Воїн 101 окремої бригади охорони Генерального штабу ЗСУ Анатолій Петькун понад 10 місяців вважався безвісти зниклим. У вересні його ідентифікували за ДНК-аналізом і стало відомо, що тіло українського Героя повернули з росії у січні цього року. 19 вересня Переяславська громада схилила голови у жалобі за загиблим захисником Анатолієм Петькуном і провела його в останній земній дорозі. Про захисника і чин його похорону розповідає Переяслав.City.
Петькун Анатолій Петрович народився 23 серпня 1968 року на Чернігівщині. З дитинства разом з батьками, братом і сестрою, проживав у Києві. До лав Збройних Сил України призвався 22 грудня 2023 року Святошинським РТЦК та СП міста Київ. Служив старшим майстром 1 відділення взводу технічного забезпечення 3 батальйону охорони військової частини А0139.
Загинув 3 листопада 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу села Богоявленка Покровського району Донецької області. Воїну було 56 років... Тіло героя репатріювали з росії та ідентифікували за ДНК-експертизою.
Портрет полеглого Героя Анатолія Петькуна
Тіло Анатолія Петькуна в Україну росіяни повернули на початку 2025 року
– У мого чоловіка не було позивного, між собою побратими називали його просто – Петрович або Толя. Молодші жартома могли сказати "дід". Але конкретного позивного в нього не було, бо служив він у взводі технічного забезпечення. У нього були золоті руки, він умів ремонтувати будь-яку техніку. Коли призивали на службу в ТЦК та частині Толі так і казали: "Нам такі люди треба". Мобілізували його в 55 років і він відверто говорив: "Я вже не побіжу, у мене немає сил, мені б з внуком сидіти, а не воювати". З грудня 2023 року він жодного разу не був у бою. У листопаді 2024 року йому вперше довелося виходити на позиції. Я просила його відмовитись, але він не міг так вчинити.
Як він і чому потрапив на ту позицію – досі ніхто мені не пояснив, – каже Тамара, дружина Героя.
Пані Тамара вже за кілька днів після зникнення чоловіка знала, що він загинув, але жінка все ж сподівалася, що сталася помилка, що не його тіло вона бачила на фотографії з поля бою, що він у полоні, що повернеться.
– Неофіційно я вже 6 листопада знала, що його немає. Мені навіть фото з дрона надіслали, там видно було тіла наших полеглих воїнів. Серед них був і мій чоловік. Командування бачило відео бою: шестеро наших хлопців проти вісімнадцяти тих "ідіотів". Це був дуже не рівний бій.
З 20 лютого 2025 року тіло мого чоловіка вже було в Дніпрі. Вони загинули ще в листопаді минулого року, а під час січневого обміну тіла повернули в Україну. Російська сторона забрала їх з поля бою дуже швидко, бо, як мені сказала слідча з Дніпра Олена, тіло можна було опізнати.
У вересні його ідентифікували за ДНК-експертизою. Анатолій став четвертим із шести загиблих, кого ідентифікували й поховали. Біль страшний… Але я вдячна Богу за те, що мого чоловіка поховали як Героя, що тепер його душа спочиває, що я маю куди прийти провідати, поговорити, виплакати свою біль.
Прощання з Анатолієм Петькуном
Дружина полеглого захисника щиро вдячна всім, хто допомагав із похованням: міському голові Володимиру Саулку, старості Дем'янецького старостинського округу Сергію Кузьменку, представнику РТЦК Андрію Шаповалу, кореспондентам і всім, хто прийшов провести її чоловіка в останню путь.
– Я дякую кожному і кожній за те, що нівчому не відмовили, допомагали, організація поховання була на найвищому рівні. Побратими приїхали, навіть ті, кого я не знала. Вони були з моїм чоловіком і в радості, і в біді. І дівчата з нашої групи жінок, у кого безвісти зниклі чоловіки із 101 бригади теж приїхали. Це була така важлива підтримка для мене, синів і всіх близьких.
У нас внук маленький, дуже любив діда. Він чекав його, не знав, що сталося. Анатолій дуже любив нашого внучка. Заради нього став на захист України. Побратими мені розповідали, що Толя завжди говорив: "Я не боюся смерті, але боюся, щоб внук не побачив війни".
Прощання з Анатолієм Петькуном
Анатолій Петькун з родиною проживав у Києві. Але дружина Героя прийняла рішення поховати свого чоловіка на Переяславщині – у Дем'янцях. Тут вона народилася і зростала. А для чоловіка це село стало другою батьківщиною.
– У Дем'янцях поховані мої тато й мама. Чоловіка батьків уже немає. Він сюди їздив понад 30 років, допомагав моїм батькам. Коли тато захворів, то носив його на руках у поліклініку. Батьки його дуже любили. Тому й не було сумнівів, де його хоронити. Дем'янці стали йому другою батьківщиною.
І я рада, що поховали його тут, із усіма почестями. Бо так, як ховають героїв у нашій громаді, в Києві не хоронять. Коли хлопці-побратими Толі, а також усі присутні стали на коліна, щоб хвилиною мовчання вшанувати пам'ять – це було дуже щемливо.
