Філюня Ярошевич – уродженка села Буда-Варовичі Поліського району. До Стовп’яг переселилася через аварію на ЧАЕС у 1992 році. Не так давно вона відсвяткувала своє 95-ліття. Днями кореспондентка Переяслав.City побувала в неї разом із старостою села Стовп’яги Дівичківської ОТГ Тетяною Тонконог.
"Через той вірус на кладовище не хочуть мене повезти"
– Тетяночко, а скажи-но мені, що то воно за карантин, що мене рідні оце не пускають на вулицю, – питає ювілярка в Тетяни Андріївни. – Зять із онуком кажуть мені: "У дворі гуляй, а за ворота не виходь, щоб не заразитися". Он навіть лавочку розібрали, щоб на неї ані я, ані сусіди не сідали.
– Це, Філюню Іванівно, дуже сильний вірус бродить, треба берегтися. Ось мине епідемія і знову будете збиратися на посиденьки біля свого двору, як ви це любите. А поки що маєте потерпіти, – пояснила Тетяна Тонконог.
Розмовляємо із Філюнею Ярошевич на її подвір’ї, де є кілька доглянутих клумб. Вона бідкається, що через старість вже не може так господарювати, як це було у молодості.
– У батьків нас було четверо, – згадує про своє життя. – Вже всі троє моїх рідних братів покояться, а я оце живу і дуже сумую за своєю донькою. Дуже важко мені на душі ці три роки – саме стільки немає на цьому світі моєї Тамари. Та й чоловіка свого я рано поховала. Він покинув мене назавжди незадовго до переселення сюди, через чорнобильську аварію. Зараз я живу із зятем Василем та внуком Олегом. Вони гарно хазяйнують і мене не обіжають. Лишень на кладовище не хочуть мене повезти через цей карантин. А мені так хочеться постояти біля могилки доньки, покласти квіти. Тамара єдина дитина була в мене. Померла від тяжкої хвороби. Ще б жити їй та жити... – бабця заплакала.
"Все, Філюню, тепер ваша власть настала. Ти вільна!"
Свого часу Філюня Ярошевич працювала у радгоспі "Хабне" в її рідному селі Буда-Варовичі. Трудилася і на фермі, і в полі. А останні 19 років, перед виходом на заслужений відпочинок, працювала санітаркою у терапевтичному відділенні Поліської лікарні.
– Я закінчила лише чотири класи, і як пішла заробляти собі на кусок хліба, то до школи більше не ходила, – веде далі Філюня Іванівна. – У війну мене, як і багато дівчат з мого села, забрали до Німеччини на роботи. На Вільчі (там залізничний вокзал був) погрузили нас, як той скот у вагони без вікон, без дверей товарного поїзда, і так ми їхали. Два роки я працювала на металевому заводі (вже й не згадаю, де він там був), а потім мене пан забрав до себе. Служила в нього більше року. Він у місті Оснабрюк (місто на заході Німеччини, неподалік від кордону з Нідерландами – ред.) жив. І хоча цей пан та й його дружина (от погано бути старому – їхні імена теж уже не пригадаю) ставилися до мене хороше, весь час тугу відчувала на чужині. В того німця я сама порала більше десятка корів та чимало свиней. А ще й город садила, сапала та прибирала. Пам’ятаю, як наші солдати взяли Берлін, то моя хазяйка прийшла до мене та й каже: "Все, Філюню, тепер ваша власть настала. Ти вільна!". Після них я ще рік працювала там в кафе офіціанткою. То там було набагато краще: робота значно легша і їла досхочу. Ну а як потрапила я додому, вже також не пам’ятаю. Але добре знаю, що важила я тоді аж 110 кілограмів.
"Ще жодного разу не бачила її в брудному одязі"
Лавку частково розібрали, щоб сусіди не збиралися на посиденьки під час карантину
– Як пережили ми голодовку в 33-му? Слава Богу, без втрат своїх рідних. У нас була корова, та й харчі ніхто у нас не забирав. Ой, та не хочу я вже згадувати про оте колишнє. Краще напишіть в газету, яка Тетяна Андріївна хороша і привітна людина. Вона завжди приносить мені гостинці перед великими святами. Ось і на Великдень та День Перемоги принесла торби із продуктами. Не забула Тетяна Андріївна і про мій ювілей – подарувала мені теплу ковдру і великі червоні троянди. Та й Тимофій Петрович (Тимофій Девко, голова Дівичківської ОТГ – авт.) мене перевідував. І завжди брав мене на усі мітинги, які проводилися і в селі, і в районі до Дня Перемоги. Минулого року на це свято я їздила до Переяслава із Тетяною Андріївною. Тоді був дуже гарний концерт, а після нього нас частували солдатською кашею і бойовими сто грамами. Ось тільки горілки я не пила і не п’ю її зроду. Можливо, тому й живу оце так довго.
– Філюня Іванівна – дуже акуратна жінка. Коли не прийду до неї, навіть без попередження, в хаті чистенько, ліжко заслане. Та й в дворі та на городі завжди порядок. Я ще жодного разу не бачила її в брудному одязі. Ото така вона акуратистка, – підхвалила бабусю Тетяна Тонконог, а та, як ото кажуть, аж засяяла від радості.
– А ось ходімо, я покажу вам свої квіти. Он перед хатою вони ростуть. Полю їх, коли мої хлопці не бачать. Вони сварять мене, щоб нічого не робила, а я не можу без роботи. Швидше б вже вийти на свою лавочку, до людей. Адже я, як не виходжу на вулицю, то дурію, – проводжаючи нас із двору, каже Філюня Ярошевич.
Окрім внука Олега, вона має ще трьох онуків і чотирьох правнуків. Та головне – свій вік бабуся доживає в добрі, теплі і повазі від людей.
