Виставку «Нетривіальні книги про Тараса Шевченка» можна було побачити в музеї «Заповіту» із 9 до 11 березня. 77 книг про Кобзаря зібрала старша наукова співробітниця НІЕЗ «Переяслав», шевченкознавиця Наталія Павлик (55 років). Вона розповіла журналістові Переяслав.City про ці видання, а також маловідомі факти про Шевченка.
– Більшість із цих книг я прочитала протягом життя, починаючи від студентських років, коли стала серйозно вивчати Шевченка, – зазначила Наталія Павлик. – Отримала їх із різних джерел: з власної колекції, з районної та університетської бібліотек, з колекції Олега Коломійця. Молодому поколінню іноді важко зорієнтуватися, де правда, а де вигадка про Шевченка. Тому ця виставка створена передусім для студентства, особливо філологів (10 березня студенти філологічного факультету педуніверситету, учні ЦПТО та ЗОШ №2 ознайомилися з виставкою – ред.). Моя порада молодим людям – для глибшого розуміння Шевченка передусім треба перечитати його твори й подивитися репродукції його картин. Далі, коли сформується певна думка, читати книги та дивитися фільми про нього – це шлях постпізнання. У цій виставці є не лише найякісніша література, а й контроверсійні книги.
– Давайте спочатку про них і поговоримо.
– Ось, наприклад, «Вурдалак Тарас Шевченко» Олеся Бузини. Автор відкрито змалював Шевченка жовчною, злобною людиною, випивакою, заздрісником. Чи варто читати цю книгу? Варто, але із розумінням, що, окрім цього, треба багато прочитати, щоб витруїти те, що непомітно зайде у вашу свідомість. Книга підступна тим, що Бузина відібрав із життя Шевченка реальні факти: неблаговидні моменти, помилки, слабинки. Загнав його у такий побутовістський кут, де не видно Шевченка-генія.
Іван Дзюба у своїй невеличкій брошурці «Шевченкофобія в сучасній Україні» чітко описав випадки, коли і хто ще робив випади проти Шевченка. Він закцентував, що більшість таких відбувалася на Донбасі або в Криму, там, де Шевченка мало, де люди далі від українства. Ця книжечка чудово структурує та аналізує шевченкофобію.
– Які ще шкідливі книги тут є?
– Є книги, про які важко говорити, але не можна сказати, що вони шкідливі. Дуже тонко, втім, вони все ж спрацювали деструктивно проти Шевченка та українства. Дві книги – Оксана Забужко «Шевченків міф України» та Григорій Грабович «Поет як міфотворець». Забужко – висока інтелектуалка, вона в лабіринтах філософії руйнує навіть високоосвічені уми. Так і Грабович. Вони підводять до думки, що Шевченко творив міф, вигадку про Україну. І якщо це довести, то в принципі в нас забирають Шевченкову силу беззастережної віри в Україну. Але якби він не вірив, то у нього не було б такого потужного творчого виплеску, передбачення на століття вперед. Тому ці дві книги треба читати, будучи підготовленим, сформованим. Кілька років тому Грабовичу хотіли дати Шевченківську премію, але піднялися серйозні шевченкознавці й зробили все для того, щоб він її не отримав. Це дуже правильно, тому що це б лише утвердило правильність позиції Грабовича.
– Бачу тут книгу й про хвороби Шевченка. Розкажіть, будь ласка, про неї.
– Петро Коваленко написав книгу «Серце моє трудне, що в тебе болить? Захворювання і смерть Т.Г. Шевченка з погляду сучасної медицини». Про Шевченка ходять різні чутки: таким, таким хворів, зокрема, чимось венеричним, помер від цирозу печінки, бо пив горілку. Ту брехню, що нависла над поетом, як науковець розвіяв Коваленко. Він описав, які хвороби справді були в Шевченка, які записи робили його лікарі. Тарас Григорович був хворобливим, у 31 рік тут, в Переяславі, вже написав «Заповіт», у нього було запалення легень. Тоді це дуже важко лікувалося – хтозна, що б було, якби не Козачковський. До того перехворів тифом. У засланні Шевченка поміщали в такі умови, щоб якомога швидше знищити. У нього була цинга, ревматизм, ускладнення на серце. Це, звичайно, прискорило його смерть.
– З якого ще боку тут можна розкрити Шевченка?
– Навколо нього завжди була критика, зокрема, літературна. Найбільше викликає довіру те, що написано за життя поета і на що він мав змогу відповісти. Є тут книга «Тарас Шевченко в критиці. Перший том», у ній зібрані статті сучасників про нього.
– А як він реагував на критику?
– До декого дослухався. Наприклад, Куліш гарно його переорієнтовував. Шевченко зробив випад: «Згинеш, Україно, не залишиться і сліду», Куліш: «Тарасе, що ж ти робиш?». І там, де Шевченко слабував, Куліш його доповнював, де падав Куліш, підтримував Шевченко. Зрештою всі приходять до висновку, що саме Куліш був епігоном Шевченка, бо коли той помер, він дуже творчо ослаб, навіть переглянув свої погляди на Україну.
