Сьогодні, 19 грудня, минають другі роковини з дня загибелі старшого солдата ЗСУ Андрія Кузьменка з Переяславщини. Він вижив, коли ракета влучила в його будинок у Макарові, вдруге – коли його засипало під час обстрілу бліндажа. Не дочекавшись повної реабілітації, Андрій повернувся до побратимів і загинув під Авдіївкою. Понад рік його вважали зниклим. Про Героя Переяслав.City розповіли мама Світлана та сестра Інна.
"Років із п'яти вже виступав на сцені"
Андрій Іванович КУЗЬМЕНКО народився 27 грудня 1990 року в селі Пологи-Вергуни на Переяславщині (нині Ташанська громада).
Мобілізувався до лав ЗСУ 27 квітня 2022 року. Позивний "Покемон".
Служив старшим стрільцем-оператором механізованого відділення механізованого взводу механізованої роти механізованого батальйону військової частини А4007 у складі 110-ї окремої механізованої бригади.
Старший солдат Андрій Кузьменко загинув 19 грудня 2023 року під час штурму біля населеного пункту Авдіївка Покровського району на Донеччині.
* * *
Змалку був на сцені – активно долучався до культурного життя місцевого будинку культури, грав у театральних постановках. Навчався у місцеві школі, де закінчив 11 класів.
– У школі він трохи лінувався вчитися. Вчителі казали: "Може, але не хоче". А коли в першому класі всіх дітей питали: "Ким мрієш стати?", то син казав: "Я буду президентом України", – згадує мама Світлана Іванівна (54 роки). – У нього взагалі була творча натура. Мабуть, років із п’яти вже виступав на сцені в місцевому будинку культури. У нашому сільському народному театрі грав: був Незнайком, чортом у виставі "Вечори на хуторі біля Диканьки". Брав участь у шкільному КВН. У нас батько грає на гітарі, то й Андрій пробував вчитися. Але довго в одному захопленні не затримувався – постійно шукав щось нове для себе.
Андрій Кузьменко з п'яти років виступав на сценіФото: надала Інна Лісова
на фото: Андрій Кузьменко з меншою сестрою ІнноюФото: надала Інна Лісова
на фото: Андрій Кузьменко в дошкільні рокиФото: надала Інна Лісова
У дитинстві Андрій любив проводити час із батьком – ходив з ним на рибалку, іноді на полювання. У шкільні роки захоплювався спортом, як і більшість хлопців його віку. Найбільше любив баскетбол, займався також тенісом і хокеєм.
– Андрій був рудий і кучерявий – навіть не знаю, у кого він такий удався, бо в сім'ї таких не було, – усміхається мама. – Він був один такий і в школі. Хтось кепкував, хтось називав гарно "золотим". Його учителька досі згадує, як син постійно казав: "Ліда Миколаївна, скільки разів мені треба налисо постригтися, щоб чуб не ріс таким рижим і кучерявим?"
А в його друзів для нього було прізвисько – "Сонячний". Вони йому колись подарували бокал із підписом "Сонячному від братанів". Син справді був таким.
на фото: Андрій Кузьменко з батьком ІваномФото: надала Інна Лісова
Фото: надала Інна Лісова
Андрій Кузьменко любив проводити час із батьком – ходив з ним на рибалку та полюванняФото: надала Інна Лісова
Андрій Кузьменко любив проводити час із батьком – ходив з ним на рибалку та полюванняФото: надала Інна Лісова
– Андрій був веселим, добрим і компанійським хлопцем. Мав відкриту натуру, – розповідає менша сестра Героя Інна Лісова. – А про одну його історію з дитинства, коли йому було ще років п'ять, пам’ятають майже всі в селі.
Поруч із батьківським будинком розташована котельня, й Андрій малим там постійно крутився. Якось знайшов запальничку, яку хтось із чоловіків там лишив, і заховав собі. А надвечір там поряд якраз привезли сіно, це був двір, до речі, колишнього директора школи. От Андрій і спробував там перевірити, як працює запальничка... Уся копиця сіна згоріла, приїжджали пожежні машини. І Андрію тоді дуже перепало.
