У неділю, 15 грудня, переяславка Ганна Гаврилівна Барсименко із міста відзначає своє 90-ліття. Життя її було нелегким, як і багатьох людей її покоління. Та, благо, свій вік вона доживає у добрі, теплі та великій опіці своїх дітей.
Днями в довгожительки побувала кореспондентка Переяслав.Сity.
"Жить да Бога хвалить"
Ганні Барсименко -- 90 років
До ошатного великого будинку йду заасфальтованою доріжкою. З усього помітно, що тут живуть справжні господарі: клумби та грядки прибрані, виноград акуратно підрізаний, двір підметений. Чисто та охайно і в помешканні. Тут панує тепла атмосфера гостинності та затишку. Це я відчула, щойно переступила поріг оселі.
-- Наша мама дуже любить гостей. Ми раді, що й на схилі літ її частенько перевідують сусіди, -- каже син довгожительки Віктор Барсименко, 67 років, який живе тут зі своєю дружиною Іриною.
Ганна Барсименко сидить на стільці у вітальні, де стоїть вазон із високою, під стелю, лапатою пальмою.
– Цій пальмі – близько 30 років. А ось звідки вона взялася у нас, вже й не пригадаю. Її паростки ми роздаємо усім, хто просить. Навіть вирощену у горшках дарували, – каже господиня дому.
Як на свій вік бабця добре чує, гарно бачить. Та й виглядає молодше.
– Такими красними роками мене Бог нагородив, – говорить Ганна Гаврилівна. – А дітям я вдячна, що так гарно мене глядять. Жить да Бога хвалить. Радісно мені на душі, й що діти так гарно мирять між собою. Кухню не ділять: і снідають, і вечеряють разом. І мене, вже таку стареньку та немічну, за столом не цураються. Дай Боже, усім людям такого гарного догляду на схилі літ.
Ну а своїй дочці Любі я буду вдячна, скільки й житиму. Адже, якби не її терпіння та догляд, то й не знаю чи стала б на ноги після того, як зламала шийку стегна. Рік тому невдало присіла на стілець і він перевернувся разом зі мною. Добре, що тоді саме гостювали у мене Люба зі своїми дітьми та онуками. Вони живуть у місті Вознесенськ, що на Миколаївщині. Люба додому не їде вже з рік, бо мене, ще таку немічну, не хоче полишати.
Ось якими нареченими були Ганна та Володимир Барсименки. 1951 рік
– Того дня ми мали повертася додому. Вже й сумки склали та виставили до порога. Коли ж на тобі, біда в хату прийшла, – долучається до розмови Любов Косенко, 64 роки. – Ох і натерпілася мама від цієї травми! Вона не вірила, що колись самостійно зможе встати із ліжка. Іноді і я втрачала у це віру. Та, на щастя, у мами дуже велика жага до життя. Лікувалися вдома. Чи не щодня до нас приходили Олег та Лідія Стефанські, які живуть через дорогу. Вони обоє лікарі від Бога. Олег Миколайович (він хірург) і Лідія Іванівна (вона завідувачка поліклініки) приходили до нас по першому виклику. Було, що й в ночі зверталися до них. Слава Богу, мама ходить. І дарма, що з допомогою милиць. Та що все про болячки, краще розкажіть, мамо, про своє життя, – лагідно звернулася до своєї неньки.
"За трудодень платили 200 грамів хліба"
– Народилася я і виросла в селі Бабачиха. Вже й не згадаю, скільки років ця місцевість входить до Переяслава. А колись в Бабачисі була своя сільрада і колгосп "Червона зірка", – згадує Ганна Гаврилівна. – Як почалася війна, я закінчила лише чотири класи. І у свої 12 років пішла заробляти собі на хліб тяжкою працею. Було, дитиною і пар сапала, і пшеницю полола. За свою роботу грошей не отримувала. Працювала за окраєць хліба. А коли мені виповнилося 15 років, то мене записали в рільничу бригаду. Трудилася і на полі, і біля коней та волів ходила. Аби більше заробити трудоднів, до Дніпра возила збіжжя, яке грузили на баржі. Щоб ти знала, тоді за трудодень платили якихось 200 грамів хліба. Ото таке було у нас життя.
