Михайло Пасацький понад рік вважався безвісти зниклим. Коли його мобілізували, у нього народилися два онуки, про яких він дуже мріяв, але побачити їх так і не встиг – лише через відеозв’язок. Прощання з воїном відбулося 4 листопада у Переяславі, напередодні його дня народження. Про його життєвий шлях і чин похорону розповідає Переяслав.City.
"Моя дитина вже не побачить такого дідуся"
– У мене був справді тато. Для мене й для сестри він був найкращим. Ляльки з Німеччини, поїздки в зоопарки, Макдональдс, ялинки – у нас було все. Ми мали прекрасне дитинство, ні в чому не потребували. Він нас виростив, дав освіту. У мене – дві вищі освіти, у сестри – одна. І все це завдяки йому.
Я згадую лише найкраще: ми жили біля річки, постійно купалися, разом ходили на базар, на атракціони. Тато завжди щось купував нам, тішив. На жаль, моя дитина вже не побачить такого дідуся, – розповідає донька Аліна.
Коли Михайла забрали на війну, у липні в нього народилися двоє онуків – від обох доньок. Побачити їх він не встиг, лише через відеозв’язок.
– Побачив онуків лише по відеозв’язку, коли вони тільки народилися. Вони ж були зовсім маленькі, масіпусінькі. У нас із сестрою діти народилися рано, на дев’ятому місяці. Він дуже чекав онуків, особливо хлопчиків.
Старшій онучці Аніті, доньці моєї сестри, вже дев’ять років. Вона прекрасно пам’ятає дідуся. Для неї він зробив щасливе дитинство – до того літа, поки його не забрали на війну.
"Краще не бачити того, що там відбувається"
Михайло Володимирович Пасацький народився 5 листопада 1969 року. Навчався у Переяславському професійно-технічному училищі на тракториста, а згодом – у столичному училищі на маляра-штукатура. Працював переважно на будівництвах, заробляючи тимчасовими підробітками.
На початку липня 2024 року Михайло поїхав на заробітки до Івано-Франківська. Працював там вахтовим методом, будував нові будинки. 14 липня чоловік близько доби не виходив на зв'язок. Як виявилося згодом, його мобілізували Косівським РТЦК та СП Івано-Франківської області. Служив номером обслуги розвідувального взводу 3-го єгерського батальйону військової частини А4948.
– Він напередодні оновив свої дані. Дуже швидко, буквально за добу, пройшов медкомісію. Після півторамісячного навчання його розподілили до бригади, здається, 152-ї. 16 вересня 2024 року в нього був перший вихід. Їх перевезли до Дніпропетровської області. Тоді він нічого нам не розповідав, але саме під час того виходу отримав контузію – поруч вибухнув FPV-дрон. П’ять днів його лікували, тоді він лише зізнався, – розповідає донька Героя Аліна.
– Коли тато служив, узагалі нічого не можна було допитатися. Ми іноді говорили по телефону чи відеозв’язку. А так, як він сам казав, на завдання вони ходили без телефонів, тому нічого розповісти не міг. Єдине, що сказав: "Краще не бачити того, що там відбувається".
– 24 вересня ми говорили з ним востаннє – він ішов на друге завдання. А вже через тиждень нам принесли сповіщення, що тато зник безвісти.
Михайло загинув 27 вересня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу села Желанне Друге Покровського району на Донеччині. Для рідних його доля залишалася невідомою до 24 жовтня 2025 року, коли їм зателефонували і повідомили про збіг ДНК.
– Звичайно, ми до останнього сподівалися, що він живий. Мені було дуже важко: я живу в Києві, рік без батька, сім місяців без чоловіка, який теж служить… Та ще й з маленькою дитиною на руках. Але тато з дитинства вчив нас, що треба все робити самим, ні на кого не сподіватися.
"Він не тікав, не уникав, не ховався"
– З цим козаком пройшло моє дитинство. Ми жили поруч, разом бігали, купалися в Трубежі – на "Катеринці", на "Вальку". Дружина Михайла – моя однокласниця, – сказав у прощальному слові начальник відділення І відділу Бориспільського РТЦК та СП, капітан Андрій Шаповал.
– Провів поглядом – і бачу дуже багато знайомих облич. І дуже велику печаль у цих обличчях. Коли я отримав сповіщення про його зникнення безвісти, ми з Надією, його дружиною, постійно були на зв’язку. Вона вірила, що Михайло живий. Але сталося так, що експертиза підтвердила збіг ДНК на 99%. І ці результати вже не можна було спростувати.
