Незавидний сільський будинок на околиці Хоцьок, біля лісу. Недалеко серед сосен – сільське кладовище. Звідти автівка підвозить до двору Матір… Незадовго до цього перед порогом стояла домовина з тілом сина-Героя. Наталія Лаврова сідає коло хати. У дворі вже-ще порожньо. Хтось уже поїхав на поминальний обід, рідні до двору ще не дійшли. Вона руками пригортає два згорнуті прапори і гірко плаче...
Прапори, що вартують життя Героїв
Синьо-жовтий – такий же, як того дня зранку в Переяславі урочисто підіймали на центральний площі. Бо то був День державного прапора України. І за цю можливість її син заплатив своїм життям. Став Воїном світла і честі під знаменом 35 окремої бригади морської піхоти імені Михайла Остроградського з гаслом «Вірний завжди!».
Олександр Миколайович ЛАВРОВ 23 серпня повернувся до батьківського дому «на щиті». Навіки 33-річним…
– Вже чотири дні я на заспокійливих, але все розумію. Все…, – шепче пересохлими губами мама. – Не розумію тільки одного: чому?!!!! Він у мене був один син – мій старшенький, моя надія, опора… він дуже хороший, добрий – то чому?!! – пригортає до обличчя прапори, ніби хоче почути там відповідь, а чи сховати там своє горе.
– Просила його: не поспішай, подумай, у тебе двоє діток, подбай про них. А він сам вирішив. Нікого не послухав. Пішов. У мене є донька, двоє внуків – Сашині діти. Кажуть, ради них мені треба триматися і жити. Але ж сина ніхто не верне…
Втрата найдостойнішого сина України і Захисника кожного з нас
За десяту ранку 23 серпня біля Успенського храму в Переяславі стоїть лише три жінки. Чекають траурний катафалк. Напередодні оголошували про прощання тут із загиблим захисником – морським піхотинцем Військово-морських сил України Олександром Лавровим із села Хоцьки Циблівської громади.
На прощання і заупокійну молитву приїхали тільки рідні та кілька земляків – менше трьох десятків людей. Від того у храмі панувала не тільки скорбота і горе, а й тінь людської збайдужілості до чорних жнив війни. Хоча ж це біда і втрата спільна, незалежно звідки Воїн, з міста чи села. Це – втрата найдостойнішого сина України і Захисника кожного з нас нині сущого.
П’ятеро священників справили заупокійну літургію.
– Немає нічого ціннішого за життя, і саме за нього ми боремося щодня, – сказав у проповіді отець Іван. – Та Олександр розумів, що є ще й найвища цінність – любов і свобода. І заради цього, заради своїх рідних і своєї землі він пожертвував власним життям. Бо усвідомлював: якщо він не стане на захист країни і рідного дому, то сюди прийде ворог.
У храмі на колінах оплакали всі присутні «Плине кача», і далі – знову дорога. Уже до вічного дому…
Олександра Лаврова призвали на військову службу 1 червня 2025 року. Він служив гранатометником десантно-штурмової роти 35 ОБрМП. Через два з половиною місяці він із побратимами їхав на перший свій бойовий вихід. Біля села Філія Синельниківського району на межі Дніпропетровської області їхній автомобіль Mastiff атакував ворожий російський fpv-дрон. Це було 17 серпня – Олександр загинув.
У прощальному пості у соцмережі його сестра Таня написала: «Останнє повідомлення від рідного брата перед виїздом на завдання: «Танюша, я погнав неньку боронить. Вийду – наберу».
Але наступного дня набрав військомат, та повідомив про його загибель... Ціною власного життя прикрив хлопців від ворожих дронів, хлопці вижили після атаки, але, на жаль, не змогли врятувати Сашу».
