Серед низки різноманітних заходів, що жителями Переяславщини приурочувалися до днів Захисника України та Українського козацтва, очевидно, слід вирізнити акцію, проведену волонтерами нашого міста Інною Марченко та Миколою Швиденком. Напередодні свят вони побували на Донеччині, аж на самій передовій, де привітали військових ЗСУ та передали їм подарунки. Про поїздку на лінію фронту з Інною (47 років) бесідував кореспондент Переяслав.City.
"Так хочу поїхати, аж душа рветься"
– Ви очолюєте найдавнішу в нашому місті волонтерську організацію "Серця Переяславщини". Наскільки актуальна її діяльність на сьогодні?
– Наша громадська організація діє ще з весни 2014-го, по суті з самого початку військових дій на Сході. І, справді, у попередні роки збирали та відвозили допомогу військовим значно частіше. Потрібна вона там і сьогодні. І ми вже давно хотіли поїхати. Та, на жаль, у нас зламався волонтерський автомобіль. То не мали змоги поїхати десь з рік, хоча в цей час, бувало, що передавали свою допомогу через інших волонтерів, що їхали туди. Ми ж на зв’язку з багатьма і волонтерами, і військовими.
Цього разу особливо хотілося поїхати, по-перше, щоб привітати зі святом хлопців, а по-друге, останнім часом у країні виникала, на мій погляд, якась політична невизначеність із врегулюванням на Донбасі. Вуличні протести, різкі заяви, але розібратися хто правий, хто ні не завжди просто. І якось стало так морально важко, що дуже захотілося туди, де все зрозуміло: тут – свої, там – ворог.
– Автомобіль же не відремонтували?
– Ні. Та я зателефонувала до своєї доброї подруги-волонтера Надії Заозерської, яка мешкає у селі Калинівка на Васильківщині. У неї син воював у добровольчому батальйоні "Донбас" і, коли виходили з "Іловайського котла", потрапив у полон, де пробув багато часу. До речі, він двоюрідний брат нашої відомої співачки Євгенії Власової.
Так от, кажу їй: "Надя, так хочу поїхати, аж душа рветься". Вона дещо з’ясувала і через пів години повідомила, що автомобіль буде. Там у них у Василькові є асоціація атовців "Сармат". От вони і надали мікроавтобус "Рено" разом з водієм, теж колишнім учасником бойових дій, у якого позивний "Артист". Я ще з’ясувала, яку вагу зможемо повезти, яке пальне потрібно і таке інше. Після цього разом з іншими нашими волонтерами почали збирати допомогу.
Коли читали листа Аліни, плакали
Волонтери привезли допомогу
– Куди саме їздили цього разу?
– Вже давно співпрацюємо із підрозділом, що стоїть у Павлопіллі. Це –місцевість аж за Маріуполем у бік Донецька. Звісно, деякі хлопці там змінюються, але є серед них і наші вже добрі друзі. На жаль, один з таких десь з рік тому загинув. А минулого літа під час ворожих обстрілів у них загинуло одразу чотири бійця. Тож хотілося допомогти їм ще більше.
Наші агровиробники Віктор Шеремета та Юрій Розовик допомогли дизельним пальним. З п’ятої школи, з якою давно співпрацюємо, зателефонували самі: "А ви не будете їхати?" Передали нам дитячі малюнки, солодощі. А десятикласниця Аліна Гриценко, у якої на Сході у 2015-му загинув батько, написала військовим листа. Коли директор школи Тетяна Касьян його нам передавала, то казала, що читали цей лист і плакали. Також допомогли учні міського ЦПТО, які напекли велику кількість пиріжків, та багато інших наших земляків. Так що навіть не всю цю допомогу одразу ж змогли забрати. Будемо передавати її туди згодом.
– Відправляти допомогу є більше можливостей, ніж бувати там особисто?
– Так, адже у військових, буває, виникають ті чи інші термінові потреби. Наприклад, минулого літа у них зламався тепловізор. Прислали, щоб знайшли можливість його відремонтувати. Потрібну деталь (мікросхему) через інтернет вдалося знайти аж у Литві, а майстра – у Борисполі. Коли заїхала і познайомилася з ним особисто, виявився прекрасною людиною. Взагалі поки займаюся волонтерською діяльністю зустріла, познайомилася зі стількома чудовими людьми, що у мирному житті про них і не знала б.