Наведу один випадок реакції Шевченка на життєву критику, описаний у його щоденнику. Щєпкіну (Михайло Щєпкін, приятель Шевченка, актор – ред.) хтось сказав, що Шевченко зловживає алкоголем і той написав йому: «Що ж ти, Тарасе?..». І Тарас пише в щоденнику: «Хто ж це йому таке нашептав? Які доброзичливці?».
– Чий спогад вразив вас найбільше у книзі «Спогади про Тараса Шевченка»?
– У ній зібрані спогади людей, які особисто його знали, спілкувалися з ним. Мене особливо зачепили три рядочки від Ликери Полусмакової. Ми знаємо, що на схилі літ Шевченко збирався з нею одружитися, орендував їй кімнату, купив новий одяг, найняв репетитора. З ним вона зрештою і зрадила поету. Звичайно, Шевченко розлютився, написав записку, де йшлося про його образи. Вона йому відповіла невеличкою записочкою із помилками: «Тарас, не пиши, у нас достатньо паперу в туалеті». Уявляєте, як таке читати поетові, генієві, прогресивному європейцеві? Як це мало його принизити!
– Чи справді у нього була нестабільна психіка?
– Так, він був людиною полюсних емоційних станів. Бували депресивні періоди, і це можна зрозуміти. Все йде з дитинства: у 9 років він втратив маму, в 11 – батька, мачуха принижувала Тараса, била. У дитинстві він часто кудись втікав та усамітнювався, про щось мріяв. Кажуть, що коли щось відбувалося не так, як він планував, ставав дуже гнівливим. Але навіть негативні емоції сублімував у творчість. Проте й жити поза соціумом він не міг, бо підживлювався спілкуванням. Важко бути в доброму гуморі, коли живеш не на рідній землі, не складається особисте життя, не дають повністю реалізуватися в своєму покликанні. Його настрій покращувався, коли віддавав твори людям і чув відгуки, його тримала надія, що житиме в Україні, що все зміниться на краще. А ще він легко закохувався, і це його окрилювало. Для нього не було перепоною навіть те, що жінка була заміжньою, як Марія Максимович, Ганна Закревська чи Агата Ускова.
Шевченко пив алкоголь, що також не могло не позначитися на психічному здоров’ї. Він їздив у Березову Рудку, де з товаришами створив «Товариство Мочемордія». Вони влаштовували жартівливі змагання, хто вип’є більше горілки, присвоювали звання «Всепьянейшая святость», Шевченка гетьманом зробили. Хлопці таким чином розважалися, але при цьому й вели розмови про Україну, про народ – це не було просте «мочіння морди». У 1843 році в Яготині в Шевченка до безуму закохалася княжна Варвара Рєпніна і хотіла витягти його із алкогольних гулянок. Вона бачила, що наступного дня після таких загулів Тарас був похмурим, важко йшов на контакт.
Настав час показати цю книгу – «Я дуже щиро вас люблю…», це слова Варвари Рєпніної до Шевченка. У книзі вміщене оповідання «Дівчинка», де вона описала свої стосунки із Шевченком, вивівши його в образі Березовського. Вперше саме у цьому творі Шевченка хтось назвав генієм. Це єдина жінка, яка по-справжньому його любила. В інших, можливо, була певна закоханість, але Рєпніна кохала його протягом багатьох років. До честі Шевченка, він був з нею благородним і коли відкрито йшлося про стосунки, сказав, що любить її як сестру і завжди пам’ятатиме про неї.
– Чому Шевченко так подобався жінкам?
– Мав харизму. Щодо зовнішності? Зростом він був десь 1,64 метра, замолоду мав досить гарне обличчя, пізніше почав лисіти. Коли з’являвся в компанії, спочатку витримував паузу, та вже через пів години вся увага зосереджувалася на ньому. Шевченко становив інтерес, як якийсь екзот: українською мовою він так подавав власні твори, що це не залишало байдужим нікого. Також він вмів пітримувати інтелектуальні розмови, у нього було відповідне оточення, зрозуміло, що жінкам це подобалося. У книзі Антонії Цвід «Возлюбленик муз і грацій» описано стосунки Шевченка із жінками. По молодості вони легко зав’язувалися: флюїди, хімія. У зрілому віці Шевченко мав усвідомлене нав’язливе прагнення одружитися. Він писав листа до Марії Максимович, мовляв, знайди мені дружину. Ликеру Полусмакову я не вважаю його останнім коханням, він просто хотів прийти з нею до спокійного прагматичного життя.
– Які ваші улюблені книги із цієї виставки?
– Олександр Кониський «Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя» – найдостовірніша його біографія, бо написана незадовго після смерті. Чому Грушівський? Так Тараса називали по-вуличному до дев’яти років. Друга – «Я дуже щиро вас люблю…» – я вірю Варварі Рєпніній. А ще – книга поляка Єжи Єнджеєвича «Українські ночі або Родовід генія». Із наукових відзначу дослідження Петра Іванишина «Вульгарний «неоміфологізм»: від інтерпретації до фальсифікації Т. Шевченка». Ця книга наробила багато шуму в шевченкознавці, бо у ній дісталося багатьом науковцям, зокрема, Забужко та Грабовичу, про яких ми говорили. Автор показав, що над Шевченком люблять експериментувати, інтерпретувати його особистість, як заманеться. Книга рідкісна, бо її не перевидають і намагаються ніде не поширювати.
