Переяславка Ася Хорошун (24 роки) брала участь у десятому сезоні телешоу «Голос країни». Покинула його за крок до прямих ефірів – на етапі «нокаутів». Три її виступи протягом проєкту переглянули на ютубі понад два мільйони разів. Журналіст Переяслав.City нещодавно зателефонував співачці, розпитав про шоу, творчість та особисте життя.
Переяслав, дитинство, робота
– Асю, як так вийшло, що до «Голосу» ми у Переяславі мало чули про вас?
– Відразу після школи у 2012 році я переїхала до Києва і дуже рідко бувала у Переяславі. А навчалася у сьомій школі, до того ходила в дитсадочок «Любавонька». Мама працює в Києві, а тато – на «Молпродукті». Братів чи сестер не маю. Я з дитинства співала, просто у нашому місті було менше можливостей займатися цим професійно. У школі був ансамбль під керівництвом Лариси Василівни Дорошенко, ми їздили на конкурси, займали призові місця. Тобто тоді мене в Переяславі знали. І в школі завжди говорили: «Хто-хто, а Ася у нас в артістки», бо я то десь в театрі, то танцюю, то співаю, то сценарії пишу, то щось вигадую. А потім вступила до академії (Київська муніципальна академія естрадного та циркового мистецтв – ред.), але на театральне відділення (режисура, акторська майстерність). Вже тоді я знайшла собі викладача вокалу. Досить мало часу як для музиканта я займаюся вокалом професійно.
– А взагалі якою ви була в дитинстві?
– Завжди дуже активною, лідером за натурою. Я була доброю, але при цьому бойовою: там зробимо, це зробимо, туди підемо. Не боялася.
– Коли ви обрали для подальшого навчання естрадно-циркову академію, як відреагували батьки?
– Підтримали. Вони бачили, яка я, тому й не відмовляли. Не було від них такого, що це не професія тощо. Тут потрібно докласти чимало зусиль, робота має бути не лише професійна, а й внутрішня. У таких професіях ти достатньо рано дорослішаєш, бо використовуєш багато внутрішніх ресурсів, віддаєшся психологічно. І я завжди знала, що мені вистачить сили, щоб пройти цей шлях. Я достатньо терпляча і розумію, що відразу нічого не прийде. Але мені постійно трапляються люди, які сприяють у творчості. Доля сама допомагає, це не та ситуація, що ти рвешся, а перед тобою зачиняються двері. Навпаки. Все, чого я бажаю досягти, буде, як тільки мені це буде потрібно, коли настане час.
– На «Голосі» постійно акцентували увагу, що ви працюєте прибиральницею в цирку. Вас це не ображало?
– Люди, які роблять шоу, акцентують на цьому увагу, щоб ті, хто його дивиться, ніколи не зневірювалися у собі. Принаймні я так розумію. У мене, наприклад, є друзі-актори, які працювали в театрах прибиральниками, тому що тоді їх ще не брали грати. Тут немає чого соромитися. Мене це не ображає. Це абсолютно нормальна професія. Знаєте, як кажуть, театр починається з вішалки. Так само, у якій би сфері ти не був, всі там роблять спільну справу. Також я працювала аніматором в студентські роки, фотографом, у нас була власна перевозна студія і ми знімали діток в садочках. Та ще багато всякого такого було. Зокрема, й музикою я заробляю: інколи виступаємо, пишемо пісні для інших артистів, зокрема, дуже популярних.
«Голос», мова, «Люди»
– Як «Голос країни» з’явився у вашому житті?
– Нас пару років запрошували на кастинги, але ми все: ні та ні. А потім якось вирішили з гітаристом Максимом (ми працюємо в спільному проєкті): давай сходимо, подивимося. Раніше я була лише на акторських кастингах, але ніколи не була на вокальних. Просто було цікаво, як це все відбувається, навіть не думала про те, чи пройду далі чи ні. І якось так вийшло, що один попередній кастинг пройшла, другий, третій… І нам відразу після третього (це було інтерв’ю, де я розповідала власну історію) сказали: «Напевно, ви будете на «сліпих» прослуховуваннях». За пару днів зателефонували: «Так, ви підходите».
– Чому на «сліпих» прослуховуваннях ви виконали саме «Нас не догонят» гурту «t.A.T.u.»?
– У цього гурту багато цікавих пісень. І важливо, щоб пісня була конкурсною, щоб її знали. При цьому хотілося її зробити по-іншому, від нас. «Нас не догонят» ніколи не звучала на «Голосі країни» і вона провокаційна певною мірою, з викликом. (До Асі після її виконання обернули крісла всі чотири судді – ред.).
– У фейсбуці деякі переяславці обурювалися: «Чому вона розмовляє російською, якщо наша землячка?».
– Я спілкуюся як українською, так і російською. Коли починала навчатися в академії, так сталося, що все викладали російською мовою. Тож нею я володію професійно. Розумієте, що я маю на увазі? Тобто я працюю цією мовою, вона в мене чітка і поставлена. Тому, коли перебуваю у стресовій ситуації, воно наче саме перемикається на російську. Буває, виходиш зі сцени і навіть не пам’ятаєш, що там було, а я на «сліпих» дуже перенервувала. Ось наприклад, на «нокаутах» я розмовляла українською, бо вже була спокійнішою, впевненішою, звикла до атмосфери.