Фото: надала Інна Лісова
Фото: надала Інна Лісова
Після школи Андрій вступив на спеціальність "землеупорядник-геодезист" до коледжу інформаційних технологій та землевпорядкування при НАУ, який закінчив з червоним дипломом. Згодом здобув вищу освіту в Університеті новітніх технологій.
Ще під час навчання почав працювати, однак зрозумів, що ця справа не для нього. Тож вирішив заробляти тим, що тоді гарно оплачувалося – влаштувався на будівництво в Києві, тоді зводили будинки на вулиці Лесі Українки. Працював керівником на своїй дільниці.
– Один із земляків, який працював тоді з ним на об’єктах, казав, що Андрія дуже любили як начальника. Бо він завжди входив у положення, був небайдужим. Але якщо вже сердився – то це було страшно, – усміхається мама. – Але таке траплялося рідко. Загалом він був справедливим. Люди завжди згадують його добрим словом.
– Андрій ніколи не сидів, склавши руки. Йому було цікаво всюди, він до всього долучався, багато про що міряв, але якогось одного великого бажання нам не озвучував. Уже як пішов на війну, то говорив, що в нього одна мрія – щоб вона закінчилася , щоб родина була в безпеці. Це стало для нього найголовнішим, – додає сестра Інна.
"Тієї єдиної він не знайшов, не встиг"
– Ми були дуже рідні, споріднені душі. Братик дуже любив мою донечку Міланку, як рідну, вони легко знаходили спільну мову, – ледь стримуючи сльози, розповідає сестра Інна. – Мілані вісім років, вона береже всі його подарунки. Якось я сказала, що її іграшки може б роздати діткам, які потребують, зокрема, і величезного ведмедя. вона відповідає: "Ні, це мені дядя Андрій подарував. Я буду його берегти", відповіла донька.
Ми їй пояснюємо, що відбувається, чому дядя Андрій пішов нас захищати і що сталося. Ми все це відразу після похорону пояснили, вона все розуміє. На роковини приїде рідня, підемо разом на кладовище...
– Андрію було 26 років, як народилася Міланка. Він і сам ставав з нею дитиною: строїли разом "халабуди" на дивані, ставили в дворі палатку. Коли він приїжджав, онучці вже не потрібні були й батьки, хоч вона їх дуже любить, – згадує Світлана Іванівна.
– Вона часто згадує, як вони каталися на велосипедах, змагалися наввипередки, всі ігри пам’ятає. Навіть фрази його повторює: "А дядя Андрій так казав…" Пам’ять є, – каже сестра. – На жаль, мати своїх діток у нього не склалося. Хоча він мені ніколи й не казав, що прямо так мріє про них...
Він просто любив усіх дітей. У нього є хрещеник, який був для нього теж як рідний син. Андрій зберігав усі його малюнки, усе, що той йому дарував. Як хрещений він був дуже уважний і теплий.
Він любив усіх дівчат, його всі любили, але тієї єдиної він не знайшов, не встиг. Він жив моментом, насолоджувався життям. А планував усе на після війни. Звичайно, хотів сім’ю. А поки Андрій воював, його підтримували не тільки рідні, а й друзі, куми, побратими, – зауважує сестра Інна.
на фото: Андрій Кузьменко з племінницею МіланоюФото: надала Інна Лісова
На фото: листівка, яку племінниця Мілана подарувала Андрію КузьменкуФото: надала Інна Лісова
"До них у будинок влетіла ракета і… не вибухнула"
21 листопада 2021 року Андрій поїхав на будівництво до Макарова Бучанського району Київської області. Там його й застала повномасштабна війна. 24 лютого 2022 року росія розпочала вторгнення, а вже 27 лютого селище опинилося в окупації. Почалися бої, зник зв’язок, люди масово виїжджали.
– Син якось знайшов можливість і зателефонував нам з іншого номера, сказав, що йде в тероборону, – згадує мама. – Але біля військкомату військові ЗСУ їм наказали сидіти і не висовуватися. Хоч вони таки намагалися допомагати нашим, робили "коктейлі молотова".
