Меморіальний захід «Рідна земле моя, Україно свята», присвячений 100-річчю з дня народження українського співака, художника, поета Василя Завгороднього відбувся 29 жовтня в Переяславі у приміщенні «Музею козацької слави». Там виставка робіт Василя Завгороднього: його картини, дерев'яні скульптури та панно, розповідає з місця події Переяcлав.City.
Три музи Завгороднього
Василя Завгороднього при народженні поцілували три музи: музики, мистецтва й віршування – це стверджували всі, хто завітав на цю зустріч.
«Чорне з сивиною волосся, а очі – терен коло хати. А він – молодий, його рухи видають у ньому юнака, ось тільки не сховати зморшок у куточках губ… На сцені він сповнений шляхетності, сили і гордої постави. Він ніби увібрав у себе цілющу силу народу і свого нелегкого покоління…
Співає широко, над серце, з якоюсь невимовною тугою поміж нотами… Малює скрізь, де їздить, ходить. На природі увесь в собі, як соловей. Отож і на мольберт передається настрій.
Добре бачить людину, небагатьох штрихів досить, аби вийшов характер… З корчів робить маленькі дивосвіти… Уважний, спостережливий, ліричний і добрий душею. Пише вірші, оповідання, новели… Про сім’ю розповідає, як про своїх кращих друзів… Одне слово, багатий чоловік!».
Цей яскравий етюд створила Ніна Матвієнко на початку 1970-х років про Василя Леонтійовича Завгороднього, тодішнього соліста Державного українського хору імені Григорія Верьовки, заслуженого артиста України, члена Національної спілки майстрів народного мистецтва України, лауреата премії імені Катерини Білокур. Життя і творчість цієї незвичайної постаті в українській культурі завжди викликали зацікавлення і захоплення.
Фронт, консерваторія і звання «Заслужений артист України»
Народився Василь Завгородній 26 жовтня 1925 року в с. Водяне Компаніївського району на Кіровоградщині. З дитячих років виявив хист до співів та малювання. У восьмому класі став переможцем районної мистецької олімпіади. Узяти участь в обласному конкурсі завадила війна.
Пішов на фронт у 19 років, служив кулеметником. Нагороджений Орденом Слави ІІІ ступеня та медаллю «За Будапешт».
На військовій службі залишався до 1950 року. Після демобілізації працював у Кіровоградському музично-драматичному театрі ім. Марка Кропивницького як художник і співак. Під час гастролей його музичний хист та глибокий голос вразили корифея оперного співу Івана Паторжинського. Знаменитий співак запропонував Василю розпочати навчання в Київській державній консерваторії на вокальному факультеті.
Після закінчення консерваторії у 1955 році Василя Завгороднього запрошують до Київського оперного театру. У тому ж році молодий артист з дружиною Оксаною та донькою Іриною переїздить до Алма-Ати, де співає в Казахському державному хорі. В Алма-Аті народжується друга донька Олена. За чотири роки сім’я Завгородніх повертається до України, де Василь Леонтійович співає в Житомирській обласній філармонії.
Значний вплив на долю Василя Завгороднього справило знайомство з народним артистом України Григорієм Верьовкою. Маючи чудовий баритон, з 1960 по 1974 роки пропрацював солістом у його всесвітньо відомому хорі. Зі знаменитим колективом гастролював у Франції, Канаді, Польщі, Мексиці, Кореї.
За високу майстерність у співочому жанрі був удостоєний почесного звання «Заслужений артист України» у 1967 році. Із 1974 по 1976 роки працював солістом Кримської філармонії.
Від музики до малювання і премії імені Катерини Білокур
У 1976 році вийшов на пенсію, але продовжував трудитися художником у різних установах Києва. Ще співаючи в хорі, почав писати вірші, оповідання, новели, захопився різьбленням по дереву та коренепластикою, серйозно зайнявся малюванням. Не маючи професійної освіти, був талановитим колористом і майстром малюнку та побудови композиції. Премія імені Катерини Білокур 1995 року є свідченням визнання його таланту.
До кола його спілкування входило багато талановитих особистостей зі світу мистецтва, культури, науки, журналістики, зокрема, Олексій Губко, Іван Заєць, Валентина Ковальська, Ніна Матвієнко, Марічка Миколайчук, Микола Оцун, Анатолій Сафронов, Олександр Таранець і, звичайно, Михайло Сікорський.
Усі, кому пощастило спілкуватися з Василем Леонтійовичем, відзначали його простоту, щирість, таку собі «народність». Він сам частенько наголошував, що не є «салонним» художником чи поетом, а залюблений у народне, глибинне мистецтво, яке й намагається відтворювати у різьбленні, на полотнах и в поетичних рядках.
За багато років плідної творчої праці у невеликій кімнатці київської квартири, яка слугувала за майстерню, назбиралося стільки робіт, що їм би позаздрив будь-який музей.
