Інтернет-провайдер «ХатаNet» почав працювати у Переяславі 1 липня 2009 року. Наразі він найбільший у нашому місті: має понад 5 тисяч абонентів інтернету та ще майже тисячу користувачів інтернет-телебачення. Як авантюрна затія двох переяславців переросла в успішний бізнес-проєкт, розповів один із засновників «ХатаNet» Олександр Петруня.
– Я навчався у першій школі до дев’ятого класу, потім у ЦПТО на електрика. Закінчив його із «червоним» дипломом, – зазначив Олександр Петруня, 33 роки. – Згодом пішов на рік у армію. Я дуже туди хотів. Усіх моїх друзів – «банду» дитинства – забрали восени, а я саме тоді трохи прихворів і мене перенесли на весну. Це для мене прямо ударом було, ледве дочекався весни. А з вищою освітою – взагалі прикол. Я не закінчив два університети, обидва покинув на другому курсі. Спочатку вступив у Київський національний університет будівництва і архітектури. Не зміг продовжити там навчатися, бо банально моєї зарплати охоронця не вистачало на хабарі викладачам, а своїм розумом, сказали, типу фіг ти складеш. У переяславський універ я пішов лише заради диплома, на економічний факультет. А покинув його через те, що не мав часу на навчання. Ми вже почали будувати бізнес і слід було зосередитися на цьому. А може, це просто відмазка – насправді мені не хотілося вчитися, цікавіше було направити свої ресурси в справу.
Олександр Петруня: «Мої амбіції зростають і «ХатаNet» постійно їх наздоганяє»
У ті роки в Переяславі був один інтернет-провайдер – «Unisoft». Якість у нього була така собі, вже тоді місто потребувало нормального провайдера. Мій партнер у бізнесі Саша Хобта більше розуміється у комп’ютерній техніці. Якоїсь ночі, коли я сидів на охороні, він мені зателефонував, говорили-говорили, а тоді він каже: «Блін, може, варто у Переяславі відкрити інтернет-провайдер?». Я такий – ну типу давай. Через два дні зустрілися, ще раз це обговорили, і в цей момент загорілась якась іскра. Перший наш бізнес-план на звичайному листочку в клітинку із зошита ще й досі в нас лежить як артефакт.
Стартували ми з десятьма тисячами доларів. Позичили їх, бо самі не із багатих родин. Передусім нам треба було підключитися до нормального каналу передачі даних. На той момент ніхто у нашому місті ще не передавав інтернет через оптоволоконні кабелі, та й в Україні було небагато таких провайдерів. Ми знайшли канал через асоціацію «Уран», яка займається об’єднанням ВНЗ в одну мережу. На серверну, перші кабелі, на підключення перших будинків потрібні були ці кошти. Ще нам був необхідний зварювальний апарат для оптоволокна, тоді новий коштував 15-20 тисяч доларів. Ми купили «беушний» за три тисячі доларів.
Ми спалили всі мости. Саша свою останню зарплату після звільнення із попередньої роботи витратив на світчі. Ми обоє звільнені, мережі, по суті, ще немає, тобто абоненти не підключені, живемо з батьками… І щодня ми ходили в офіс (перший був на Героїв Дніпра), щось планували, і вдвох тягали кабелі. Люди на нас скоса поглядали: типу що це за пацани, що вони тут роблять? Доводилося пояснювати, що ми проводимо інтернет і маємо всі необхідні дозволи.
Чому така назва? У Києві на квартирі, де жив Сашко, точка wi-fi-роутера називалася HataNet. Він мені й запропонував. Тоді були популярними такі назви, як «ТурбоНет», «СкайНет», щось пов’язане із магією, футурологією, а нам хотілося чогось простого, близького кожному. Хата… Я прожив двадцять років у хаті, все зрозуміло, слово приємно звучить.
Перша реклама – це надруковані на Сашковому принтері листівки. Розклеювали їх по місту. Ми самі створювали той дизайн, і то була якась фігня. Я б сам зараз на таке не підключився. Ще ми брали у знайомих торгову палатку, встановлювали у ній комп’ютери, скидали з будинку кабель, підключали інтернет і рубалися у «Counter-Strike». До нас черга вишиковувалася, щоб пограти. І багато наших давніх користувачів – це ті пацани, які тоді приходили до нас зіграти в стрілялку.
Через два-три роки після старту ми найняли першого співробітника – бухгалтера. Тоді я зрозумів, що проєкт виходить на новий рівень. Спочатку в нас був ФОП, але через це ми не могли співпрацювати з підприємствами. Тому відкрили ТОВ, хоча не дуже розуміли, що з ним робити. Потім була перевірка, виявилося, що ми щось там порушили, бо банально не знали, що це неправильно. Заплатили штраф і почали шукати бухгалтера-діловода, який мав закрити всі ці нюанси. Проте заробляли ми тоді небагато – з горем навпіл на хліб вистачало. Кожну зароблену копійку реінвестували у бізнес. Десять тисяч доларів повернули через півтора року, хоча брали на рік. Коли у нас назбиралося кілька сотень абонентів, стало легше у фінансовому плані.
Конкуренцію мали завжди. Спочатку це був «Unisoft», хоча технологічно ми були кращими. Як і зараз – технологічно ми кращі від інших. Зрештою ми поглинули «Unisoft». Але ніколи не дозволяємо собі розслабитися або якось зневажливо ставитися до конкурентів. Кожен із них існує для того, щоб ми прагнули ще більше розвиватися. Зараз, окрім нас, у місті працюють «McLaut», «Аскон» та «Укртелеком».