– В одну мить не стало моєї рідної кровинки, не стало чоловіка у дружини, батька у синів, дідуся в онука, – плаче Ольга, старша сестра Анатолія.
Їх у батьків було троє: Ольга і два її молодші брати. Анатолій був найменшим. На жаль, обох братів пані Ольги вже немає серед живих.
– Він був дуже добрим, щирим, відкритим до людей. З дитинства любив крутитися біля техніки, все щось ладнав, то велосипед, то мотоцикол якийсь, будь-що міг відремонтувати. Лежала в нього до цього душа.
Прощання з Анатолієм Петькуном
Чин похорону
У Свято-Успенському храмі біля по одну сторону від домовини у скорботі стоять найрідніші: дружина, сини, сестра воїна, по другу – його побратими, майже ввесь підрозділ. Гіркотою і невимовним болем сповнений для них цей день. Побратими знали, що на позиціях у Покровському районі з Анатолієм сталося найгірше, але не мали змоги евакуювати його тіло з поля бою. А згодом тіла полеглих бійців забрали росіяни.
– На Анатолія завжди можна було покластися. Від нього йшли спокій і впевненість. Коли хтось із побратимів звертався до нього, він завжди був готовий вислухати й допомогти. Був готовий піти в бій.
На жаль, той бій, у якому він загинув, став для нього першим і останнім. Довгий час ми не могли доправити його тіло додому. Лише в січні росіяни передали його Україні, і весь цей час тривала процедура ДНК-ідентифікації. Тамара Андріївна, рідні, побратими й друзі жили в невідомості, не маючи змоги дізнатися напевне, де перебуває Анатолій, – розповів Цапенко, побратим Героя.
Попрощатися з Анатолієм Петькуном приїхали його побратими – майже увесь підрозділ
Після виконання у храмі "Плине кача..." траурний кортеж вирушив у Дем'янці. Стоячи на колінах і встеляючи дорогу квітами у селі зустріли траурний кортеж. Він востаннє віз загиблого Анатолія Петькуна вулицями села, де народилася й зростала його дружина.
Коротку молитву священники справили спочатку на подвір'ї будинку, де впродовж тридцяти останніх років часто гостював Анатолій Петькун. Звідти пішою ходою процесія рушила до місця вічного спочинку Героя – на сільське кладовище.
– Коли постало питання, чи готовий Анатолій піти до війська, він прийняв рішення, розуміючи всю відповідальність і те, що, можливо, не повернеться додому. Він залишив мирне життя, яким зараз живе багато людей, і став на захист країни.
Пішов у технічний підрозділ і щодня своєю працею, своїми вміннями наближав перемогу. А коли знову постало питання, наскільки він готовий проявити мужність, хоробрість і силу, чи готовий, перебуваючи в технічному підрозділі, взяти на себе ще й бойові завдання, він не вагався ні секунди.
Усі наші рішення формують наше життя. Маленьких рішень не буває. Я ще раз хочу сказати: дякую. Бо саме з маленьких "гвинтиків" складається велика машина. Завдяки людям, які мають велику душу, ми досі живемо. Живуть наші рідні, сім'ї, діти, – прощаючись з Анатолієм сказав Кучер, його комбат.
Кучер, комбат Анатолія Петькуна
– Я щиро дякую всім, хто сьогодні прийшов провести Петровича в останню путь. Бо він був достойною людиною і воїном нашого підрозділу. Він зробив усе, щоб зупинити росіян. Саме завдяки таким, як він, ворог не може просуватися далі.
Дякую вам, друзі, дякую тобі, Анатолію, за все, що ти зробив. Прошу всіх присутніх стати на коліно й вшанувати пам'ять нашого побратима Анатолія, – додав Цапенко.
Військовслужбовці передали дружині Тамарі прапор бригади, подякували за мужнього чоловіка, вибачилися, що не змогли вберегти його… Усі разом присутні на кладовищі опустилися на коліно і вшанували пам'ять про Анатолія у хвилині мовчання та скорботи.
Цапенко, побратим Анатолія Петькуна (тримає в руках коробку з прапором батальйону)
Прощання з Анатолієм Петькуном
Голова переяславської громади Вячеслав Саулко
– Бракує слів, щоб висловити співчуття найріднішим, а їм бракує сліз, щоб виплакати це горе, цю непоправну втрату. Анатоліє! Ти охороняв наш спокій, наш сон, ти охороняв наші світанки і блакитне небо, ти захищав кожного з нас, ти захищав незалежну, вільну Україну, – сказав у прощальному слові голова переяславської громади Вячеслав Саулко.
На честь воїна Анатолія Петькуна пролунав трикратний стрілецький салют. Державний Прапор України, який почесна варта зняла з його домовини, Олександр Молоткін вручив дружині захисника Тамарі. Останні хвилини прощання, далі спільне виконання Гімну і все... вічний спочинок... Поховали загиблого воїна Анатолія Петькуна на кладовищі в селі Дем'янцях.
У Героя залишилися дружина, двоє синів, онук і сестра.
Світла і вічна пам'ять Захиснику України Анатолію Петькуну. Співчуття рідним і близьким.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
