"Розписувала речі, які чоловік привозив з фронту": як Анастасія Огієнко поєднує сім’ю й творчість

Валерія БОБРОВСЬКА журналістка

Сьогодні о 19:55

Анастасія Огієнко – переяславська мисткиня петриківського розпису, викладачка художнього мистецтва. Вона виховує двох дітей, поки чоловік на фронті, і активно займається волонтерством. Як вдається поєднувати все це, Анастасія розповіла Переяслав.City.

"Малювання вважалося неприбутковою справою"

Анастасія Огієнко народилася у Переяславі, навчалася у школі №7 (нині ліцей імені Володимира Мономаха). Після школи здобула фармацевтичну освіту, навчалася у Національному медичному університеті імені О. О. Богомольця та у Національному університеті охорони здоров’я України імені П. Л. Шупика.

Близько восьми років працювала фармацевткою, а останні чотири роки перед декретом обіймала посаду заступниці завідувачки аптеки у лікарні швидкої медичної допомоги. Після народження дітей Анастасія повернулася до своєї давньої любові – малювання.

– Малюю стільки, скільки себе пам'ятаю. Мама теж добре малювала, але обрала медицину, бо мистецтво тоді вважалося неприбутковою справою. Я хотіла пов'язати своє життя з мистецтвом, та коли настав час вступати, мама захворіла і я все ж обрала медичну освіту, – розповідає Анастасія.

Мисткиня закінчила Переяславську художню школу імені Петра Холодного. Її наставницею стала Ірина Кузьмицька, нині директорка цього закладу. Вона відкривала перед юною художницею світ українського народного мистецтва, костюмів, традицій та світової історії.

На фото Анастасія Огієнко з Іриною КузьмицькоюФото: надала Анастасія Огієнко

"Саме тому мене й захоплює "петриківка"

Анастасія каже, що в кожного митця є свої улюблені мотиви. Для неї це – птахи, пір'їнки та квіти. У різні періоди вона пробувала себе в різних техніках малювання. Довго працювала у гравюрі (малюнок створюється шляхом відтиску з гравійованої поверхні) та в лайнарті (малюнок, виконаний лише тонкими лініями без тіней і кольору – дуже кропітка, дрібна робота). Згодом експериментувала з аквареллю. Зрештою зрозуміла, що найбільше їй підходить працювати з акрилом.

– Коли заходжу в якийсь будинок, то одразу бачу, що хотілося б там змінити: розмалювати стіни чи додати якісь розписані побутові речі. Саме тому мене й захоплює "петриківка" – у ній дуже яскрава, контрастна гама, величезні сюжети, де можна "розігнатися", – пояснює Анастасія.

Фото: надала Анастасія Огієнко

Вона розповідає, що спершу петриківський розпис мав прикладне значення: ним оздоблювали печі, стіни та посуд, щоб буденний простір став красивішим. Згодом з'явилися картини – спочатку на тканинах, а пізніше й на стінах, які спеціально білили, щоб малюнок краще ліг. Художниця зізнається, що її також просили розписати будинки. Сьогодні у Переяславі цим видом розпису займаються лише поодинокі майстри.

– Повернулася до малювання після народження дітей. Перші роботи створювала ночами: дітей вкладала спати, а з десятої до другої чи навіть третьої ночі сиділа під лампою й вимальовувала. Для мене це був момент релаксу, відволікання від буденності, але водночас я відчувала в цьому силу: розуміла, що можу щось принести людям, адже це справді надихає.

Автор: Валерія Бобровська

До повномасштабної війни малювання було для неї насамперед способом розслабитися та виплеснути емоції на папір. Згодом, коли вона дозрівала як художниця, у голові формувалося власне бачення світу, з'явилася стилізація.

– Я не обмежую себе виключно класичним петриківським розписом. Сьогодні популярності набув так званий неопетриківський розпис. Якщо раніше петриківку створювали лише на білому тлі й вона мала суто прикладний характер, то нині розписують на різних фонах, а картини часто несуть глибший сенс.

