Володимир ГОРДІЄНКО народився і жив у Пристромах Студениківської громади. Його серце завжди билося для рідних, друзів, побратимів, Батьківщини. А коли настав час вибору, він життя своє поклав на алтар захисту незалежності України. Герою було 53 роки. Разом із рідними та друзями про історію життя і подвигу Героя, розповідає Переяслав.City.
Володимир Васильович Гордієнко народився 16 січня 1970 року. Пройшов строкову службу в армії. Після початку повномасштабного вторгнення росії на територію Україну в лютому 2022 року, не вагаючись пішов на захист країни.
Служив помічником гранатометника 3 механізованого відділення. Загинув 13 жовтня 2023 року внаслідок вибухової травми під час ворожого артилерійського обстрілу поблизу населеного пункту Орлянка Куп'янського району Харківської області.
"Ми змалечку дружили"
– Володя – мій сусід і друг дитинства, – розповідає Любов Щава (Гордієнко). – З малих літ ми звали його Володька, або ж Володик. Уся наша вулиця Гордіїв була однією великою дружною родиною – ми росли разом, гралися, навчалися в одній школі. Володя був на два роки старшим за мене, але ми завжди знаходили спільну мову. Він такий був з дитинства – добрим і щедрим. Любив готувати щось смачне і пригощати дівчат. Завжди ставився до всіх щиро, з повагою. Умів підтримати розмову, вислухати, підбадьорити.
Пам’ятаю, як проводжали Володю в армію – ми, сусідки-дівчата, робили йому «квітку» на прощання, так тоді було заведено. Він служив далеко – у Владивостоці, а згодом там і працював. Але повернувся додому, бо горе спіткало їхню родину – розбився менший брат Віктор, мій однокласник. То був тяжкий удар для всіх нас...
Далі – доросле життя: навчання, робота, у кожного сім’я… Доньки Володі дружили з моїм сином, ми спілкувалися, підтримували один одного у радощах і біді. Володя був господарем у найкращому сенсі цього слова – любив чистоту, доглядав сад, пригощав нас ягодами та фруктами. А ще – риболовля, полювання, клопоти по господарству. Він ніколи не сидів без діла – справжній «трудоголік».
Володимир Гордієнко
– Смерть молодшого брата назавжди змінила життя Володі – він не зміг залишитися жити й працювати на Далекому Сході, як планував, – розповідає Володимир Зубенко, друг дитинства, сусід і однокласник. – У Пристромах залишилися батьки і він повернувся до них. Це був 1991 рік: розпад СРСР, проголошення Незалежності України, початок економічної кризи…
Володимир завжди був у пошуках роботи, не цурався будь-якої можливості заробити для родини. Був дуже акуратним, сам обробляв городи – таких чистих, «вилизаних» грядок на їхньому кутку ні в кого не було. Всі, хто згадують Володю, відзначають його працьовитість і хазяйновитість: доглядав домашнє господарство, корову, займався садом.
– Ми дружили змалечку, – з сумом згадує друга бойовий офіцер у відставці Володимир Мамітько. – Все моє дитинство – це Пристроми, Трубіж, Володя поруч. Я приїздив до села на вихідні й на канікули до родичів, а найбільше тягнуло, звісно, до нього. Ми були нерозлийвода. Дні пролітали між лісом і пісками, між вудками на березі Трубежа і вечірніми вогнищами. Палало багаття, пахло димом, а Володя наспівував народні пісні – з душею, так, як умів тільки він.
Йому було тісно в повсякденності. З дитинства він марив військовою службою, змалку захоплювався армією. Поки ми ще гралися в «війнушку», він уже мріяв про справжню форму, справжню присягу, справжню відповідальність. Коли я дізнався, що він іде на війну добровольцем, намагався відмовити його. Кажу: «Ти вже не хлопець, подумай, бережи себе». А він тільки усміхнувся: «А хто, як не я?..».