У батьків нас було двоє. У 1943 році мого брата забрали на примусові роботи в Германію. Як зараз пам’ятаю, 15 березня Альоші виповнилося 15 років, а 18 березня він потрапив в облаву. Тоді поліцаї не щадили нікого. Мою двоюрідну сестру (вона жила з нами) також відправили на примусові роботи. І це попри те, що Марія (її прізвище Заболотня) була круглою сиротою. Її батько помер в голодовку у 1933-му, а мати трагічно загинула: машина перекинулась і її вбило.
Так ось, після того, як Олексія і Марійку забрали в Германію, мої батьки думали, що вони вже більше їх не побачать і вирішили народити собі ще одну дитину. Так у мене з’явилася дуже красива сестричка. Її також назвали Марією. Зараз вона живе неподалік. Сестричка хоч вже й поганенько ходить, але частенько мене перевідує. Загалом мою Марію Некрутенко багато хто знає. Адже вона багато років пропрацювала старшою медсестрою в стоматологічній поліклініці. Зараз їй 75 років. Я ж працювала санітаркою в стоматполіклініці. А перед виходом на пенсію – фасувальницею в аптеці біля ПТУ.
Довгий у мене вік. А ось мої батьки рано пішли із життя: батько у 56 років, а мати у 67. Я ж буду кріпитися, щоб в здравії та при розумі пережити свою бабу Якилину, яка прожила 92. Хочеться якомога більше побути на цій землі, щоб порадіти успіхам своїх онуків і правнуків, яких у мене по п’ятеро.
Так сталося, що Ганна Барсименко 22 роки тому поховала свого чоловіка.
– Володя мій був дуже гарною людиною. Ми прожили у парі 46 років. А познайомилися (він родом із Борисівки), коли ще дітьми були. І хтозна, як воно було б, якби у 1943 році його не забрали на війну, і він не почав писати мені любовні вісточки. Як зараз пам’ятаю, 5 вересня йому виповнилося 17 років, а 23 вересня відбулася загальна мобілізація і Володя разом з іншими хлопцями поїхав на Урал, де сім місяців їх вчили військовій справі. Потім він воював в Білорусії, а згодом – в Польщі. У польському місті Білосток його ранило, і його лікували у шпиталі, що в білоруському місті Гродно. Додому ж Володя повернувся аж у 1950 році. За час війни, а потім служби в армії він лише два рази приходив у відпустку. Перший раз – на десять днів, другий – на місяць.
Між іншим, і наш син Віктор служив у Гродно. Коли ми перевідували його в армії, то Володя повів нас до того госпіталю. Як побачив цю будівлю, то ледь не заплакав.
"Яка ж я любімая, як ми ще не любилися"
– А ось розкажу, як почалося наше кохання. Володя, як пішов на війну, то відразу почав слати мені листи. У першому листі написав "Любімая моя Галя..." (Галею мене звали усі близькі). Я не знала, як йому відповісти, бо яка ж я любімая, як ми ще не любилися. Цей лист побачила моя мама та й каже мені: "Пиши Володі, бо він в чужій стороні і йому цікаво знати, що у нас робиться". Так ми стали переписуватися. Але у моїх листах й натяку не було на кохання. Писала про те, як пасла чергу, що робила в колгоспі, хто прийшов з війни, хто ранений, а хто й загинув із наших земляків. Авжеж, приємно було отримувати любовні звісточки від солдата. Я ж, хоч і покохала Володю, але жодного разу не написала: "Я тебе люблю". Тоді так не прийнято було серед дівчат. Натомість він кожен свій лист до мене закінчував словами "Люблю. Цілую".