Коли створюю нову роботу, намагаюся вкладати в неї максимум енергії й посилів. Хочу, щоб людина, дивлячись на картину, відчула конкретно ту енергетику й думку, які я туди вклала, – додає художниця.

Автор: Валерія Бобровська

"Я передаю дітям знання, які збирала 15 років"

Анастасія Огієнко віднедавна навчає дітей і дорослих художньому мистецтву у переяславській студії "Viva Art". Спершу вона хотіла орендувати майстерню для власної роботи та викладання. Однак познайомилася із співзасновниками студії Валентином і Ольгою, і вирішили об'єднатися.

– Я ніколи не думала, що буде легко працювати з дітьми, особливо молодшого віку, проте цей досвід виявився надзвичайно продуктивним. Діти 6-10 років дають такі гарні результати! Ми сідаємо на урок і за півтори години створюємо повноцінну картину. Батьки у захваті від того, що їхні діти змогли так гарно попрацювати, – ділиться майстриня.

Фото: надала Анастасія Огієнко

– Кожного разу пробуємо щось нове: панно, тарілки, картини на різних поверхнях, у різних техніках. Діти отримують домашні завдання, а я передаю їм знання, які збирала 15 років, подорожуючи Україною, шукаючи матеріали в інтернеті, книжках та бібліотеках.

Художниця зазначає, що з початком війни люди більше тягнуться до традиційного, бо це заспокоює і дарує відчуття дому. Вона проводить майстер-класи для дітей, підлітків і дорослих, а з маленькими дітьми займається індивідуально. Під час занять навчає основам малювання – світлотіні, градієнтам, перспективі, композиції – а також петриківському розпису.

Фото: надала Анастасія Огієнко

– Бували й великі групи – найбільше збиралося 36 людей, і мені потрібно було за півтори години пояснити, як розписати тарілку у петриківському стилі. Найменша група – десь 12 осіб. Такі зустрічі дуже надихають. Люди відпускають стрес, і це справді можна назвати арт-терапією. Наприклад, я проводила заняття з самчиківського розпису для ВПО. Вони безкоштовні, приблизно раз на місяць. Там ми вкладаємо ще й психологічний сенс у малювання.

Одного разу ми створювали композицію з горщиком, з якого виростає "дерево життя". У цей горщик кожен "закладав" свої негативні чи важкі емоції, які заважали жити. Ми його "закривали" і далі малювали квіти позитивними кольорами – тими, які асоціюються з хорошими почуттями. Потім з них складали композицію.

Фото: надала Анастасія Огієнко

Спілкуючись із місцевими майстрами та працівниками музеїв у Переяславі, Анастасія прагне поєднати різні мистецькі спільноти. Художниця вже організовувала спільну виставку виробів місцевих майстрів. Для цього натягла канати по всьому периметру студії та зібрала роботи з художньої школи, спілки майстрів і приватних художників – ткацтво, вишивку, лозоплетіння, картини маслом, петриківський розпис, розпис по кераміці.

– Коли люди побачили, що все це можна поєднати, вони зрозуміли, що мистецтво у Переяславі справді живе і взаємодіє, – розповідає Анастасія.

Фото: фб-сторінка Ольги Дриги

Фото: надала Анастасія Огієнко

– У Переяславі багато музикантів, музеїв і традицій, однак мало хто це популяризує. Наприклад, у музеї Сковороди Таня Радіоненко показувала, як робити етнічні ткані пояси – крайки. Пізніше там організовували майстер-класи з гобеленів, навчали ткати картини та виготовляти прикраси – намиста, сплетені особливим способом.

Так поступово відроджуються переяславські традиції, які вже почали забуватися. Люди все більше тягнуться до етнічного – вишиванок, прикрас, автентичних технік.