– Місцеві люди як виїжджали звідти, то просили хлопців приглянути за їхніми дворами, в кого хазяйство яке було, – розповідає сестра. – Казали: "Дайте курям хоч раз на день їсти. Яйця беріть, якщо треба – курей ріжте, їжте. А як будете виїжджати, то випустіть птицю, щоб не мучилася". Вони так і пересиділи там.
– Під час окупації він надіслав нам відео, як у будинок, де вони вчотирьох жили, вцілила ракета. Вони якраз сиділи за столом і вже по звуку чули, що летить прямо до них. Будинок був триповерховий. Вони побігли вниз, а ракета влетіла у вікно на другому поверсі, пробила дві стіни. і… не вибухнула. Це було просто диво. Але спалахнула пожежа, хлопці почали гасити і в Андрія зайнялися штани – поплавилися прямо на ногах, він сильно обпікся. Але всі тоді казали: "Чудом ви вижили, хлопці".
Фото: надала Інна Лісова
Пішов на війну після того, як побачив звірства у Макарові
1 квітня Макарів звільнили, і вже наступного дня Андрій повернувся у рідне село. Не встигли зажити рани від опіку в окупації, як 27 квітня 2022 він поїхав у військкомат. На війну його випроводжали всією родиною.
– Він багато побачив у Макарові, багато почув про те, що там відбувалося, як люди страждали, але нам мало що розповідав, – зауважує сестра. – Але казав, що не хоче, щоб таке сталося з нами.
– Він казав: "Я піду з автоматом і хоч за горло когось потримаю", "У мене нема сім’ї, нема дітей", – розповідає мама. – Ми його просили не їхати у військкомат. А він відповідав одне й те саме: "А кому ж тоді йти, як не мені?"
Він жодного разу не сказав, що йому важко або страшно, завжди: "Все добре, все добре". Просив лише: "Мамо, пришліть посилку якогось добреника". Слав нам коротенькі відео з позиції. Завжди на жарті, з усмішкою. І кожне відео закінчував однаково: "Слава Україні!".
Старший солдат Андрій Кузьменко служив старшим стрільцем-оператором у механізованому підрозділі військової частини А-4007. 10 вересня 2022 року Захисника у складі 110-ї окремої механізованої бригади направили на Дніпропетровщину, а згодом – до Авдіївки.
– За час служби був і артилеристом, і гранатометником, його переводили з підрозділу в підрозділ. Позивний у нього був "Покемон". Він сам його обрав, – розповідає мама. – Кулемет, з якого він стріляв, у них так називали.
У Андрія Кузьменка був позивний "Покемон"Фото: надала Інна Лісова
"Дійшов до наступної позиції і впав"
Рівно через рік служби, 27 квітня 2023 року, Андрія поранило.
– Прилетіло в блідаж і його засипало, – розповідає мама. – Побратими його рятували. Віталій розповідав, що як витягнув його голову, побачив, що його чудом не придавило сильно. Був при свідомості і навіть сам дійшов до наступної позиції, а там упав. Його перевезли до Дніпра на медичну допомогу, а далі до Києва.
– Хлопці його витягли, а він хвилювався за свою зброю. Вони знайшли і його, й зброю, – додає сестра.
Побратими казали, що те, як його зачепило, – це найлегші з можливих наслідків, які могли статися у тій ситуації. Рідні Андрія досі підтримують зв'язок із побратимом-рятівником сина.
– Як тільки його поранили, він одразу подзвонив: "Мамо, ти головне не переживай, мене тут трохи зачепило". По відеозв’язку ми побачили, наскільки серйозно: голова перев’язана, обличчя у скобах після операції, бо витягали уламки. Два переломи ніг: один – у колінному суглобі, інший – на нижній частині, – розповідає мама.
