"Збудував дім, ростив двох доньок – тільки б жити": Переяслав попрощався з Героєм Сергієм Іващенком

Валерія БОБРОВСЬКА журналістка

Сьогодні о 18:22

Сергій Іващенко збудував власний дім — родинне гніздечко, ростив двох красунь-донечок, придбав омріяну сіру "шкоду" — здавалося, зробив головне і далі міг насолоджуватися життям. Та прийшов час іти на війну, захищати свій дім і родину...

А через три місяці служби загинув на Покровському напрямку — у вересні 2024 року. Його рідні до останнього вірили, що він живий і перебуває в полоні, але через рік дізналися страшну звістку. Сьогодні, 10 листопада, із полеглим Героєм прощалося все місто. Про його життєвий шлях і чин похорону розповідає Переяслав.City.

"Народився добрим хлопчиком"

Іващенко Сергій Володимирович народився 4 квітня 1987 року. Навчався у Переяславській гімназії №3, пізніше – у Переяславському професійному коледжі за спеціальністю "електрик", але все життя пов’язував себе з автомобілями. Працював водієм.

– Народився добрим хлопчиком. Завжди був моторний, швидкий, живчик, – згадує мама Героя Ольга. – Вчився в ПТУ на електрика, але машини любив більше за інше, тому за отриманою професією так і не працював.

Сергій спочатку працював на хлібозаводі у Переяславі: розвозив хліб у садочки та школи. Потім трохи таксував. Останнім місцем роботи стала Київська транспортна компанія, де він працював водієм-далекобійником — возив газ до Європи. У Сергія була улюблена автівка – сіренька "Шкода".

– Працював, збудував будинок, придбав машину, у нього народилися дві донечки. Мріяв жити в щасливій країні зі своєю сім’єю. Все вже було... І все лишилося, тільки сина вже немає… – з відчаєм у голосі мовить згорьована мама. – Він же з 14 років працював. Ніколи не просив грошей. Я йому кажу: "Сірьож, візьми ось хоч щось". А він: "У мене все є, не треба. Сам зароблю". Усміхнений, ніколи не жалівся, ніколи не відмовляв, – плаче мама.

Батько Сергія Володимир переніс інсульт два роки тому, після того потребував щоденного догляду.

– Син його доглядав, усе робив: мив, прибирав, возив по лікарнях. А чоловік помер 26 вересня цього року. Серьожа з ним уже й не попрощався… – розповідає мама Оля.

Чекали понад рік із невідомості війни: Переяслав попрощався з Героєм Сергієм Іващенком. 10 листопада 2025 р.

"Малесенький відсоток надії був"

Сергія призвали на військову службу 6 червня 2024 року Бориспільським РТЦК та СП. Після навчання у липні його відправили на Покровський напрямок.

– Тата мобілізували у червні, а в липні він уже служив. Він спілкувався більше з мамою, розповідав, як вони там живуть. Вона навіть їздила до нього на Донеччину. Його позивний був "Іваха" – від прізвища Іващенко, – каже донька Героя Вероніка.

Служив навідником механізованого відділення механізованого взводу механізованої роти військової частини А4574 (214 окремий спеціальний батальйон OPFOR).

13 вересня 2024 року Сергій Іващенко загинув у бою поблизу Костянтинівки Мар'їнської громади Донецької області, мужньо виконуючи військовий обов’язок за Україну та її свободу.

– Нам одразу сказали, що він безвісти зниклий. Ми чекали весь час. Малесенький відсоток надії був. Я листала всі сайти – наші й ворожі – щодня й щоночі. Думала: може десь з’явиться звісточка, що живий… – каже мама.

Відтоді дружина загиблого воїна Наталія доолучилася до об’єднання родин зниклих безвісти та полонених Переяславщини, виходила з ними на мирні акції пам’яті про захисників.

– Його що не попроси – він завжди зробить, навіть у збиток собі. Міг кинути всі свої справи й летіти допомогти друзям. Колись у нього були термінові справи, а мій син зламав ногу. То він приїхав і носив його на руках по всій лікарні. Хоч у нього й спина боліла, це для нього нічого не значило. Він дуже любив свою родину, батьків, сестер, дружину, дітей. Ми так надіялися, що він повернеться, що прийде з полону, – розповіла двоюрідна сестра.