Фото: фб-сторінка Ольги Дриги

"Хотілося зробити своє гніздечко в Ірпені"

З початку повномасштабного вторгнення Анастасія активно допомагає війську, віддаючи свої роботи на благодійні ярмарки волонтерам, зокрема команді "Нескорених". Мисткиня добре знає, що таке війна не з чуток – її чоловік Олексій нині захищає Україну на фронті. Разом вони понад 12 років.

У 2020 році пара придбала квартиру в Ірпені, облаштувала там родинне гніздечко і, маючи однорічну донечку, готувалася до народження сина. На щастя, родині вдалося виїхати 24 лютого 2022 року до батьків на Переяславщину.

– Нам хотілося створити родинне гніздечко в Ірпені. Усе тоді складалося добре: я закінчила інститут, чоловік мав гарну роботу інженером. Ми з чоловіком все робили для дітей, і це місто було дуже красиве... – згадує Анастасія.

– У квартирі ми зробили повний ремонт, навіть трохи залізли в кредити, щоб до пологів усе встигнути. Накупили багато одягу для дитини. Я вже навіть склала у пологовий величезну сумку з необхідним, але вона там і залишилася. Взяла з собою тільки найважливіше: документи, памперси, суміш, пляшечку для дитини, чайник – бо знала, що у селі електричного не було. І ми поїхали, залишивши все в квартирі, як було.

Донька Анастасії Анна з татом Олексієм в Ірпені, зима 2022 рокуФото: надала Анастасія Огієнко

Анастасія з донькою, Ірпінь, зима 2022 року.Фото: надала Анастасія Огієнко

Фото: надала Анастасія Огієнко

Житловий комплекс Анастасії до вторгнення росіянФото: надала Анастасія Огієнко

Квартира Анастасії після деокупації росіянами, весна 2022 рокуФото: надала Анастасія Огієнко

Анастасія з донькою Анною, 2022 рікФото: надала Анастасія Огієнко

– 24 лютого ми прокинулися ще до перших вибухів – дитина захотіла їсти. Я попросила чоловіка допомогти погодувати доньку, і вже потім почули вибухи. Спершу навіть подумали, що це падають гантелі – наші сусіди зверху займалися спортом. Та пізніше чоловік сказав :"почалося". Я запитала: "Що почалося?" – "Війна"...

Огієнки почули спочатку обстріли у Борисполі, Василькові, згодом – у Гостомелі. Анастасія зідзвонилася з братом, який перебував у Києві, а його дружина з дитиною – у Гостомелі. Вони виїжджали разом, забиравши по дорозі друга дитинства – Андрія Ющенка. Він із села Вінинці Циблівської громади, згодом піде на війну і загине.

– Тоді ми ще не сприймали все серйозно. Чекали Андрія у місті, коли обстріли вже посилилися. Чоловік йому дзвонить: "Андрію, танків не видно?"– "Не видно", – відповідає він. Олексій каже: "Як приїдуть, хай їдуть назад". Ще трохи й жартували...

Після приїзду у Вінинці, до будинку батька Олексія, пара почала відбудовувати помешкання і залишилася там. Їхній будинок у Ірпені потрапив під ракетний удар, частину зруйновало. Їхню квартиру спершу внесли до переліку на знесення, згодом це рішення скасували. Проте заяви на визначення комісією пошкоджень уже були анульовані, тож власники не отримали жодних виплат чи компенсацій за зруйноване житло.

Анастасія зазначає, що після тих жахів, які вони побачили після окупації росіянами, повертатися туди більше і не планує.

Звільнений від окупантів Ірпінь весною 2022 рокуФото: надала Анастасія Огієнко

"У Переяславі зібрати великі кошти на щось для фронту – нереально"

– У березні 2022 року чоловіку прийшла повістка. Близько року він ще стояв на обліку, а в лютому 2023 його мобілізували. Тоді він ще встиг побути поруч зі мною і новонародженим сином, підтримував мене. Чоловік служить у складі 46-ї окремої аеромобільної бригади десантно-штурмових військ Збройних Сил України на Покровському напрямку. У тій самій, де ще з 2014 року воювали "кіборги". Це сформований підрозділ із ветеранів, які могли навчити новачків. Але з його першої групи зараз залишилася менше третини – багатьох хлопців уже немає.