на фото: Андрій Кузьменко з сестрою Інною та племінницею Міланою у госпіталі під час реабілітаціїФото: надала Інна Лісова
Андрій Кузьменко під час реабілітації після поранення разом із мамою, сестрою та племінницею.Фото: надала Інна Лісова
Під час лікування Андрія Кузьменка провідували рідні і друзіФото: надала Інна Лісова
– Коли лікувався в госпіталях, друзі казали: "Не йди, залишайся, ми знайдемо для тебе щось тут". Але у нього не було іншого бажання як повернутися на позиції. Він ніколи не мріяв стати військовим, але тоді не міг вчинити інакше, – додає сестра.
– Він їм відповідав: "Як же я можу залишити своїх побратимів? От завтра закінчиться війна, як я буду їм дивитися в очі?". Мій син був звичайним хлопцем, як і всі, хто нас захищають. Та для нас Андрій – Герой, – додає мама.
на фото: Андрій Кузьменко (праворуч) з побратимомФото: надала Інна Лісова
на фото: Андрій Кузьменко (праворуч) з побратимомФото: надала Інна Лісова
на фото: Андрій Кузьменко з побратимамиФото: надала Інна Лісова
"Сповіщення застало нас зненацька"
У серпні 2023 року Андрій, ще повністю не відновившись після поранення, поїхав у військову частину проходити ВЛК.
– Тоді він ходив з паличкою, бо шкутильгав. Нас заспокоював: "Все буде добре. Чекайте результат ВЛК", – розповідає сестра. – Хоч сам, мабуть, знав, що повернеться на позиції. Він ніколи не говорив нічого зайвого, завжди налаштовував на краще. Ми чекали, що його комісують, але ВЛК затяглася до грудня. Брат ще ходив з паличкою, як вийшов на позицію. Нам один із побратимів про це розказав.
– Востаннє ми з ним розмовляли 18 грудня в обід, – каже мама. – Він подзвонив о 11:15 і сказав: "Мамо, ми йдемо на позицію". У нього з собою нічого не було, сказав: "Мені щось дадуть". Ми швиденько відправили посилку з бронежилетом та іншими речами, але вона не встигла дійти. пішов так.
– Довго з ним тоді балакали, – додає сестра. – Сказав, що зранку було нормально, а під обід коліно сильно розболілося. "Я підміню хлопців і повернуся, бо нікому. Хлопці на позиції по 20 днів, або навіть по два місяці не міняні". Потім додав: "Можливо, потім приїду, коли буде результат ВЛК". Але ВЛК так і не прийшло.
19 грудня 2023 року Андрій Кузьменко зник безвісти під час штурмових дій противника поблизу міста Авдіївки Покровського району Донецької області.
– Під час останньої розмови він сказав: "Мене 8 днів не буде, щоб ви не хвилювалися". І 25 грудня нам повідомили, що він пропав безвісти, – додає мама.
Андрій Кузьменко на війніФото: надала Інна Лісова
Рік і три місяці невідомості
– Рік і три місяці ми нічого не знали про сина – просто безвісти зниклий, – тихо каже матір. – Тільки 19 березня 2025 року нас викликали на опізнання.
– Ми намагалися зв’язатися з командуванням, побратимами, щоб дізнатся якісь деталі, – додає сестра. – Але Андрій перед виходом не казав, куди йде і з ким. На листи, які ми надсилали через військкомат, приходили лише загальні форми, жодної конкретної інформації про місце чи локацію. Ми лише здогадуємося, що це було під Авдіївкою десь біля коксохімзаводу.
Нам через знайомих чесно казали, що брата немає. Але ми не вірили. Сподівалися, що живий, повернеться. Ми їздили до Києва на мирні акції, до Верховної Ради. Стояли, спілкувалися з рідними інших бійців, кожен ділився своєю болем, але обіцяних розмов чи допомоги ніхто не надав. Після того ми перестали їздити – зрозуміли, що усім байдуже на це.
– Було відчуття, ніби ми в них милостиню просимо, – додає мама. – Нам казали, що хтось із влади вийде поговорити, але ніхто не з’явився. Лише біля своєї 110-ї бригади ми зустріли таких же, як ми, тих, хто розумів нас. Ми сходили на Майдан, подивилися на фотографії та встановлений прапорець – і відчули, що Андрій був там у наших серцях.