Фото: архів Переяслав.City

"У страшному сні не бачилося, щоб отаке горе прийшло…"

– Серьожа – дитина наших кумів: Олі й Володі, ми часто сім’ями разом проводили час. Наші діти разом росли: гуляли, веселилися. У страшному сні не бачилося, щоб отаке горе прийшло… – не стримуючи сліз плаче над могилою подружжя Аландарєвих.

– Батько його, Володимир, – помер недавно від інсульту, сорок днів як пом’янули. Не дочекався звістки, він знав, що син безвісти зниклий. Прямих свідчень не було, але зі слів побратимів, при виході він нібито відстав поранений. Але ніхто достеменно нічого не знає… Тому всі чекали і сподівалися, що Серьожа потрапив у полон і він повернеться, – витираючи сльози переповідає знану ним історію Володимир Аландарєв.

– Ми з Серьожою на одній вулиці виросли, і я його добре знала, з його сестрою ми покумалися, – каже сусідка Рита. – Був дуже хорошим, життєрадісним, працьовитим. Вони з дружиною збудували дім: довгенько, бо самі багато там трудилися, вкладали туди всі кошти – думали про майбутнє, про щасливе життя. Але коли довелося, Серьожа пішов на війну… Його всі чекали, була надія, що він озветься і повернеться додому. Мама дуже тяжко це переживає…

Чин похорону

Сьогодні Сергій Іващенко повернувся додому "на щиті" дорогою, встеленою квітами і увінчаною прапорами. Вже вдруге в місті так зустрічають свого Захисника, це ініціатива жінок з об'єднання зниклих безвісти та полонених.

Після короткої молитви біля рідного дому траурна колона рушила до Воскресінського храму. З катафалка всю дорогу лунала скорботна пісня "Плине кача…". Біля храму зібралося багато людей: колеги дружини з ДСНС, однокласники доньки, представниці об’єднання родин зниклих безвісти та полонених, дружини полеглих воїнів, рідні й знайомі. Почесна варта занесла домовину до храму, а за нею поволі рушили рідні та близькі. По обидва боки закритої домовини, вкритої жовто-блакитним прапором, розмістилися найрідніші.

Чекали понад рік із невідомості війни: Переяслав попрощався з Героєм Сергієм Іващенком. 10 листопада 2025 р. Автор: Валерія Бобровська

Літургія пройшла не за звичним сценарієм: служили лише троє священників, а до чоловічих голосів долучилася парафіяльна співачка. Під час служби раптово зникло світло, і вже до кінця служби храм освітлювали лише свічки в руках рідних. У цій напівтемряві особливо боляче усвідомлювати, скільки горя та втрат принесла росія кожній родині нашої країни.

– Довгі півтора року – надія без надії. Рідні, близькі та знайомі чекали, що наш воїн повернеться живим до своєї домівки й родини. Він повернувся. Тільки повернувся на щиті, – говорить священник Іван Поліжак.

– Побратими принесли його додому, щоб він востаннє побував у своїй оселі й ніби передав нам свій заповіт: щоб жертва, яку він приніс, не була марною. Щоб ми прийняли цей прапор, ці думки, цю славу і понесли їх далі, передали наступним поколінням.

Ми не маємо права загубити славу наших героїв. Бо коли ми її втрачаємо, ворог знову приходить, щоб знищувати нас. Сергій повернувся як воїн, який віддав свій священний обов’язок перед нами всіма.

Він міг жити, ростити дітей, любити й кохати. Але сьогодні він повернувся до нас на щиті. І вже там, на небесах, як світлий ангел, спостерігає за кожним із нас.

Бо, як сказано в Євангелії, немає більшої любові, ніж коли хтось покладає душу свою за ближніх. І цю найбільшу любов приніс Сергій.

Він пожертвував своїм життям, щоб ми жили під мирним небом, любили й поважали одне одного, будували свою країну.

Сьогодні ми повинні схилити голови перед його батьками, мамою, дружиною та дітьми за те, що виховали людину, яка віддала життя за всіх нас. Тому найперше, що ми можемо сказати: “Дякуємо тобі, герою”.

І будемо пам’ятати тебе вічно, шанувати твою пам’ять і передавати її нашим поколінням. Слава Україні! Героям слава!.

Після служби над храмом уперше за довгий час не лунав скорботний гімн "Плине кача…". Можливо, це сталося через те, що тіло Героя привезли до храму саме під цю пісню.

Потім траурна процесія рушила через центральну площу міста. Прапори були приспущені. Серед них – чорно-білий Прапор Надії, нагадування про тих, хто нині у полоні або зник безвісти. Саме ця надія підтримувала рідних Сергія майже рік, адже вони щиро вірили, що він живий. Цей прапор відкривали представниці об’єднання родин зниклих безвісти та полонених воїнів Переяславщини, до якого входить і дружина Героя.

Дорогою до цвинтаря не було байдужих до чужого горя. Перехожі, побачивши траурну колону із великої кількості автівок, зупинялися, ставали на коліна, клали руку на серце. Зупинялися й водії зустрічних авто, виходили з машин, щоб віддати шану загиблому. На прощання із воїном-випускником також вийшли учні Переяславської гімназії №3.

Автор: Валерія Бобровська

Вже на цвинтарі, після молитви, від влади Переяслава виступила секретарка міської ради Лідія Оверчук. Вона закликала містян приходити на прощання із Захисниками, зупинятися та вшановувати полеглих під час загальнонаціональної хвилини мовчання.

Начальник відділення І відділу Бориспільського РТЦК та СП, капітан Андрій Шаповал у своєму прощальному слові наголосив, що сумна статистика втрат у громаді продовжує зростати:

– На Серьожу вже було виписано 174-те сповіщення про загибель. І це лише про загибель. Загалом по нашій громаді повідомлень про зниклих безвісти понад три сотні. Я завжди казав і буду повторювати, щоб ви розуміли, яку ціну вони платять за те, що ми зараз живемо в зоні комфорту.

Ми перестали боятися тривог. Ми перестали вимикати світло, закривати вікна, спускатися в укриття. А це завдяки таким козакам, як наш Сергій. 13 вересня з військової частини надійшло сповіщення, що він зник безвісти.

Сім’я весь цей рік надіялася, мріяла, вірила, що, дай Бог, він повернеться. Що, можливо, він у полоні, що рано чи пізно буде обмін “всіх на всіх”. Що він прийде, ми його вилікуємо, виходимо, і він буде вдома. Але, на превеликий жаль, цього не сталося.

Того ж дня військова частина надіслала сповіщення, що наш козак, наш земляк, батько, син, кум, хороший чоловік – загинув.

Завдяки таким, як він, ми продовжуємо ходити на роботу, займатися буденними справами, приходити на ці поховання. Так, комусь може бути некомфортно: ми звикли до генераторів, павербанків. Але дуже важко звикнути до втрат. До прощання з рідними, близькими, з нашими козаками, які на своїх плечах наближають перемогу.

Рік тому він загинув під Покровськом. І до сьогодні хлопці тримають цей Покровськ. Розумієте, якою ціною платиться наша свобода?

Сьогодні ми проводжаємо нашого козака в останній шлях. Слава тобі, Сергію. І слава Україні! Героям слава!

Автор: Валерія Бобровська

Прапор України, яким була накрита домовина – символ держави, яку він захищав до останнього подиху – Андрій Шаповал передав дружині полеглого воїна Наталії та старшій донечці Вероніці.

Поховали Воїна Сергія Іващенка на Ярмарковому кладовищі, поряд з могилою тестя, бо біля батькової місця не було.

На славу і честь Героя пролунав трикратний автоматний салют почесної варти, священники разом із присутніми заспівали Гімн України.

У Сергія залишилися дружина Наталія, дві донечки – 16-річна Вероніка та 5-річна Єлизавета, мама, сестра та бабуся.