В останні роки серед не багатьох інституцій, яким найбільше довіряють українці, чільне місце займає армія. Як відомо, увага і суспільства, і владних структур до збройних сил не завжди була однакова. Переяславцеві Михайлові Чернею (41 рік) довелося служити в ЗСУ на різних етапах їх розвитку. Про зміни, які помітив особисто, з ним спілкувався кореспондент Переяслав.Сity.
– Ви і народилися у Переяславі?
– Так. Закінчив другу школу. Потім у місцевому профтехучилищі здобув професії тракториста-машиніста, водія. Та одразу ж після училища не працював за цими спеціальностями, бо вирішив, як і багато хто з переяславців, продовжити навчання у нашому на той час педінституті. Тут здобув спеціальність викладача дошкільної педагогіки та психології. Проте і за цим фахом попрацювати не довелося, бо у 2001 році мене призвали на строкову службу.
– Десь недалеко забрали служити?
– У Житомирській області є таке селище Миропіль. От там і була наша військова частина. Оскільки вже мав вищу освіту, служив рік водієм у підрозділі зв’язківців. Так що із професій, здобутих раніше, найбільше мені знадобилися права водія, і тоді, і пізніше.
Коли отримав повістку, від армії не ухилявся. Навпаки, вважав, що служити потрібно, хоча б і тому, що у цивільному житті, коли влаштовуєшся де на роботу, чи звертаєшся в якісь установи, нерідко звертають увагу, чи служив в армії. Так воно було раніше, залишається і зараз. Адже вона в першу чергу дисциплінує людину. Проте, коли вже потрапив у частину, на власні очі побачив, що українська армія на той час переживала відчутний занепад.
– В чому для вас це проявлялося?
– Перш за все дуже слабким було забезпечення, причому чого не візьмешся. Не вистачало і запчастин для техніки, були проблеми і з військовою формою і таке інше. Годували нас тоді теж, скажімо так, не дуже: капуста квашена – зранку, капуста квашена – в обід, капуста квашена – увечері. Перловка була ще й за щастя. Раз на рік, як, власне, і зараз строковикам, давали десятиденну відпустку. Також батьки, бувало, приїжджали, привозили якісь передачі. Та це ж так: на раз поїсти з хлопцями. Військова частина – це ж режимний об’єкт. Запасатися домашніми харчами там неможливо. Тому, коли траплявся наряд на кухню, тоді солдати самі собі ще готували їжу, то це практично всі сприймали із задоволенням. Принаймні не залишишся голодним.
А от, що було найбільш гарним у тій армії, то це наш дружній колектив. У нас навіть так званої дідівщини не було. І досі підтримую зв’язки з багатьма хлопцями, з якими тоді довелося служити.
– Ким працювали після служби?
– Спочатку на багатьох роботах. А потім влаштувався у одного міського підприємця. Встановлював металопластикові вікна. І отак десять чи навіть дванадцять років. Аж поки у 2014 році не почалися військові події на Сході. Як і багатьох інших, мене призвали до війська по мобілізації. Як зараз пам’ятаю, восьмого березня о дев’ятій ранку зателефонували з нашого військкомату: "Михайло Євгенійович, через дві години з документами з’явіться до нас". Прийшов. Там пояснили, як потрібно зібратися, а через день нас вже відправили до селища Семиполки, що на Київщині. Так почалася моя служба вже, як учасника АТО.
– Надовго особисто для вас все це затягнулося?
– Спочатку казали, що мобілізують лише на десять днів як "партизанів", а вийшло що на цілий рік. Як і під час строкової служби, був водієм у підрозділі зв’язківців. На Сході, куди нас направили, безпосередньої участі у бойових діях не брали, але виконували відведену нам роль у забезпечені війська.
От саме у цей період всі зрозуміли з особливою гостротою, наскільки мало спроможною на той час була наша армія.
Якщо казати про переяславців, то допомагали Інна Марченко, Світлана Шевченко, Павло Колесник та інші. Адже у нас тоді не було ні їсти, ні у що одягнутися. Разом зі мною служило ще четверо переяславців, то нам вже міська рада давала і бронежилети, і форму.
– Якщо всього цього не було, то вам, мабуть, ніде було і жити?
– Уявіть, у Семиполках колись була велика військова частина. Та вона поступово скорочувалася і дійшло до того, що там залишалося лише двісті осіб. Для такої кількості там були запаси харчування, обмундирування і таке інше. Аж тут по мобілізації до них раптом привозять ще нас сімсот. То розмістити нас було де, а от вже з іншим – проблема. Але тоді допомога надходила також від багатьох волонтерів з усієї України.
– Зараз служите контрактником, то це вже третє ваше повернення до армії?
– Коли у 2015 році закінчився термін мобілізації, командування пропонувало підписувати контракт для подальшої служби. Деякі хлопці так і робили, але мені хотілося додому. Адже у мене дружина і на той час було двоє дітей, зараз їх вже троє. Проте вдома роботи, яка б мене влаштовувала, не знайшов, тож і повернувся до армії на службу за контрактом. Пішов у нашу військову частину, що біля села Дівички. До речі, зараз там доволі багато служить таким же чином чоловіків з нашого міста та району. Я – командир автомобільного відділення.
– Можете порівняти умови служби, коли були ще строковиком і тепер?
– У мене двоє синів, і коли служив ще на Житомирщині, то було переконання, що своїм дітям я б такого не побажав. Зараз же зовсім інша ситуація. Із свого досвіду можу сказати, що армія почала потроху підніматися ще з 2015 року. А на сьогодні є нормальне забезпечення і обмундируванням, і нові зразки техніки надходять і все інше. Проживаю вдома з сім’єю, кожного дня їжджу як на роботу. Зарплата середня – 10-11 тис. грн. Такий заробіток можу порівняти з тим, коли вставляв вікна. Але ж вікон зараз всі вже наставили, а тут робота стабільна. Є впевненість у завтрашньому дні. Так, бувають і нічні чергування, і виїзди на навчання, але ж це служба.
Щодо харчування, то воно теж набагато краще. Зараз у нас військові взагалі не мають відношення до кухні, як ото було колись. Забезпечують його професійні цивільні кухарі. До речі, якось мені довелося бути у навчальному центрі "Десна". Так там військовим пропонують навіть вибір страв. Щось на зразок шведського столу. Ну, це вже за стандартами НАТО. Сподіваюся, що цей досвід поступово лише поширюватиметься.
– То, можливо, і продовжите цей контракт?
– Я служити втягнувся і мені нормально. До закінчення нинішнього контракту ще немало часу. Та скоріш за все, коли він закінчиться, продовжу його знову. У мене батько у минулому був військовим. Обидва діди були учасниками Другої світової війни, то, можливо, у тому, що і я в армії, є навіть щось спадкове.
