Міністерство освіти закликало школи «не проводити масові заходи із залученням учасників освітнього процесу, в тому числі останні дзвоники та випускні вечори». Цьогоріч уперше за роки незалежності не буде традиційних урочистих проходжень випускників у для цієї нагоди придбаному вбранні, вручення їм атестатів у святковій атмосфері, обіймів з друзями та колективних зустрічей світанку. Як провели свій останній шкільний день випускники різних років, розпитували журналісти Переяслав.City.
Микола Антіпін, 79 років, с. Циблі:
– Я закінчував десятирічку дуже давно, ще у 1956 році. Жив тоді і навчався у Києві. Школа була у центрі на вулиці Саксаганського. У класі нас було з тридцять. Звісно, випускний був дуже важливою подією для кожного з нас. Мріяли про майбутнє, як і вся молодь у такому віці. На урочистій лінійці нас вітали і вчителі, і батьки. Але життя після війни було дуже важким. Ні про які наряди ніхто тоді не думав. Дівчатка прикрашалися бантами, а хлопці прийшли просто у чистому одязі. Після лінійки хтось пограв на гармошці, ми поспівали, потім ще разом погуляли у парку. Ото, по суті, і все свято.
Петро Ярмоленко, 51 рік, місто:
– Після 8 класів я пішов навчатися до нашого педучилища. Наприкінці червня 1987 року був наш випуск, останній випуск в училищі, його потім перевели до Білої Церкви. Я всім кажу, що я був останнім випускником його – через своє місце у списках за прізвищем (сміється – ред.). Ми вже майже дорослі, всім по 19, тож в актовому залі, де вручали дипломи (мені – червоний), батьків не було. Потім були кафе, зустріч світанку. А через день усіх нас шістьох хлопців-випускників шкільного відділення чекали військкомат і пересильний пункт у київській Дарниці. Я вже був одружений, дружина була в декреті, і кожного з нас чекала своя служба.
Роман Турутя, 42 роки, с. Козлів:
– У мене випускний був 1995 року на Одещині, де тоді жив. Нічого у святкуваннях дотепер і не змінилося: якісь там урочистості у клубі, дають атестати, дівчата у сукнях, хлопці в костюмах, потім накривають столи у їдальні, всі напиваються. Світанок зустріли, шампанське закопали – та й усе. Я взагалі не бачу сенсу у випускних, якби моя воля, то й не йшов би. А тоді ще такі важкі часи були: грошей у людей немає, треба купити костюм, десь позичають, а зрештою той костюм одягаєш один раз у житті. Знаю, що зараз багато хто кредити бере на випускні для дітей, бо необхідно витрачатися ще більше. Так, для когось це весело, хтось цього чекає роками, хтось лише заради цього закінчує всі 11 класів. Це, можливо, нормально, але в мене інша думка.
Ірина Авраменко, 51 рік, місто:
– Я родом із Поліського. У 1986 році, коли я навчалася у десятому класі Поліської середньої школи №1, сталася аварія на ЧАЕС. Це відбулося 26 квітня, а на початку травня (ще коли не закінчився навчальний рік) усіх дітей шкільного віку із радіаційної зони вивезли в дитячі табори. Я зі своїми однокласниками потрапила в табір, що був, а, може, й досі є, в Євпаторії. Вже забула його назву. Там же, в Криму, у червні нам організували скромний, але урочистий випускний бал. Плаття мені привезла мама, а босоніжки ми з нею купили в Євпаторії. Святкове застілля і дискотека були в їдальні табору. Схід сонця не зустрічали, бо о десятій вечора в таборі був відбій.
Віра Куделя, 60 років, місто:
– Я закінчувала вісім класів у Циблівській школі. Оскільки це була десятирічка, то для випускників восьмого класу особливих урочистостей не влаштовували. А потім вступила до Одеського фінансового технікуму, закінчила його в 1978 році. В групі в нас було два хлопці – Вітя й Сергій, і близько двадцяти дівчат. Випускний розпочався в технікумі – урочисто вручили дипломи. А потім ми пішли до ресторану. Як наші два кавалери танцювали з такою кількістю дівчат – не пам’ятаю. А от згадка про атмосферу, коли на душі було і радісно, і сумно водночас, у пам’яті залишилась.
Людмила Батрак, 44 роки, с. Дем’янці:
– Я закінчувала Дем’янецьку школу, де зараз працюю вчителем. У нашому класі було 17 учнів, випускалися в 1992 році. Тоді для всіх був один сценарій: останній дзвоник на плацу перед школою, а потім урочистості в будинку культури і банкет у шкільній їдальні. Запам’ятався той день дощем – ішов цілий вечір. Тоді чомусь ми не їздили нікуди на зачіски, макіяж, дівчата самі в класі фарбувалися й укладали волосся. Я так хвилювалася, що пів флакона лаку на голову вибризкала, а все намокло і розпадається! Зазвичай випускники ідуть пішки від школи до будинку культури, а нас тоді підвезли автобусом. У Дем’янцях була невелика швейна майстерня, і ми там шили випускні сукні на замовлення. У мене була рожева, з бантиком ззаду. Ще запам’яталося, як ми сиділи на сцені, в залі повно людей, а в мене з коробочки випала моя срібна медаль і покотилася. Всі розгубилися, а директор школи Ольга Панасівна Фещенко встала і подала її мені.