Ця людина для мене – не просто знайомий. Ми виросли поруч, часто спілкувалися телефоном. І зараз важко усвідомити, що сьогодні ми прощаємося з ним назавжди.
Його мобілізували такі ж працівники, як ми, представники ТЦК. Він не тікав, не уникав, не ховався. Він служив на фронті. І ця коротка для нього війна закінчилася цією домовиною.
Тож схилімо голови в останній шані Михайлові. Саме завдяки таким, як він, ми сьогодні живемо в цьому місті, стоїмо під мирним небом, можемо говорити одне з одним і бодай трохи відчувати спокій. Дякуємо тобі, Михайле. Прощай, друже.
Чин похорону
О 12:00 до Воскресенського храму тіло полеглого воїна Михайла привіз катафалк. Тихо, без сирени. У цій страшній тиші почесна варта занесла домовину до храму. За нею поволі рушили рідні й знайомі Михайла.
По обидва боки закритої домовини, вкритої жовто-блакитним стягом, стали найрідніші: з одного боку – старенька мати, з іншого – дружина та дві доньки, що міцно обіймали маму. Люди клали на домовину багато квітів. Коли місця вже не вистачало, тримали їх у руках.
Священники провели прощальну літургію.
– Господь, коли явив його на цю землю, при хрещенні дарував чудове ім’я – на честь архистратига Божого Михаїла, очільника небесного воїнства, покровителя не лише нашої столиці, а й усієї держави. Ангели покликані служити – служити Богу і людям. І він послужив. Послужив Богу й послужив людям.
Сьогодні він востаннє переступив поріг цього святого храму. Ми маємо пам’ятати й не забувати тих, хто віддав найбільше – хто жертвував, хто віддав своє життя за нашу волю, незалежність, мир і спокій. Честь і слава всім нашим мужнім воїнам, захисникам і захисницям.
А новопреставлений, спочилий у Бозі воїн Михайло нехай долучиться до небесного воїнства – разом зі своїм небесним покровителем, пам’ять якого незабаром будемо вшановувати, – сказав отець.
Після служби над храмом пролунав скорботний гімн "Плине кача…".
Підтримати родину Героя прийшли представниці об’єднання родин зниклих безвісти та полонених Переяславщини, а також рідні інших полеглих захисників.
Потім траурна процесія рушила через центральну площу міста. Прапори були приспущені. Серед них – чорно-білий Прапор Надії, як нагадування про тих, хто нині у полоні або зник безвісти. Саме ця надія підтримувала майже рік рідних Михайла, які щиро вірили, що він живий
Дорогою до цвинтаря не було байдужих до чужого горя. Перехожі, побачивши траурну ходу, зупинялися, ставали на коліна, клали руку на серце. Зупинялися й водії зустрічних авто, виходили з машин, щоб віддати шану загиблому.
– Жодними словами неможливо описати біль від втрати, не можна висловити тугу і співчуття родині, у серце якої сьогодні назавжди забили розпечений цвях, – говорив представник Добровольчого формування №2 Переяславської громади Олександр Молоткін на кладовищі.
– Але все ж ці слова мають прозвучати – слова безмежної вдячності йому від тисяч побратимів і посестер, які своїми слабкими земними тілами захищають усіх нас. Вони тримають ту тонку лінію, що відділяє нас від небуття. Ми не розпочинали цю війну, ми її не хотіли, але нам не залишили вибору.
І лише такі, як Михайло, дають нам надію на майбутнє. Завтра у нього мав би бути день народження. А сьогодні його навіки приймає в обійми рідна земля – єдина, як і в кожного з нас. Земля, за яку він без вагань став на захист. Прости нас, Михайле. Дякуємо тобі за все.
Тримайтеся, дорогі рідні. Я певен, якщо йому судилося побачити Бога, він попросить у Нього сили витримати це випробування – і для себе, і для своїх побратимів, щоб вони вистояли та подарували нам надію і перемогу.
Після цих слів представник почесної варти вигукнув: "Слава Герою української нації!"
Присутні тричі відповіли: "Слава! Слава! Слава!"
У Михайла залишилися мама, дружина Надія, доньки Аліна та Олександра, троє онучків: 9-річна Аніта та немовлята Платон і Ян.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі, фейсбуці та TikTok