Я якось сказала йому: "Ти розумієш, що я хоча б маю знати, де ти і що з тобою? Бо якщо щось трапиться, я повинна мати можливість знайти тебе, прийти, витягти, чи хоча б у госпіталі відшукати". Але в телефонних розмовах він ніколи не розповідає всього – говорить уривками, натяками. Уже коли приїжджає у відпустку, я дізнаюся правду. Тільки за його словами, інтонаціями розумію, де він і що переживає.

Олексій має місяць відпустки на рік і розподіляє її на кілька частин, щоб зустрітися з родиною. Як каже його дружина, цей час минає надто швидко.

– Їдуть вони завжди машиною, не потягами – щоб скоріше додому. За вісім годин уже тут. Дорогою чоловік ще встигає заїхати до волонтерів у Києві – або щось передати, або забрати. Тобто навіть у дорозі працює. А вдома "відпустка" виглядає так: він постійно на зв’язку, за ноутбуком, віддає накази, його телефон дзвонить і вдень, і вночі.

По суті, це не відпочинок. Бо ця відповідальність тримає постійно, навіть коли він тут. Перші два дні після приїзду він, як каже, "сидить у шоці". Не тому, що страшно після обстрілів, а тому що різкий контраст. Він пояснює: "Це так, ніби я жив би весь час у Переяславі, а потім поїхав на Донбас, і мені сказали: оце тепер твій дім". Я сама кілька разів їздила до нього на фронт. Але робила це рідко – дітям важко переносити мою відсутність.

З одного боку, він радіє, що є місце, де тихо, без вибухів. З іншого – каже, що люди тут настільки відірвані від реальності. Чоловіка дратує, коли читає нонвини про те, що в місті мільйони витрачають на бруківку чи ставки...

Каже: "Чому я мушу просити для армії дрони чи машини? Я ж захищаю цих людей, їхні домівки. Це держава мала б забезпечити, а ми самі донатимо й купуємо необхідне". І справді, я знаю: кожен із його батальйону віддає мінімум по 5 тисяч гривень із зарплати щомісяця – на машини, на дрони, на екіпіровку. Вони не сподіваються на те, що хтось дасть. А тут, у Переяславі, зібрати великі кошти на щось для фронту – нереально. Не тому, що волонтери не працюють, а тому що люди просто не донатять уже в таких масштабах.

У багатьох жінок військових є тепер спільне: перші пів року постійно на нервах, особливо коли чоловіка з одного місця переводять в інше. Коли він довго на одній позиції – стає трохи легше, здається, що ситуація стабільна. Зараз уже третій рік війни, я навчилася відпускати його без сліз. Хоча важко, але намагаюся тримати посмішку заради дітей. Кажу їм: "Тато поїхав у гарному настрої, значить, у нього все буде добре".

Нам тут важко, але їм там значно важче. Вони не вдома, іноді навіть не можуть вийти подихати свіжим повітрям. Буває, сидять у підвалах і мають лише годину вночі, щоб вибратися назовні, коли в темноті не літають ворожі дрони.

"Чоловічу роботу доводиться тягнути самій"

Анастасія – мама 4-річної доньки Анни та 3-річного сина Павла. Вона зізнається, що найважче для неї – відсутність батька поруч і поєднання мистецької роботи з материнством.

– Так, мабуть, як у всіх мам. Зараз я особливо розумію, як моїй мамі було важко з нами двома: вона була розлучена і виховувала нас самотужки. У мене чоловік є, але він далеко.
Найбільше виснажує і фізично, і морально: і на роботу треба, бо хочеться реалізувати себе, і дітям приділити увагу, і волонтерам допомогти, і вдома ремонт зробити, і город доглядати, і ще двом мамам підтримку надати. Часто просто немає сил.

