Нещодавно в педуніверситеті імені Г. Сковороди відбувся пленум науково-координаційної ради «Закономірності розвитку мов і практика мовної діяльності». Його учасником стала і відома українська мовознавиця, заввідділу стилістики, культури мови та соціолінгвістики Інституту української мови НАН України Світлана Єрмоленко, голова робочої групи національної комісії з підготовки правописних змін, яка виступала на пленумі з доповіддю саме на цю тему: «Про зміни в черговій редакції Українського правопису». У перерві пленуму журналіст Переяслав.City мав з нею півгодинну розмову.
– Світлано Яківно, у світлі недавнього прийняття закону про функціонування української мови як державної як би ви оцінили нинішню мовну ситуацію в Україні?
– Як не дуже втішну. Закон на папері є, але щодо виконання… Як сказав один чиновник: «А що ви хочете? Хіба якийсь інший закон у нас виконується?» Звичайно ж, приємно, що є квоти на українське мовлення на телебаченні, що загалом більше чути української на вулицях столиці, але цього недостатньо. Хотілося б чути її повсемісно, в усіх містах України.
Для себе я зробила «відкриття», коли побачила демографічні дані післявоєнної Білорусії. Більшість сіл була знищена війною. Чи не тому такий плачевний стан білоруської мови нині? В Україні, як не крути, саме село теж є і колискою, і переважним носієм української мови. Тож урбанізація, міграційні процеси – переселення вчорашніх жителів села до міста – не сприяють її утвердженню, поширенню.
– А що може поліпшити це становище? Може, школа?
– Так, школа передусім – освічене українство ще з ХІХ століття боролося за неї. І авторитетний, ерудований учитель може дуже багато зробити для популяризації мови. Саме шкільні педагоги мають привабити до вивчення, свідомого оволодіння мовою якнайширше коло учнів. Відомо ж: любимо те, що добре знаємо. А водночас – завжди добре знаємо те, що любимо. Ще одне – в школі не лише на уроках мови та літератури має лунати вишукана українська. Вона повинна звучати і на всіх інших уроках, які ведуть вчителі – нефілологи. Якщо ж педагог говорить українською мовою тільки на уроці (виконуючи вимогу), а на перерві розмовляє російською, це ніяк не сприяє авторитету української.
Тепер таке: вивчаючи іноземні мови у школі, завжди використовують словники, в яких зазначений певний мінімум слів, що їх повинні знати учні. Фахівці-мовознавці давно пропагують ідею створення подібних словничків української мови для різних класів з мінімумом слів рідною мовою, якими мають володіти учні певного віку. А так маємо ситуацію – діти не вміють говорити українською, їхня мова бідна, обмежена. Де ж ці словнички? Їх немає, і причина далеко не лише в обмеженості коштів, які виділяються на освіту.
– Ви є одним з фахівців-мовознавців, які працювали над редакцією українського правопису зразка 2019 року. Якими були потреби цього?
– Причина, по суті, єдина – запобігти писемному хаосу. Адже що таке правила правопису? Це – усталення, утвердження літературної норми. А що спостерігаємо навколо? Картину, про яку Іван Дзюба із прикрістю казав: «Нам бракує цілісності культури, щоб не лише журналісти, літератори, мовознавці творили художній простір». На жаль, сьогодні художня література ніби грається з широким введенням діалектних слів, а ще й з ненормативної лексики. Театр у свою чергу не є зразком формування літературної норми. Не відстають від них і ЗМІ, теж «експериментуючи» і в газетах, і на ТБ. До слова, засоби масової інформації дуже багато могли б зробити для популяризації мови, якби подавали якнайбільше прикладів успішних україномовних людей, які мають дві-три вищі освіти, які своїм розумом, працею досягли якихось вершин у житті. Ви знаєте багато таких прикладів? Треба їх шукати. Взагалі ми мало себе популяризуємо, зацікавлюємо, поширюємо інформацію, як нині кажуть, розкручуємо. Ось останнім часом наше народознавство повсюдно почало вивчати, відтворювати давні звичаї нашого народу. А ось увага до мови – на жаль, не така.
– Хто створює літературну мову?
– Поясню певні терміни. Національна мова – це всі діалекти, це і писемна, і усна розмовна мова. А ось літературна – це норма освічених людей, взірець, еталон. Її творили в усі часи насамперед найвидатніші письменники. На їхню практику взорують лінгвісти, укладаючи академічні словники. Які письменники найбільше вплинули на формування української літературної мови? Котляревський, Шевченко, Куліш, Коцюбинський, із пізніших – Стельмах, Гончар, Бажан, Первомайський, Тичина (його вважаю генієм нашого народу). Не можна допустити, щоб майстрів слова т. з. радянського періоду забули, це буде та ж «суб’єктивізація» за партійною чи класовою ознакою, яку застосовували більшовики. Якщо таке ж станеться щодо цих письменників, в історії української літератури утвориться «біла пляма» розміром у 70 років.
– Хто працював у складі комісії з розробки останніх змін до правопису?
– У складі національної комісії працювали трохи більше двох десятків найавторитетніших фахівців країни протягом трьох з половиною років. Збиралися двічі на місяць і запекло дискутували. Всі розуміли – правопис треба оновлювати: наповнювати новим ілюстративним матеріалом, подекуди спростити, уточнити формулювання. Це як будівля, яку з часом необхідно добудувати або вдосконалити. Оскільки кожен із фахівців бачить цей процес по-своєму, то в кожного – свої пріоритети. Звідси – палкі дискусії. І я вважаю, що ми зробили велику справу: зуміли домовитися, усунули розбіжності, подбали про те, щоб правопис не суперечив живій мовній практиці і зберіг свою українськість. Якщо йдеться про спрощення, то «пів» стало самостійним словом і тепер пишеться з усіма іменниками окремо, а не трьома способами (окремо, через дефіс, з апострофом), як було до цього. Ми ввели слова «проєкт, проєктування» за аналогією зі словами іншомовного походження, такими як «траєкторія», «суб’єкт», «об’єкт». Незабаром всі ці незначні зміни стануть звичними і загальнозастосовними. Вже незабаром всі ці зміни українці побачать у новому виданні Українського правопису, що ось-ось побачить світ. У ньому – двісті з гаком сторінок, нагадаю, в правилах українського правопису 1918 року Івана Огієнка було якихось 20 сторінок. Нічого дивного – наша мова розвивається, багатшає.
– Що побажаєте нашим читачам?
– Берегти, плекати рідну мову, пам’ятати, чиїх ми батьків діти, хто ми без неї? Пам’ятаєте Шевченкове, написане в Петербурзі 1860 року: «Якби з ким сісти хліба з’їсти, промовить слово…»? Він, як ніхто інший, знав ціну рідної мови.