– Чому ви все-таки обрали Монатіка наставником?
– Мене не вперше про це запитують, і завжди важко відповідати. Я чомусь його відчуваю, як себе. Не знаю, як це пояснити. Я стояла на сцені й розуміла, що на шляху на цьому проєкті мені зможе допомогти саме він. Хоча й Тіна Кароль, Дан Балан, Потап і Настя можуть дати багато корисних порад, у кожного чогось навчишся, якщо цього справді хочеш. Я набралася досвіду, почула багато правильних слів від продюсерів, тренера, було ж багато закулісся, якого в ефірі не показували. Цього мені було достатньо, щоб зрозуміти, чому я тут, чому пишу саме це, чому живу саме цим. Можна пройти довгий шлях і взяти для себе трішки, а можна пройти короткий, але взяти багато. Я за свій шлях у чотири місяці взяла багато.
Команда Монатіка
– Не можу не поставити, мабуть, найпоширенішого запитання: чи справді на «Голосі» все куплено?
– Скажу чесно, за десять сезонів чула різні версії. Але коли сама потрапила туди, то точно переконалася: у нашій команді всі пройшли чесно. У інших, певно, також. Мене ніхто не знав, коли я йшла на кастинги, я зі звичайної родини. І всі прийшли буквально з вулиці. Просто є з більшим досвідом, ті, що виступали на інших талант-шоу. Всі на рівних стукають у ці двері, щоб їх впустили. Важливо, яка ти людина, яка особистість, наскільки артистична, пластична на сцені, різностороння. Я ще на кастингах бачила багато хороших співаків, а цікавих мало. Якщо ти, так би мовити, універсальний солдат, то матимеш більше шансів пройти якомога далі.
– Етап «батлів» навіть не зачіпатиму, бо для мене очевидно, що там ви були явно сильніші за свою суперницю. Давайте про «нокаути». Пісня «Люди» гурту «Бумбокс»: чому саме вона?
– Гурт «Бумбокс» для мене дуже значимий. Недавно їхала в маршрутці, позаду розмовляють дівчата: «Була на концерті «Бумбокса». Дякую йому, що завжди витягує з тяжких ситуацій». І неодноразово я чула щось таке просто на вулицях. Творчість Хливнюка настільки про щось, настільки про важливе, настільки грає метафорами, настільки наповнена. Його пісні, особливо «Люди», перебувають поза часом, вони будуть актуальними завжди, вони поза рамками.
Я б кожен ефір співала «Бумбокс» (сміється). «Люди» ми зробили в акустиці ще рік тому. Навіть не роздумувала, чи щось інше виконуватиму на «нокаутах». Я дуже вдячна, що тренер дозволив мені її заспівати. Вже третій день після ефіру, а мені досі всі пишуть, дякують. Це приємно і важливо для мене, як для творчої людини. Рада, що пішла саме з цією піснею, це був найкращий фінал. А Монатік мені сказав: «Якби Бог дав мені можливість написати таку пісню, то я б обов’язково подарував її тобі, щоб ти виконувала». Взагалі моя творчість це щось приблизно схоже на «Бумбокс», бо я пишу про те, що мене турбує, як і Хливнюк.
Музика, віра, любов
– У вас багато власних пісень?
– Так, ми пишемо-пишемо. Просто треба знайти правильний час, щоб їх випустити. І написання пісні – це один етап, але ж іще накопичення вокалу, аранжування, зведення – достатньо тривалий процес. Тому, коли їх всі почують, поки що сказати не можу, всьому свій час.
– Це будуть окремі сингли чи відразу цілий альбом?
– Не знаю. Зараз все записуватимемо, приведемо трохи до ладу. У домашніх умовах (ми дотримуємося карантину) це робити важче. У нас є ідеї, як просувати свою творчість. Але знаєте, ми наче сліпі у цій сфері, поки що не всі речі розуміємо: як маркетинг, піар працюють. Випустити пісню – це лише частина справи, а ще ж багато, скажімо так, цехів, які роблять, щоб потім цю пісню почули. З’являються люди, які можуть в цьому допомогти.
– Монатік називав вас космічною. У своєму інстаграмі ви писали, що любите релігійну літературу. То в чому ж ваша віра?
– Мене з дитинства цікавило питання, хто я, звідки я та куди я йду. Напевно, це мною й рухає, допомагає у житті. Був момент, коли мої цінності буквально перевернулися, все змінилося. Я зрозуміла: щось приходить зараз, воно є, треба цим насолоджуватися, бо завтра цього може не бути. Життя швидкоплинне, все, що у нас є, – це момент і його треба любити. Але не слід ні до чого прив’язуватися, не варто побиватися, якщо щось втрачаєш. І головне – любов: до себе, до Бога, до близьких. А релігійну літературу я справді змалечку читаю: і Біблію, і коран. Це і на творчість впливає.
– Певно, у вас багато прихальників з-поміж чоловіків. Чи є у вас хлопець?
– Так, є. У нас стосунки уже давно. І слава Богу.