"Нас попередили, що після шістнадцятої можливі обстріли. Так і сталося"
– Ви поїхали з Миколою Швиденком, водій з Васильківщини теж був волонтером?
– Зараз так, а ще Ігор Чайківський займається з дітьми – військово-патріотичним вихованням, у нього є ляльковий театр, а в минулому був добровольцем батальйону "Донбас", пройшов через полон. Дорогою багато з ним спілкувалися. Він пише і вірші, і пісні. Зараз по всій Україні йде акція "Пісні, народжені в АТО", то він бере в ній участь. Можливо, з часом з’явиться можливість зробити якийсь концерт у Переяславі, провести якісь інші культурні програми. Тож сподіваюся ще будемо з ним співпрацювати.
Дорога на Донеччину нам вже була відома. До речі, коли їздили перед цим востаннє, вона була дуже розбита. Зараз значно краща, відремонтована. Певні складнощі у нас виникали, коли потрібно було їхати вже безпосередньо до самих позицій на передовій. Вони знаходяться в зеленій зоні (лісопосадці), яка серед поля. Навколо багато ділянок замінованих. Там міна на міні. Стоять лише попереджувальні стовбці, пофарбовані червоними смужками. Перед нашим приїздом там пройшов ще й дощ, то на грунтівці автомобіль виляло. Потрібно було їхати дуже обережно.
– Все ж таки добралися благополучно?
– Так, і хлопці були дуже раді, що ми приїхали. Звісно, заїхали прямо до тих, з ким зізвонювалися. Та, коли розвантажили автомобіль, вони почали порівну ділити привезене і для інших, тих, хто на сусідніх позиціях. Дуже вони раділи і малюнкам, які передали діти, а після того, як прочитали листа від Аліни, яка висловила у ньому увесь свій біль, всі встали, вшанували її батька хвилиною мовчання. Це було дуже зворушливо. Потім написали дітям листа-подяку.
Ліст-подяка від захисників
Ще коли збиралися їхати, нас попередили, що на позиціях можемо бути лише до 16 години, бо потім починаються обстріли. І справді, десь після чотирьох годин, що ми провели у них, вдалині почали лунати вибухи. Очевидно, "почалося" десь на іншій ділянці фронту, бо тут відстань до ворожої сторони була ну, може, метрів 200. Це – небезпечно. Усіляке може бути. Але за цей час ми ніби душею відпочили з ними, і їм настрій підняли.
На передовій налаштовані не відходити
В цьому БТРі бійці відпочивають
– Це якого числа ви там були?
– Виїхали 11, а приїхали до них 12 жовтня. Нас попереджували, що якби приїхали безпосередньо чотирнадцятого, то це могло б бути небезпечніше. У такі святкові дні буває більше обстрілів з ворожої сторони.
Загалом волонтерів зараз до них їздить менше, бо за п’ять років війни хто б там що не говорив, у забезпеченні війська відбулися значні зміни. Тому і потреба для них сторонньої допомоги зменшилася. Щодо їхнього побуту, то ніяких землянок, бліндажів поряд ми не помітили. Вони були десь в іншому місці і їх розбомбили. Для їх відновлення ми возили скоби, гвіздки, утеплювальні матеріали – все що вони просили. А поряд був лише вкопаний БТР. В ньому вони відпочивають по черзі.
– Ви згадали про певні політичні заяви, щодо можливого врегулювання на Донбасі. А що думають про це ті, хто на передовій?
– У них настрій такий, щоб не відходити. Готові тримати оборону. Дехто каже, що вони там всі контрактники, тому нібито воюють за гроші. Але ж самі хлопці говорять і я так думаю, що ніякі гроші не повернуть життя людині.
До того ж змінювати лінію розмежування не так просто і суто, скажемо так, технічно. Там кругом мінні поля, а позиції вже облаштовані, хлопці знають всі нюанси свого розташування на цій місцевості. Якщо ці позиції десь ослабити, не виключено, що ворогу буде легше пройти в тил.
– Там же на українському боці теж є волонтерські організації?
– На зворотному шляху ми заїжджали в Маріуполь до благодійного фонду "Великодушие", який очолює Анжела Спортесна. Ми давно з ним співпрацюємо. Вони і в Переяславі не раз бували. До речі, наслідком цієї співпраці стало те, що згодом між Переяславом та Маріуполем було укладено угоду про побратимство. Там відпочили, а на вечір вже виїхали додому.
