67-річний Валерій Кулик із Києва переселився у Сомкову Долину понад шість років тому. Занедбане дворище зі старою хатинкою на околиці села він придбав 13 років тому і мало-помалу перетворив його на такий собі райський куточок. Як його сім’ї там живеться-поживається, бачила журналістка Переяслав.City.
"Купіть хатинку і облаштуйте її під дачу"
Садиба Валерія Михайловича обгороджена металевим парканом довжиною у понад 200 метрів. Ще з вулиці чути музику, яка лунає із радіо біля господарської будівлі.
– Люблю слухати радіо, тому і вмикаю звук голосно, – зізнається господар садиби. – Ну а цей паркан ми ставили частинами. Адже коштує він недешево, і придбати відразу потрібну кількість металевих листів нам було не під силу. А помешкання це я придбав зі своєю дружиною Любою (їй зараз 64 роки) за порадою її подруги і колеги. Це Надія Усик родом із Сомкової. Вже багато років вона, як і моя Люба, вчителює у київській 155-й школі. Свого часу ми інколи приїжджали на гостини в її батьківську хату. