100-річний ювілей 13 грудня зустріла Євдокія Микитівна Чорненька із села Дениси на Переяславщині. Її життєва історія – це століття праці, втрат і внутрішньої сили, яку не зламали ні війна, ні самотність.
Сьогодні найстаршу жительку Ташанської громади вітали рідні, керівники громади і журналістки Переяслав.City.
"Може, ще сто років житиму"
Євдокія Микитівна живе одиноко в своїй хаті, яку збудували колись із чоловіком Василем. І на своїй вуличці вона – єдина місцева жителька. Решта будинків – порожні. Тільки з весною тут все оживає, коли приїжджають дачники на літній відпочинок, зауважує староста села Ірина Мазур.
Будинок у старожительки теплий, працює газове опалення. І все кругом дуже чисто, охайно – зроду не скажеш, що тут мешкає одинока немічна бабуся. Гостей зустрічає радо, з усмішкою приймає подарунки, нюхає, чи пахне принесений їй красивий вазон квітів.
Ірина Дмитрівна тримає торт із запаленими свічками-цифрами 100. Ювілярка встає з ліжка і легко їх задуває, бере в руки торт – позує для фото:
– Тепер, може, ще сто год буду жить! — відповідає жартома.
Довгожителька зберегла хорошу пам'ять, мислення, тільки вже слабо чує, тому доводиться голосніше запитувати. Однак про своє життя розповідає неохоче, згадує все короткими фразами.
– У мене були батько й мати, брат, а тоді як вийшла заміж, то чоловік і два сини – така була сім’я. Зараз залишилася лише одна онука та двоє правнуків. Ще одна онука вже давно як поїхала шукати роботу, так зникла десь, досі нічого про неї не знаємо. Чоловік мій помер у 2000 році. Сини померли, невістки теж. Зосталася я сама. Дякую цій жінці, що обслуговує мене, – показує на доглядальницю Галину Летяк.
Пані Галина 17 років працювала соціальною працівницею, Євдокія Микитівна була її підопічною. Зараз продовжує доглядати її на прохання онуки ювілярки, єдиної родички, яка живе далеко. А бабуся тільки їй і довіряє найбільше.
Жінка каже, що в селі знає багатьох таких стареньких, то вони охочіше розповідають про минуле. А бабуся Євдокія така була завжди – неговірка.
– Вона все життя була худенька, дуже роботяща. В будинку і на городі завжди ідеальна чистота – жодної бур’янинки. Зранку встане і все обійде: город, двір, щоб був порядок. Невтомно щодня трудилася. Ще минулого року сама в дворі порядкувала. Зараз уже далеко не виходить, тільки до веранди, – розповідає Галина Летяк.
– А в хаті вона сама потихеньку з палицею пересувається, дає собі раду. І, знаєте, навіть на здоров’я не скаржиться. Щоб щось дуже боліло – такого нема. Вона ніколи не їла нічого зайвого. Харчувалася тільки домашнім, проста їжа була. Оце останнім часом почала трохи різного магазинного вживати, ковбаси, наприклад. А так почувається добре, – каже доглядальниця.
В 17 років примусово вивезли в Німеччину
Під час Другої світової війни 17-річною дівчиною Євдокію Микитівну вивезли до Німеччини – вона була остарбайтеркою. Два з половиною роки працювала на примусових роботах. Після повернення додому важко трудилася в колгоспі, як і більшість односельців у ті роки.
– У 1943 році мене мобілізували в місто Цігендорф у Німеччині. Працювала на цегельному заводі два з половиною роки – робили цеглу. Забрали нас через сільську раду. Кому було важко, а кому легше – не всім однаково. Як повернулася, то пішла працювати в колгоспі. Все життя прожила в цьому селі. Робота була різна: і на жнивах, і буряки пололи, – згадує Євдокія Микитівна.
Життя не раз випробовувало жінку на міцність. Під час Другої світової війни під Смоленськом загинув її рідний брат, а батька вбили на переправі біля Дніпра. Давно померли чоловік та діти. Всі її рідні люди тепер тільки на фотографіях – ними завішані всі стіни в кімнаті, де старенька самотньо доживає віку.
Старі світлини ледь пожовклі на давніх портретах, прикрашених вишитими рушниками. Батьки на пару, чоловік, брат, два сини і вона в молодості – сфотографувалася, як на ланці робила. За стільки років тут трохи поблякли фото, ретушовані якимось заїжджим майстром. Приглушеною втомою вказують на роки кольори заполочі, якими в молодості вишивала господиня всі ці рушники. У кожному з них – роки праці й життя.
Батьки Євдокії Микитівни
Євдокія Микитівна в юні роки
"Це ж тюрма-одиночка…"
У просторому, на три кімнати, і світлому домі Євдокії Микитівни панує відчуття глибокої самотності. Тому вона так радіє гостям:
– Авжеж рада, бо я ж одинока. Тільки ви прийдете, побудете і підете. А я сама осталася. У мене тепер тут як тюрма-одиночка. Але мені не хочеться вмирать! – питає своїх гостей, щоб полагодити телевізор, бо, мовляв, щось наклацала, то не вмикається. Голова громади Василь Вовчанівський, який приїхав вітати ювілярку, швидко вирішує проблему, показує, яку кнопку на пульті натискати. Бабуся з розумінням киває головою, кладе його біля ліжка на стільчику.
– Нічого мені не хочеться. І вмирать не хочеться, – повторює чітко, потім додає – Але ж колись прийде кінець...
Попри сумні розмови, Євдокія Микитівна вміє жартувати й мислить ясно – якби лише не підводив слух.
Галина Летяк каже, що вона і пенсію свою отримує сама, і грошима розпоряджається на свій лад. Сьогодні онука з двома правнуками приїжджали вітати – то їм на гостинці сама дала грошей.
Але і в самої витрати чималі – за газ виходить три-чотири тисячі гривень в місяць. Пенсії не вистачає, тож виплачує заборговане влітку. А так склалося, бо внука, яка десь поїхала і звістки не подає, приписана в бабусі в будинку, через це не виходить призначити їй субсидію.
– А що ви їсти любите? – запитує доглядальниця. – Нічого не хочу… Ну, борщ люблю. Хворому що піднесуть – те й їсть, – розповідає довгожителька.
Привітання для 100-річної Євдокії Чорненької
У ювілейний день найстаршу жительку громади привітали сільський голова Василь Вовчанівський і староста села Дениси Ірина Мазур. Вони подарували Євдокії Микитівні ковдру, квіти, скляний глечик і торт зі свічками з цифрою 100.
А зранку бабусю привітали онука Наталія та правнуки Максим і Макар. Ювілярка задула свічки й жартувала з гостями.
Євдокія Микитівна з онукою Наталією та правнуками Максимом і Макаром
Василь Вовчанівський та Ірина Мазур вітають ювілярку
– Будете тепер дивитися, там і про війну показують, – звертається до неї доглядальниця й додає, що Євдокія Микитівна постійно запитує: "Чи там ще воюють? Не перестали?"
– Знаю, що йде війна, – каже жінка. – А хто її почав? – запитує доглядальниця, – Росія. А хто ж іще? – відповідає Євдокія Микитівна.
Коли гості збираються іти, прощаються, вона ретельно оглядає кімнату. Побачила чужу сумку, питає, хто забувся? Виходить до дверей провести і привітно махає рукою: "Пока!" – каже з легкою усмішкою та досить щирим інтересом до життя і до людей.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі, фейсбуці та TikTok