Ніколи не забуду тієї зустрічі, як перший раз він прийшов у відпустку і усі ті десять днів ми провели разом. Нічого непристойного між нами не було. Адже мені тоді було якихось 16 років, а Володі – 19. Ну, а як відпустили його додому вдруге, то за той місяць він жодного разу не прийшов. Мені було дуже сердито. Адже я вже доросла дівка і хлопці залицяються, а мені Володя кортить. Зустрілася ж я з ним випадково за день, як він мав повернутися в армію. "Галю, я завтра від'їжджаю", – сказав мені. "Ну то й що?! Їдь собі з Богом. Нащо про це кажеш, як не приходив", – так відказала йому. "Дурний був. Думав, що виженеш. А зараз скажи мені, чи ждатимеш мене з армії, чи ні". І тут я, як ото з колочка: "Ждатиму!". Так він поїхав служити, а я, не буду скривати, то з одним, то з іншим хлопцем гуляю, але Володю із серця не викидаю. Зустрічалася з хлопцями, бо не впевнена була у Володі. Думала, що не візьме заміж. Між іншим, про своїх залицяльників я писала Володі і він чомусь не сердився. А вже на останньому році служби написав: "Галю, усіх своїх залицяльників полиш, аби у них не було проблем. Я скоро приїду". І слава Богу, як повернувся Володя додому (це було 27 листопада 1950 року), то прийшов до мене на другий день. З тих пір ми більше не розлучалися.
Як відгуляли весілля (це було 3 червня 1951 року), то трохи пожили у його батьків в Борисівці, а потім переїхали до Переяслава, де найняли квартиру. Згодом біля третьої школи нам виділили шість соток землі, і ми збудували невеличку хатинку. А як Вітя і Люба виросли, чоловік надумав збудувати великий будинок, щоб місця в ньому вистачило і нам, і дітям з сім’ями. Так ми звили оце житло. Але так вийшло, що Люба після закінчення Київського технікуму легкої промисловості за направленням потрапила на роботу у Вознесенськ і там вийшла заміж. На жаль, мого зятя Віталія (він військовим був) вже немає в живих – помер шість років тому від тяжкої хвороби. До слова, своїх двох синочків Люба народила у Переяславі. Їй хотілося бути біля мене. і мені це подобалося. У цій хаті виросли із пелюшок і троє дітей Віті. Було, як зберуться усі до купи, то хата ходором ходить. Ех, і яке ж то щасливе життя було...
-- Ось покажу вам весільне фото моїх батьків. Мама виходила заміж у вбранні своєї мами. А тепер я зберігаю як сімейну реліквію ту вишиту сорочку та весільний рушник мами. На жаль, інші речі не збереглися, – згадала й таке Любов Косенко.
– Я дякую Богу, що звів мене з Володею, – не може нахвалити свого чоловіка Ганна Гаврилівна. – Адже він був великим хазяїном. Міг і заробити копійку, і до діла її довести. Було принесе зарплату, розкладе гроші на столі і давай їх розподіляти: "Оці рублі на книжку покладу, оці в діло пущу, а оце тобі на розходи". А ще мій Володя був дуже дисциплінованою людиною. Усе життя пропрацював водієм в АТП. Як проводжали Володю в останню путь, то директор автопарку у прощальному слові сказав: "По Володі часи можна було звіряти. На роботу ніколи не запізнювався. Завжди був охайний, побритий, підстрижений, випрасуваний. А який він трудяга!".
– Та й мама була працьовитою, – каже пані Люба. – Землі біля хати –якихось три сотки, то вона було де які і є чагарники розчистить і на тому місці городину посадить. І по шість таких грядок мала. Іноді, як почне рахувати, де сапала, а де ні, то не відразу й пригадувала. А якби ви знали, яка акуратна моя мама. І яке б велике хазяйство вона не тримала, у неї завжди було чисто в хаті. І в шафі у неї ідеальний порядок. За своє життя батьки дві машини з’їздили. "Москвич" купили, коли у Переяславі ще зовсім мало було машин. Були у нас і "жигулі". А ще мама дуже любить читати вірші, а особливо – Тараса Шевченка.
– Я їх пам’ятаю із четвертого класу. А зараз, на схилі літ, щовечора читаю п’ять молитов: "Отче наш", "Вірую" та молитви до Пресвятої Богородиці, Пресвятої Трійці та ангела-охоронця. Їх на одному диханні зучила із книжки, яку принесла мені невістка Іра. У Бога я вірую із самого дитинства. І мій Володя вірував. Між іншим, у нього було аж сім хрещеників, а я маю п’ять. Загалом у мене велика родина. І з сусідами у нас гарні були стосунки. Тож буду рада усім, хто завітає до мене на ювілей, – сказала наостанок Ганна Барсименко.