на фото: мама Світлана Івананівна та сестра Інна на мирному мітингу на підтримку безвісти зниклих і полонених захисників у Києві.Фото: надала Інна Лісова
"До його могилки стежка протоптана друзями"
– Тепер спілкуємося з рідними 110-ї бригади. Обговоржємо там різні організаціїній питання. На акції у Переяславі не виходимо, бо розчарувані тим, що побачили у Києві. А на той час, коли ми чекали Андрія, їх в нас ще не проводили.
– Нам ніби й не хочеться нагадувати людям постійно, що в нас от таке горе. Воно постійно з нами, тут. В серці. Не хочеться нав’язуватися усім. Є ті, хто співчувають, хто розуміє. Завжди, коли б не прийшли на кладовище, помічаємо, що хтось там був. Хлопці, побратими приходять. То сигарету покладуть, то прапорець, то шеврон з куртки. Багато людей його знали, він багато з ким дружив і зараз приходять провідати його. Літом стежка до його могилки була протоптана, – каже мама.
Андрій Кузьменко служив під АвдіївкоюФото: надала Інна Лісова
Процедура ДНК і опізнання
15 березня 2025 року рідним Андрія Кузьменка зателефонували та повідомили про збіг матеріалів ДНК. 19 березня батьки та сестра вирушили до Кропивницького на опізнання. Намагалася емоційно підготуватися.
За словами рідних, близько 50 тіл загиблих з-під Авдіївки повернули в Україну ще у жовтні 2024 року. Відтоді тривала процедура збору та звірки ДНК-матеріалів. Тіло Андрія Кузьменка перебувало у рефрижераторі – в білому мішку з номером і написом "Авдіївка".
– Нас кілька разів запитували, чи готові ми, – розповідає сестра. – Перед цим ми вже бачили фото. Ми всі троє сказали: як би не було важко, хочемо подивитися і переконатися, що це точно він. Нам казали: "Ви це запам’ятаєте на все життя, краще не дивіться, збережіть його живий образ". Але до останнього не вірилося. Хотілося подивитися й упевнитися, що це не він. Та це був він.
– Коли відкрили мішок, ми побачили сплюснуте тіло, – каже мама. – Вони лежали одне на одному. Почали знімати те, що залишилося: черевЧики, шкарпетку. По пальцях ноги ми зрозуміли, що це його нога. Рук уже не було. Побачили рудувате волосся, зуби. Ми сподівалися впізнати його по зубах, бо вони були трохи криві, але через тиск щелепа змістилася. Обличчя вже не було. Там не було чого впізнавати… Тільки речі були.
Той день, згадують рідні, минув ніби в тумані.
– Я пам’ятаю момент, як ми йшли до рефрижератора. А далі – ні, – каже сестра. – Тата так накрило… Він так не плакав навіть на похороні своїх батьків. Слідча радила йому не сідати за кермо після цього. Він плакав, як ніколи...
Родині пояснили, що збіг ДНК підтверджений, і що це означає одне: Андрій повернувся додому, і тепер його можна поховати з честю.
– Нам сказали: це важко, але це найкраще, що могло бути в цій ситуації, – додає сестра. – Бо там були тіла, для яких ДНК так і не знайшли. Їх поховали як неопізнаних. А в нас тепер є місце, куди можна прийти, поговорити з ним. Ми дуже боялися, що ніколи його не знайдемо...
З 32-річним Захисником Андрієм Кузьменком попрощалися 23 березня 2025 року. Заупокійну літургію провели у храмі Воскресіння Христового. Поховали Героя з військовими почестями на кладовищі у рідному селі Пологи-Вергуни.
Фото: надала Інна Лісова
Причина смерті
У свідоцтві про смерть зазначено: травма кісток черепа та обличчя. За словами рідних, військові повідомляли, що в той день відбувався масований обстріл по позиції Андрія.
– Нам офіційно з військової частини нічого не пояснювали, – каже сестра Андрія. – Про деталі ми дізнавалися лише зі слів побратимів.
Під час опізнання рідні звернули увагу на одну деталь.
– У Андрія був оберіг – дерев’яний хрестик на ниточці, – розповідає мама. – Ниточка була, а хрестика не було. Він сам його купив і носив тільки його. Срібний не хотів – казав, що цей його захистить. При ньому залишився лише шеврон "старший солдат" і та нитка.
У документах зазначено дату смерті – 19 грудня 2023 року. Один зі свідків розповідав рідним телефоном, що перед боєм вони разом ще покурили, після чого частина бійців пішла на верхню позицію.
– З тієї верхньої позиції ніхто не вижив, – переказує слова свідка сестра.
Цю версію частково підтвердили й речі, які залишилися при Андрієві: в кишені знайшли лише пачку сигарет. Не було ні документів, ні телефону.
Особисті речі повернули в пакеті. Родина зізнається: вони його так і не відкривали.
– Цей запах… запах війни. Не хочеться, – тихо каже сестра.
Окремою болючою загадкою для родини став телефон. Упродовж тривалого часу після зникнення у месенджері біля його профілю світився зелений значок “онлайн”.
Родина зверталася до поліції, але там пояснили, що під час війни таку інформацію не надають. Версій було багато: що телефон могли забрати, що SIM-картку хтось використав, або що це технічний збій. Чіткої відповіді так і не отримали.
В акті службового розслідування зазначено, що загибель сталася внаслідок масованої атаки, яка тривала з ранку до полудня. Після бою територія, де перебував Андрій, опинилася під окупацією, і підрозділ змушений був відходити.
– Можливо, ми себе вдруге винимо, що тоді нічого не зробили, аби він залишився. Можливо, треба було шукати якісь інші варіанти. Але він не хотів. Єдине, чого він хотів, – повернутися назад, – каже сестра Інна. – Ми тоді подумали: якщо він так хоче, значить, так треба. А тепер дуже шкодуємо, що, можливо, треба було його не слухати, а діяти інакше. Якщо була хоч якась можливість – її треба було шукати. І, чесно кажучи, я тепер бажаю цього й іншим родинам.
– У той час багато хто казав, що він ніби мав три життя. Перший раз – під час окупації в Макарові, коли прилетіла ракета. Другий – коли був приліт у бліндаж. А втретє дива вже не сталося.
За її словами, це бажання повернутися на фронт – дуже характерне для багатьох військових.
– Усі хлопці, які там бувають, коли приїжджають додому, довго не затримуються. Вони побудуть день-два – і хочуть назад. Навіть у нас у селі так: приїдуть, побудуть трохи – і знову рвуться туди. Тут вони бачать, як люди до них ставляться. Хтось посміхнеться, подякує – і на цьому все. А хтось ще й фиркає: мовляв, "приїхав тут герой". Хтось скромно відповідає, мовляв, це їхня робота.
На запитання, чому ветерани так прагнуть повернутися на війну, сестра відповідає:
– Мабуть, вони вже звикли. І там їх розуміють.
Хто допомагає пережити біль
– Мабуть, ніхто. Багато людей співчуває, але коли починають це висловлювати, здається, що рана лише більше роздирається, – зізнається сестра. Каже, її рятує робота з людьми. – Поки я на роботі, слухаю чужі проблеми, то ніби розчиняюся в них. Своє на цей час відходить на другий план. А коли повертаюся додому, особливо до батьківської хати, тоді накриває по-справжньому, – зізнається вона.
– У хаті всюди фотографії Андрія. Заходиш, дивишся на них – і він завжди поруч, дуже близько, –говорить мама. Світлана Іванівна працює фельдшеркою у сільському медпункті, постійно на викликах. Чоловік Іван – директор будинку культури, його робота теж пов’язана з людьми.
– Раніше він співав, грав на гітарі, активно займався музикою. А тепер просто виконує свої обов’язки. Не співається. Хоча всі кажуть: "Треба жити, триматися". Але це дуже важко, – каже мама.
Виставка "Нескорені. Непереможні. 110 ОМБр"Фото: надала Інна Лісова
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі, фейсбуці та TikTok