«Пішов на захист держави – і це багато що значить»
Дорогу в рідному селі Олександра, від повороту з траси до отчого порогу – кілометрів зо п’ять – земляки встелили квітами. Уздовж всього скорботного шляху обабіч люди на колінах зустрічали Героя «на щиті». Їх було так багато, що здавалося, сюди зійшлося не одне село, а вся Циблівська громада.
– Ми рядом живемо, Саша виріс у нас на очах… – сусідка Віра гірко плаче, їй важко знайти потрібні слова. – Із моїм сином дружив. Він дуже хороша людина… І це дуже велике горе нам усім, тут ось вся вулиця, сусіди – нам дуже боляче…
– Саша – мого сина однокласник, дуже хороша дитина, – каже ще одна жінка. – Ріс як і всі діти, але не дебоширив, спокійний був, роботящий. Людям тут багато допомагав – у селі пам'ять по себе добру оставив. Він гарним майстром був, і хати будував, і грубки обкладав, умів все-все.
– Але найкращий він тим, що пішов на захист держави. Пішов у штурмову бригаду – а це багато що значить і багато про нього каже, – додає односельчанка.
Піщаною дорогою до цвинтаря портрет Воїна несе високий сивий чоловік. Очі – в сльозах, в горлі – комок болю, через який важко говорити:
– Саша – рідний брат моєї невістки Тані. Дуже позитивним був, веселим. Він любив життя, – каже Андрій. – Не встиг багато послужити… Мені подзвонили діти, сказали: дрон попав…
Діти написали, що люблять тата і пишаються ним
Олександр з дружиною Юлією розлучилися, але вони до останнього дня підтримували стосунки. Тато особливо піклувався про своїх двох діток – 10-річну Вікторію та 8-річного Костянтина. А нині горе зібрало і стисло в гіркі обійми знову всю родину.
– Ми з ним говорили телефоном у неділю 17 серпня, – розповідає Юлія. – Він о 9-ій ранку до діток подзвонив, сказав, що буде виходити на позицію. Я ще спитала: «Сашуля, в тебе все нормально?». А він так бадьоро відповів: «Та в мене ще стільки планів на це життя! Все буде добре. Зараз ось переодягаюся у футболку і шорти, бо треба з місцевим населенням «зливатися». Я вернуся і ще подзвоню». Але подзвонила вже його сестра Таня, сказала, що Саши немає…
Ми знали один одного з дитячого садочка. Саша зробив мені пропозицію у свої п’ять років, і чекав, поки подорослішаємо, – ледь усміхається світлим дитячим спогадам жінка. Каже, знає все про нього і його...
Розповідає, як напередодні з сестрою взяли телефон Олександра, який повернули з речами. Він був з паролем.
– Пароль – дата народження нашої донечки, кажу Тані. Вона ввела і телефон розблокувався. Каже: знач ти його найкраще знала… І це справді. Він обожнював дітей. У Кості був випускний після четвертого класу, то Саша вирішив: «Давай наробимо дуже-дуже багато фотографій». Він дітей і обнімав, підкидав, дурачився з ними, як міг. Ніби востаннє насолоджувався цим. І ми все це знімали…
Вісім років тому трагічно загинув батько Олександра. Він був для нього прикладом. Рідні згадують, що син з юності хотів бути схожим на батька, як і він під час армійської служби, колись стати командиром. Тож навіть пішов здобувати вищу освіту, навчався на 4 курсі заочної форми за спеціальністю «Географія» в Університеті Григорія Сковороди в Переяславі.
– Микола Григорович коли служив в армії, то мав звання і командував ротою солдат. Саша теж так хотів, тому дуже старався вчитися, все на п’ятірки здавав, – зауважує Юлія. – Хоча він був професійним будівельником, маляром. Загалом умів робити все: хату збудувати чи лавку дерев’яну змайструвати. У нього були золоті руки…
Юля розповідає, як Олександр останнім часом переймався, що хлопці на передовій довго без перепочинку і їх треба замінити. Планував, у яку частину піде.