"У тата є продовження – онук"
– Тато став на захист України влітку 2022 року, – згадує донька Володимира Ольга. – Його навіть відмовляли, бо йому було тоді вже 52 роки. Та він вирішив іти на війну добровольцем після того, як почали призиватися молоді хлопці. Казав: «Я не можу сидіти вдома, коли йдуть воювати хлопчаки, справжні діти. Вони ж не знають, як автомат у руках тримати. А я все-таки служив, колишній військовий, рятувальник, фізично підготовлений, витривалий. Я піду».
За освітою тато був професійним рятувальником на воді – пірнав з аквалангом, навіть проходив спеціальне навчання на значних глибинах.
Батьки розійшлися, коли мені було два роки, а вже пізніше вони й офіційно розлучилися. Ми залишилися жити з мамою, а до тата їздили в гості. Я пам’ятаю його насамперед як відповідальну, серйозну людину. Він завжди дотримувався свого слова.
Обожнював ловити рибу, це було його супер хобі! Він брав і нас з сестрою на річку. Але ж ми малими були такі галасливі, то для нього це була не дуже вдала риболовля – з нами багато не наловиш. Проте він усе одно ходив з нами «на рибу».
Дошка на стіні Пристромської гімназії, де він здобував середню освіту
А ще тато надзвичайно любив готувати. Дивився кулінарні передачі, придумував власні рецепти. Він як вправна господиня умів у печі напекти пиріжків і завжди пригощав ними односельчан. І зараз вони це згадують, кажуть, що смачніших ніколи вже й не куштували. Насправді я не знаю чоловіка, особливо старшого віку, який би так умів і любив куховарити.
Коли ми в нього гостювали, тато завжди готував з нами те, що ми любили – варили згущене молоко, пекли печиво… Загалом готували разом із ним все, що ми хотіли і просили. Це було так класно…
Коли тато пішов на війну, ми переживали за нього, намагалися підтримувати. Відмовляти його було даремно: тато був не тією людиною, яка щось пообіцяла і передумала. Якщо він уже щось вирішував, то так і робив. І пішов...
А через трохи більше року прийшло повідомлення на моє ім’я в Пристроми, що тато поранений і потрапив у військовий госпіталь. Згодом виявилося, що це не так. Він був гранатометником і загинув під час виконання службового завдання. Вони були в полі, він прикривав хлопців зі свого підрозділу, поки вони відходили. Внаслідок ворожого удару тато просто згорів на полі бою...
Я дуже-дуже за ним сумую… – зітхає Ольга. – У нього є продовження – маленький онук Ніл, мій синочок, хоча вн із ним не встиг познайомитися. Я б так хотіла, щоб тато жив, часто бачив свого онука, проводив із ним час, як колись із нами в дитинстві, навчав малого всього, що знає сам. Не судилося…
– У своєму останньому бою Володя зробив те, що завжди вважав правильним. Він не сховався за спини молодих, навпаки, вивів хлопців з-під вогню, а сам залишився у смертельній небезпеці. Його фраза: «Хлопці, відходьте, ви молоді – вам ще жити і жити, я вас прикрию» й досі не дає мені спокою, – каже родичка пані Валентина, – Тільки смерть показує, навіщо людині було варто народитися. Попри життєві негаразди, проблеми, Володимир був людиною, яка поклала своє життя за інших.
Коли на українську землю прийшла війна, Володимир Гордієнко не залишився осторонь. І він залишив у душах усіх, хто його знав, незаповнену порожнечу – ту, яку залишають тільки найкращі, найдорожчі. І він житиме вічно у нашій пам’яті.
Додому на щиті Герой повернувся 23 жовтня 2023 року. З усіма військовими почестями, устеливши дорогу квітами та ставши на коліна, Переяславщина попрощалася зі старшим солдатом Збройних Сил України Володимиром Гордієнком.
Світла пам'ять і доземний уклін Герою!
День поховання Володимира Гордієнка - 23.10.2023
У підготовці матеріалу використані записи Володимира Зубенка та Вікторії Гордієнко
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі, фейсбуці та у TikTok