Коли діти хворіють і не можна відвести їх у садок, я везу їх до мами з цілою сумкою — від їжі до іграшок. Ввечері забираю. І навіть тоді не можу розслабитися, бо відчуваю, що ніби навантажила людину. Тож працюю ще більше, мов у дві зміни. Мрію, щоб чоловік був поруч: він міг би взяти на себе частину обов’язків, допомогти, коли я зриваюся, або просто дати більше часу бути з дітьми. А так доводиться тягнути й чоловічу роботу – косити двір, обробляти город. У нас майже 20 соток, це кілька днів важкої праці.

Анастасія – мама 4-річної доньки Анни та 3-річного сина ПавлаФото: надала Анастасія Огієнко

– Як ви справляєтеся з таким навантаженням?

– З валер’янкою, – сміється. – Просто звикла бути сильною.

Коли чоловік пішов на фронт, я зрозуміла: мушу навчитися водити автомобіль. У нас стоять старенькі "жигулі", а в мене ще не було прав. Якось дитині стало дуже погано, швидку викликати не вдалося — люди спали, ніхто не відповідав. Я бігала по сусідах, просила відвезти до лікарні. Тоді вирішила: машина не має стояти — вона має їхати. Пішла здавати на права. Було важко: грудна дитина, ще одна маленька, треба було когось попросити, щоб побути з ними, поки я вчуся. Але я впоралася.

Анастасія з сином ПавломФото: надала Анастасія Огієнко

Олексій рідко буває вдома, і кожна зустріч із ним для дітей і дружини особлива. Анастасія розповідає, як реагує старша донька на відсутність батька і як важко їй буває в такі моменти:

– Донька спершу дуже ображалася на тата. Коли він не виходив на зв’язок, вона ще могла зі мною говорити про нього. Але варто було з’явитися – і вона втікала, не хотіла бачити його навіть по відео. Вона відчувала, що він "пропав".

Я ж тоді вже чекала другу дитину, і було відчуття провини, що старшій можу приділяти менше уваги. Тому спеціально переключала її на тата: він купав, годував, проводив час із нею. А коли його не стало поруч – донька дуже образилася. Потім уже почала розуміти, що тато "на роботі". І тепер, коли він приїжджає, кидається йому на руки з неймовірною радістю.

Мені найважче в такі миті, коли бачу, як діти сумують. Тому завжди прошу чоловіка: якщо є можливість – побудь більше з дітьми. Він старається. Коли приїжджає у відпустку, максимально проводить час із ними. Лише перші кілька днів йому треба на адаптацію. Бо після фронту квартира здається йому тісною коробкою, хоче більше простору.

Анастасія з донькою АнноюФото: надала Анастасія Огієнко

"Намагалися допомагати, коли самі нічого не мали"

Попри всі труднощі Анастасія активно волонтерить. З початку повномасштабного вторгнення вона віддає свої роботи на благодійні ярмарки, підтримує військових разом із командою "Нескорених".

– Я більше акцентую на патріотичному розвитку, на різні збори. Остання виставка, чесно кажучи, мене трохи розчарувала щодо збору коштів. Вхід був безкоштовний: ти переглядаєш виставку і за бажанням робиш донат. Більшість пожертв робили діти з наших занять. Людей заходило багато, всі бачили скриньку, але пожертвували мало.

Важко на це дивитися. Хотілося б розвивати національну свідомість. Можливо, якби люди краще знайомилися з нашою історією, це допомогло б. Наприклад, зараз показуєш портрет Богдана Хмельницького – а вони не знають, хто це!

Коли ми з сім’єю перший період жили в селі у батьків, то робила різні вироби для лотереї – розписувала порцелянові чи керамічні тарілки, які розігрували волонтери в Циблях. Вони тоді добре "йшли" і давали збори. Пізніше так допомагали і в Кременчуці.