– Ми не зразу дізналися, що він 1 червня уже призвався. Тільки через два тижні подзвонив, коли був на навчанні в Миколаївській області. Туди Сашина мама з сестрою їздили, їм вдалося один раз побачитися.
Діти передали подарунки тату. Донечка написала на семи мовах, що його любить… – Юля не може стримати гірких сліз і зупиняється. – …Браслетик патріотичний йому сплела, син намалював малюнок і написав, що він татом гордиться…. Мені найважче було сказати дітям, що тато загинув…
Найважче – чекати зв’язку, чи коли прийде «плюс»
– За п’ять років, що я його знаю, Саша став справжнім другом, – розповідає кума Катерина дорогою до кладовища, несе на його могилу шість червоних троянд. – Він завжди розумів мене, підтримував, коли потрібна була допомога. Це був друг з великої літери. Співчутливий, доброзичливий і веселий. Ми з ним весь час спілкувалися: коли не було зв’язку чи можливості, він писав. За день до загибелі зателефонував... – Катя не може стриматися, прикривається рукою, аби не не заплакати вголос, витирає сльози і, передихнувши, продовжує. Каже, дуже важко. І втрачати, і чекати. Її чоловік Дмитро зараз теж служить.
– Найважче – чекати зв’язку, коли хоча б напишуть «плюс». Із 2014 року для мене цей «плюс» – надія.
А з Сашею коли востаннє говорили, то багато жартували. Казала йому: «Тобі скоро доведеться втекти звідти, бо ж треба нашого похресника в перший клас завести!». І ще кажу йому, що багато консервації наробила, то маєш перепробувати. Ми раніше всі разом і по гриби їздили, і на водосховище купатися. То були гарні щасливі роки…
А тепер віра – це головне для нас. Вірити і чекати. А ще допомагати. Більшість потреб ми закриваємо самостійно. Але минулого року чоловіку з хлопцями потрібна була машина на Курський напрямок, то ми тут половину зібрали, а решту вони самі закрили своїми «бойовими» коштами.
Знаєте, дуже боляче, коли чуєш від людей: «Так він же получає сто тисяч». Але за ці гроші вони собі все й купують на фронті – від змінного одягу до ремонту оснащення, бо воно виходить з ладу. І так постійно…
Чорнобривці із рідного краю...
На сільському кладовищі в Хоцьках, серед лісу, – свіжа могильна яма. Поряд із пам’ятником з портретом Миколи Лаврова. Це батько сина-Воїна. Відтепер вони знову разом. Олександра Лаврова поховали з усіма військовими почестями – з церемонією передачі прапора, трикратним автоматним салютом і виконанням над його могилою "Ще не вмерла України ні слава, ні воля...".
Востаннє перед домовиною Героя прощальну промову виголошують голова Циблівської громади Олександр Палагута, представник від РТЦК Олександр Молоткін. Вони кажуть правильні й наповнені смислом слова. Зачіпають за душу, але вже не здатні нічого змінити. Втім, вони мають бути нагадуванням нашій пам’яті і совісті, щоб ми завжди знали і дякували тим, завдяки кому щодня зустрічаємо сонце у своїх будинках, на рідній землі і кажемо вкраїнською: «Доброго ранку!».
...Але цього дня ранок був недобрим. Болючим до нестями. З довгою дорогою на цвинтар – піщаною, вздовж якої мерехтливою цівкою палахкотіли жалобні серпневі квіти: з грядок і з луків рідного села Героя.
Полуденне спека над селом насичена ароматами соснового лісу, терпкого деревію і полину, гіркувато-пряним запахом чорнобривців. На цьому живому квітковому рушнику прощального маршу серед жоржин, майорців, айстр, хризантем їх – найбільше. Символічні мамині сіянці, що завдяки мужності таких як Олександр Лавров розквітають «…на моїй українській землі».
Вічна слава Герою!
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
