Народження дитини – найважливіша подія у житті кожної жінки. Щастя, яке відчуває молода мама, певно, важко описати. Але жінки зазвичай емоційніші, тому із задоволенням діляться своїми враженнями від материнства, щиро розповідають про немовлят. А от чоловіки, які стали батьками, у ці моменти відходять на другий план. Проте часто їм також є що сказати. Переяслав.City записав три історії молодих татусів із нашого міста.
«Надовго маму відпустити не можемо»
Олександр та Богданчик
Олександр Павлик, 31 рік:
– Ми з Мариною зустрічалися близько семи років, із травня 2017-го стали жити разом, а 23 грудня 2018-го у нас народився син. Як будь-який чоловік, я намагався вберегти дружину від різних факторів, які могли вплинути на її вагітність. Але все одно вона до останнього працювала у магазині «Підсінний», так сама захотіла. Я відвіз її в пологове відділення вночі і мене відправили додому, довго не міг заснути. А зранку зателефонувала Марина: «У нас народився Богданчик». Емоції, коли вперше бачиш власного сина, описати важко. Забиває дихання, ти наче вдихнув, а видихнути не можеш, не буду приховувати, сльози щастя текли, готовий був гори в той момент звернути.
Майже весь час із сином проводить дружина, поки я на роботі (працює старшим науковим співробітником НІЕЗ «Переяслав» – ред.). Коли повертаюся, то граюся із ним, а Марина у цей час займається тим, що не встигла за день. Дитина потребує постійної уваги: і на руках треба поносити, і погратися. Ми читаємо йому віршики, співаємо. Хороша музика добре впливає на розвиток мозку. Потихеньку вчимо Богданчика ходити: підтримую його під ручки, а він ніжками так швидко перебирає, що я за ним не встигаю. Оце зараз у нас лізуть зубчики (уже вісім є), тому погано спимо.
Дружина, дякую їй, із розумінням ставиться до деяких моїх потреб. Приміром, їздив на футбол у Київ, кілька разів влітку виходив на риболовлю. Вона розуміє, що мені теж необхідна певна емоційна розрядка. У дружини, на жаль, вільного часу ще менше. Але якщо є бажання, то вона виходить підфарбувати брови, зробити зачіску чи манікюр. Але дитина ще на грудному вигодовуванні, тому надовго маму відпустити не можемо.
На синові ніхто економити не збирається. Купуємо товари хорошої якості. Скажімо, спочатку нам не підійшли підгузники однієї фірми, тому купуємо «Памперс», найвідомішого та найякіснішого виробника. Годуємо домашніми кашками, бо до складу купованих входить пальмова олія, а у нас на неї алергія. М'ясо нам передають із села батьки. Але в цілому за місяць на сина витрачаємо близько чотирьох тисяч гривень, ну й держава допомагає щомісячною виплатою – 860 гривень.
Батькам всім обов’язково треба ставати, але слід до цього підготуватися. Щоб не було, що мама плаче, бо чоловік їй не допомагає, або дитина кричить, бо мама забила і вирішила поспати. Коли з’являються дітки, батьки живуть лише заради них. Вони ладні від усього відмовитися, аби лише дитині було якомога краще. Так, зараз ми рідше зустрічаємося з друзями, менше спимо, у багато чому себе обмежуємо, але до всього цього можна звикнути, бо розуміємо заради кого це.
«Донька стала головною жінкою у моєму житті»
Сергій та Арінка
Сергій Тютюнник, 24 роки:
– Одружилися з Мариною у 2015 році, 17 грудня 2017-го у нас народилася донечка Аріна. Готувалися, планували, дуже цього хотіли, старалися (усміхається), навіть до лікарів поїздили, щоб перевіритися. Заздалегідь купили все необхідне, ліжечко у кумів взяли. Під час пологів я був з дружиною. Спочатку й самому страшно було, потім її підтримував, уже був спокійний, як удав. Перерізав пуповину. Майже відразу мені дали потримати Аріну на руках, емоції переповнювали.
Попри те, що працюю (зараз продавцем), стараюся максимально багато часу брати участь у догляді за донькою. Не було такого, щоб без мене її покупали, я сам так хочу. На подвір’ї зробив для Аріни невеличку бесідку та пісочницю. А на минулий Новий рік ми з Мариною взяли костюми Діда Мороза та Снігуроньки і в них привітали доньку. Протягом першого року життя я щомісяця дарував їй троянди, з кожним місяцем більше й більше, тож до першого дня народження вийшов цілий букет. Звичайно, й дружину в цьому не обділяв. Але якщо раніше для дружини робив дуже багато романтичних сюрпризів, то тепер більше роблю для Аріни. Донька стала головною дівчиною у моєму житті. Думаю, так у кожного чоловіка.
Зараз із Аріною дуже цікаво. Такий вік, коли вона розуміє, що до неї говорять, сама щось розказує, починаються перші капризи, показує свій характер. Проситься до телевізора, телефона, але ми намагаємося це обмежувати, щоб не звикала. Натомість малюємо разом, ліпимо із пластиліну, розглядаємо книжечки. Наступного року плануємо піти в садочок. Це дуже велике щастя. От я прокидаюся, а вона: «Папка!», й до мене на руки, і як вона обіймає, це просто бомба, не передати словами.
Щодо фінансів, то на дитину йде близько половини сімейного бюджету. Зрозуміло, що чим старшою вона стає, тим більше витрачаємо. Потрібно більше одягу, іграшок, вона вже сама показує, що треба купити. І як же без смачненького! Коли приходжу з роботи, завжди їй щось приношу.
«Відчув щастя одночасно зі страхом»
Патріс та Джонік
Патріс Нджібу, 28 років:
– 15 травня цього року в нас із Ірою народився син Джонатан. Це ім'я означає «подарунок від Бога». Ми одружені вже три роки, тому до народження дитини були готовими. Читали і відповідну літературу, і друзі, які вже мають дітей, розповідали, чого очікувати. За два тижні до пологів у нас вже було все необхідне: люлька, ліжечко, певний одяг, підгузники, різноманітні пустушки та брязкальця.
Я чекав біля лікарні у машині, коли Іра народжувала. Лікарка знала про це і прийшла зразу, щоб сказати: «У вас народився син. Можете зайти подивитися на нього». Перше, що я відчув, побачивши його, – це щастя одночасно зі страхом. Подумав: «О, це ж моя дитина. Неймовірно», але при цьому переживав, бо це велика відповідальність, його ж треба виростити, забезпечити, захистити.
Я працюю в Києві два через два з 9 до 23 години. Тобто два робочі дні Джоніка я практично не бачу. Однак у вихідні весь свій час присвячую йому. Даю нагоду відпочити дружині або ж вона займається якимись домашніми справами, сам же і розважаю сина, і памперси міняю, для мене це не проблема. Виховую його як звичайного українського хлопця, ніяких особливих звичаїв у нас немає. Лише намагаюся розмовляти із ним французькою, щоб згодом міг спілкуватися з моїми батьками (Патріс родом із Конго – ред.). Вони бачили внука лише через монітор, але дуже хочуть наживо. Поки що не можемо до них поїхати, бо переліт туди дуже дорогий.
На сина зараз витрачаємо близько трьох тисяч гривень на місяць, це на памперси та ще деякі дрібнички. Зрозуміло, що далі буде більше, адже і дитяче харчування йому купуватимемо, і одягу знадобиться більше. Але дітей треба мати, це щастя, величезне щастя. Це особливі відчуття, твоя кров. Буває, звичайно, складно, він плаче, а ти не розумієш чому. Проте зрештою все стає добре і син до тебе усміхається, це найкращі відчуття.