Ми внутрішньо переміщені особи: залишилися без дому, без роботи. У 2022 році я була з однорічною дитиною і на шостому місяці вагітності. Чоловіку в березні прийшла повістка, і я не знала, чи він буде поруч, коли я народжуватиму. Слава Богу, він встиг відвезти мене до Києва, бо в Пепеяславі пологове було зачинене.

Як переселенцям, нам видавали продукти. Їх було навіть забагато, тож ми відправляли частину на фронт, передавали волонтерам, щоб хлопцям готували каші. Чоловік умів працювати з ковкою та зваркою, то робив для військових на зиму пічки-буржуйки. Тобто намагалися допомагати, навіть коли самі майже нічого не мали. Згодом чоловік пішов воювати – вже третій рік він на фронті.

Коли я повернулася в місто, одразу підтягнувся творчий контингент. У мене були сусіди, які працювали в Музеї просто неба, і запропонували прийти на ярмарок та продавати свої роботи. Мій перший вихід виявився дуже вдалим і запам’ятався. Відтоді я почала долучатися частіше. Виручене донатила.

Тоді Оля (Ольга Дрига – очільниця громадської організації "Нескорені") сказала: "Ти вже кілька років допомагаєш, донатиш, працюєш поруч. А в мене відкрилися очі на це лише тоді, як побачила тебе у вишиванці на ярмарку! "Відтоді ми почали тісніше співпрацювати.

Фото: надала Анастасія Огієнко

– Я розписувала для них тубуси з-під боєприпасів, які чоловік привозив з-під Курахового чи Мар'їнки. Ми виставляли їх як лоти на аукціон. Цієї весни також провели мирну акцію на підтримку родин зниклих безвісти та полонених – тоді теж продали один із тубусів, а гроші передали волонтерам. Крім того, я розмальовую ящики з-під патронів та інші металеві речі, теж віддаю їх як лоти.

Зараз працюю над великою дерев’яною таріллю з "петриківкою" – задумала розписати її як ікону з образом "Богородиці Покриваючої". До релігійних тем ставлюся дуже обережно і навіть вважаю, що треба мати на це благословення. Тож цю ікону освятила у Свято-Воскресінському храмі.

Автор: Валерія Бобровська

– Часто мені надсилають із фронту речі – тубуси чи гільзи – з проханням розмалювати й повернути. Так само і з ящиками з-під набоїв. Якщо це великі об’єкти, то люди іноді купують мені фарбу чи ґрунтовку, а далі все роблю сама.

Мені хотілося би більше розвиватися в цьому напрямку. Хоча у Переяславі чимало людей пенсійного віку або з мінімальною зарплатою, але і вони, і молодь цікавляться культурою, починають це цінувати. На жаль, у шкільній програмі українське мистецтво подається поверхово. Якщо ж учитель сам горить цією справою, то може донести дітям любов до творчості. І коли батьки віддають дитину в музичну чи художню школу – вона отримує культурний досвід.

Фото: надала Анастасія Огієнко

Про плани на майбутнє

– На майбутнє я хочу облаштувати у себе вдома заїзну майстерню, де можна було б просто приїхати, подивитися на роботи, наче на виставку, і провести час у творчій атмосфері.

Я б хотіла купити муфельну піч, щоб самостійно робити посуд, випікати його та розписувати – повний процес від початку до кінця. Також мрію про токарний станок по дереву, бо люблю працювати з деревом і створювати, наприклад, скрині.

У мене багато знайомих, які займаються вишиванням і в’язанням, і хотілося б об’єднати всі ці роботи в одну композицію. Наприклад, якщо розписуєш тарілку, можна зробити до неї чохол чи футляр для зберігання.

Раніше у мене була думка вмістити власну невелику галерею, де можна проводити виставки. У нашому місті немає великої кількості галерей, і хотілося б створити таке місце для творчості та натхнення.

Фото: надала Анастасія Огієнко