Наразі ми маємо великий кол-центр, де працює п’ять дівчат. Також у нашому штаті – офіс-менеджер, адміністраторка, яка займається багатьма моїми функціями, головний інженер, чотири бригади монтажників. Ми переїхали у великий офіс на Борисоглібській площі, бо треба більше місця. Коли починається робочий день, у нас там аж кишить, всі планують роботу, отримують завдання. А клієнти навіть фотосесії проводять у нашому офісі, бо там дуже красиво, багато сміливих дизайнерських рішень.
О сьомій я прокидаюся, о восьмій вже на роботі. До дев’ятої години в офісі нікого немає, і я можу спокійно сісти й попрацювати. Зараз займаюся генеральною стратегією, планую розвиток, куди просуватимемося, якісь нові сервіси. Дуже важливий для мене сервіс обслуговування клієнтів. Клієнт для нас – друг, товариш і брат. Ми ніколи не залишимо його наодинці зі своїми проблемами. Яскрава зміна у сервісі – наші монтажники заходять до осель клієнтів лише в бахілах. Люди шоковані: навіть лікарі таким не переймаються, заходять взуті, а тут монтажники! Після підключення ми даємо клієнтові шоколадку. Люди такі: «Що відбувається?». А це звичайна дрібничка, якої не робить ніхто інший.
Мої амбіції зростають і «ХатаNet» постійно їх наздоганяє. Якщо ти зробиш те, що задумав, і зафіксуєшся на цьому, видихнеш – типу, все, досягнув, – у цей момент ти втратиш азарт. А якщо втратиш азарт, то втратиш усе. От, приміром, ми підключили багатоповерхівки, значить треба йти у приватний сектор. Зараз у Переяславі немає місця, де не можна підключитися до нашого інтернету. Далі – йдемо в села. Ми хочемо «забудувати» весь район, вийти в сусідні. І це буде вже зовсім скоро. У Переяславі ми впроваджуватимемо нові сервіси, зробимо круту модернізацію. Ми знаємо, які технології будуть в майбутньому, і я хочу їх вже зараз. Це – інтернет-речі, сервісні продукти. Я хочу забезпечувати клієнта всім. Можливо, «ХатаNet» стане не просто «трубою для інтернету», а командою, яка надаватиме людям будь-які послуги. Сам концепт цього поки що формується. Одне можу сказати точно: цей бізнес зміниться, і хто його перший змінить, той виграє. Я переконаний, що це зробимо ми.
Ми виросли в цьому місті й хочемо його змінювати. Хто готовий цим займатися? В основному молодь. Тому молоді ми зазвичай і допомагаємо фінансово. От наприклад, «Джем Толока» робить дуже круту справу, їхні заходи вільні від тютюну та алкоголю, кіновечори, Дні вуличної музики. Це просто кайфово! Молодь не бухає, не колеться десь там, а тусується у хабі. Я б хотів, щоб таке хтось зробив, коли мені було двадцять. В універі є класний конкурс краси. Ми виступали у ньому партнерами вже чотири рази і надалі плануємо це робити, якщо запропонують. Дівчата, які виходять на сцену, справді дуже сміливі. От я себе переборюю, коли десь публічно виступаю. Тому ставлюся до тих дівчат із великою повагою. Кілька разів ми влаштовували для переяславців холі-фестиваль, всі кайфонули, розважилися, покидалися фарбами. Для гурту «Драбадан» ми дали автобус на фестиваль «Рок-Булава» у Черкасах. Фанати їхали, веселилися – такі двіжі я завжди підтримую.
Якщо це принесе Переяславу якусь користь, ми завжди, чим зможемо, допоможемо. Якщо не коштами, то власними силами – можу взяти якусь щітку й піти зі всіма щось фарбувати. І це все ми робимо точно не заради реклами, ніколи не просимо, щоб нашу допомогу афішували. У соцмережах багато хейтерів: ой, всьо погано, Зеленський, Порошенко, всі не такі. Ну блін, візьміть щось зробіть самі, змініть світ навколо себе. І всіх підприємців міста я закликаю: не жміться, давайте робити добро.
Відпочиваю я, подорожуючи. У 2018-му не був в Україні днів сто. З 2016 року відвідав уже 33 країни. Хочеться навчитися чогось у світу. Відкриттям для мене стала Киргизія. Там все фігово, але яка ж неймовірна природа! Настільки красиво, що у мене аж мову відбирало – гори-семитисячники, здається, небо підпирають. Я був у Казахстані на Байконурі під час запуску ракети в космос – це кайфово. Найкраще у подорожах – це люди, нові знайомства. Якраз спілкуючись за кордоном, вчу англійську. Можу дізнатися дорогу, щось купити, заселитися. Для розмов по душах ще треба трохи підучити мову. На Кіпр брав із собою доньку (має десятирічну доньку Софію – ред.). Просить: «Тату, купи мені щось». Я кажу: «Бери гроші. Купи сама». Вона стояла-стояла біля кіоску, щось там колядувала, потім повернулася: «Блін, без англійської дуже важко. Треба йти до репетитора». І як на мене, це найкраще, що ми винесли із тієї поїздки. Тепер вона буде моїм перекладачем у подорожах (сміється).