Щедрий дарунок переяславському музею
У 2003 році Василь Леонтійович передав до Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав» значну частину своїх різьблених скульптур, панно та творів живопису.
Плідна співпраця двох митців – художника Василя Завгороднього та подвижника музейної справи Михайла Сікорського – переросла у створення непересічної музейної експозиції під назвою «Музей козацької слави. Роботи Василя Завгороднього».
– Це була ініціатива саме Василя Леонтійовича – передати свої твори до Переяслава, хоча він з нашим містом ніяк не пов'язаний, – сказала краєзнавця, колишня музейниця Людмила Набок. – Він говорив: «Я знаю Михайла Івановича – якщо я передам йому якісь речі, то вони не будуть припадати пилюкою в сховищах. Він їх обов’язково виставить або навіть створить музей!».
Коли ми поїхали до Завгороднього в майстерню відбирати роботи, то я, крім скульптур, одразу звернула увагу на його картини. Він сором’язливо відмахувався від моїх захоплених вигуків – «та то мазня, не варте уваги, я ж самоук», але я переконувала його, що в роботах є мистецький задум, у них відчувається справжній талант.
У першу чергу мій погляд упав на прекрасну роботу «Катерина Білокур». Я ж як спражня музейниця: «Дайте цю обов’язково!». А він мені: «Ти ба, яка шустра. Її нехай віддам ізніше. Я за неї премію отримав». Я кажу: «Та хай хоч постоїть тимчасово». Пізніше він таки згодився передати її до колекції Заповідника на постійне експонування.
І картина «Покрова», яка зараз в експозиції, мене теж вразила – сюжетом, колористикою, неймовірною енергетикою.
Василь Леонтійович в одному інтерв’ю зворушливо сказав:«Це справжнє щастя для будь якого художника – мої роботи розміщені поряд з музеєм Тараса Шевченка, на землі, де Великий Кобзар писав свій «Заповіт». Про що ще можна мріяти!».
Виступили зі словами доброї згадки працівники Заповідника, які брали участь у створені музею та були особисто знайомі з Василем Леонтійовичем – Віктор Ткаченко і Марія Степова. Вони відзначили його залюбленість у козацьку тематику, що відображається у його численних творах, та безперечний дар слова – талант поета і прозаїка.
У 2007 році вийшла друком прижиттєва збірка літературних творів «Мій хутір». У 2015 році до 90-річного ювілею митця було опубліковане вже посмертне видання збірки його прозових творів «Клич із Вирію».
– Спочатку був задум зробити невеликий буклет по експозиції цього музею, – додав вчений секретар Заповідника Ігор Гайдаєнко. – Моя місія полягала у фотографуванні, обробці світлин та макетуванні. Але коли я почав роботу, то зрозумів, що не буде ніякого буклету, натомість ми зробимо повноцінний каталог. Усі ці роботи в буквальному сенсі пройшли через мої руки, і повірте, що «відпускати» їх, ставити на місце не хотілося – настільки потужна позитивна енергія в цих скульптурах та панно.
Роботи, як діти, розлетілися і поза Україну
На заході була присутня молодша донька Василя Завгороднього – Олена, яка теж поділилася спогадами про батька та родину.
За період творчої діяльності Василь Завгородній брав участь у регіональних, всеукраїнських мистецьких виставках, багато було й персональних. Його твори зберігаються у Національній спілці майстрів народного мистецтва України та стали окрасою:
- Національного музею українського народного декоративного мистецтва,
- Національного музею Тараса Шевченка,
- Музею Лесі Українки в Києві,
- Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця» у Батурині,
- Кіровоградського обласного художнього музею,
- Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського,
- Сосницького літературно-меморіального музею Олександра Довженка (Чернігівська обл.),
- Меморіального музею Юрія Яновського в селі Нечаївка (Кіровоградська обл.).
- Роботи митця знаходиться і в зарубіжних приватних та музейних зібраннях, зокрема в Музеї Лесі Українки в м. Сурамі (Грузія).
Спогади учасників заходу доповнила музика та декламування юних талантів. Учень музичної школи імені Павла Сениці Назар Бомко виконав композицію «Гей, соколи», у виконанні дуету Василя та Галини Заболотніх прозвучала пісня «А журавлі летять». Авторський вірш «Яничари» прочитала Людмила Леляк, керівниця народного театру «Славія» КЗ «Переяславський центр культури і мистецтв».
На завершення зустрічі прозвучав вірш Василя Завгороднього – його життєве кредо:
Рідна земле свята, Україно моя,
Ти пробач мені цюю погорду,
Що співаю тебе і малюю твою
Незнищенну і вічную вроду.
Мої фарби бліді, мої пензлі малі.
Моя пісня така слабокрила,
Та малюю тебе і співаю тебе,
Бо любити й мовчати несила!
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі, фейсбуці та TikTok
