тато пішов із сім’ї, коли мені було одинадцять, а мама була інвалідом, ходила на милицях. Тож мені в табелі так і записали: «Пропустив 273 уроки».
– І куди з такими успіхами можна було піти?
– Ну в мене ще була четверта чверть, трохи підтягнувся. А пішов після восьмого класу (єдиний з нього) до нашого ПТУ на спеціальність «плодовочівник-бджоляр». І мав там найліпшу репутацію: був профгрупоргом (до речі, відповідав за відвідуваність занять учнів групи – така іронія долі), закінчив училище з червоним дипломом. Там навчився правильно обрізати плодові дерева: викладач Володимир Губар на весняній практиці показував. Ішли до когось із учнів, у кого є сад. Ходили й до мого діда, у нього саду шість соток, то, пам’ятаю, Губар провів заняття з хлопцями, а зі мною, бачачи мій інтерес, ще й додатково залишився. Потім, коли його запрошував хтось з переяславців зробити обрізку, то якщо дерев багато, він брав мене із собою, бувало, платив за допомогу. І мало-помалу я й сам оволодів цим ділом: коли в 2004 році вступав до Національного аграрного університету (на агронома), то вже мав навіть постійних клієнтів. Дивлюсь на запущене дерево і бачу, чи можна зробити красиво, чи обрізати до деркача і добиватися потім омолоджування дерева. В університеті теж бувало, що пропускав весною заради цього заняття. А ще раніше було в мене й таке досягнення: в однієї хазяйки за осінь та весну викорчував 62 пеньки, ціна – 2 гривні за пеньок. Тож і в цьому досяг уміння: працюю лише лопатою і ножівкою. До речі, добре нагостреною лопатою не так і важко перебивати корені товщиною до п’яти сантиметрів. І зізнаюся чесно, цієї важкої роботи було стільки, що у 25 років я від неї утомився.
– Отакої! А чому ж займаєшся цим і зараз?
– Думаю, допомогло оснащення. Наприкінці 2010-го я купив свою першу пилку німецької фірми «Штіль» за 1600 гривень, нею заробив на другу, третю. Зараз у мене їх шість, всі «Штіль», у квітні купив останню – моделі МS 880, довжина шини – 105 сантиметрів. Думаю, такої на Переяславщині немає ні в кого, коштує 36 тисяч, саме нею зрізав стовбур у Малій Каратулі. Беру все необхідне в дистриб’ютера «Штіля», київської фірми «Резон», маю постійну знижку. Вони ж ремонтують, і знаю, якщо зроблять – точно працюватиме. Переяславським майстрам не довіряю. Бачив, як один з них (точка на базарі) гострив якомусь чоловіку цеп. Кажу: та ти ж його гробиш. А він чесно відказує: мені треба, щоб він три рази в мене цеп наточив, а потім прийшов до мене і новий купив. А вважати себе арбористом почав із 2017 року, коли Сергій Башук, йому зараз 52 роки, запросив попрацювати з ним на затиранні міжпанельних швів багатоповерхівок. Почувався некомфортно, упершись в бетонну стіну, на дереві все-таки вільніше дихається. Та головне – Сергій навчив мене користуватися системою страховки, адже хоча в мене вона була чотири роки, її не використовував: міг працювати на дереві висотою 18 метрів без страховки. Тож пиляти, як оце у Малій Каратулі, з автовишки – це дуже легко. Взагалі вважаю, що пиляти з вишки зміг би один чоловік з десяти, а ось, одягнувши «кігті»-гафи, забратися на дерево – один із тисячі.
– Твої послуги дорогі?
– Не сказав би. Наприклад, звалити те дерево в Малій Каратулі – 5 тисяч. Якщо врахувати, що послуги автомобіля з вишкою та помічника – це біля трьох з половиною, то мені здається, що це помірна ціна. Чи не в половині випадків мені пропонують як розрахунок – забрати спиляне. Мене це влаштовує, бо маю збут на будь-яку деревину – чи це вільха та тополя, чи ще акація або берест. Переважно продаю як паливо. Інколи навіть шкода – дивлюся на стовбури акації, а вони ідеальні як ділова деревина, чого ж їх на дрова пускати? Колись збирав у себе дошки з різних дерев, які доводилося зрізати: акації, черешні, груші, горіха. Та шашель добрався до них та поточив так, що більше цим не займаюся, але оригінальний окоренок можу додому привезти. Тим більше, що бувають цікаві. Наприклад, найбільший діаметр стовбура, з яким довелося мати справу, досягав 190 см, це була осика. Або ось є фото моїх чотирьох дітей біля окоренка розміром 130 на 150 сантиметрів. Зараз у виробництві меблів стають популярними слеби – це, так би мовити, цілий повздовжній зріз стовбура у первинному вигляді, з текстурою, відгалудженнями, сучками.
Доводиться працювати на значній висоті
– Де довелося працювати?
– Без особливої реклами мене знають багато де. Зрізав дерева і в приватників, наймають мене нерідко і сільради, особливо ж якщо потрібно знести аварійні дерева на кладовищах. Працював я і в місті на Заальтицькому та Ярмарковому цвинтарях. Але з міським ВУКГ співпрацю підтримувати важко. Наприклад, пропоную: давайте на каранському кладовищі без грошових розрахунків (заберу деревом) випиляю акації, які реально загрожують могилам. Ні. А самі що роблять? Випиляли біля дороги та ще трохи вглиб – те, що зовсім нікому й нічому не заважало. Те, що легше, аби лиш потім продать. Та ще й китайськими пилками хіба можна зробити все, що треба?!
Окоренок розміром 150 на 130 сантиметрів у дворі Одинців
– Ти досягнув великої майстерності, а все ж бувають випадки, що десь щось пішло не так?
– Мені зараз п’яти хвилин вистачає, щоб оцінити, як правильно обпиляти дерево, навіть якщо в його кроні будуть дроти. Тож іще через п’ять хвилин я вже готовий до роботи. Та буває всяке. Як людина, яка живе з Богом у серці і відвідує християнські зібрання, зізнаюся: було навіть, що зрізаною гілкою збило надмогильний пам’ятник. Був невеликий скандал потім, але ми встановили його на місце, підремонтували і претензії зникли. А ще колись шматок стовбура впав як треба – повз могилу, але покотився по землі і пом’яв оградку. Довелося міняти в ній стовпчика. А ось покрівлю ніколи нікому не ламав, лише куточки трохи підламували. Хоча коли працюю над дахом із ондуліну і зараз побоююся, що невеличка гілка відломиться і пошкодить цей, по суті, клеєний картон.
– Тобі довелося немало зрізати дерев. А скільки посадив?
– У 2010 році купили з дружиною Аліною ділянку в Підварках. Я хотів, щоб було багато землі – там 25 соток. Я посадив 150 дерев. Уявляєте? Лише яблунь – 70 штук, вони – п’ятдесяти сортів. Зібрати врожай самому нереально, тому пускаю тут усіх друзів – хай беруть, їдять, аби не пропало. З такою кількістю дерев навички обрізування втратити неможливо.
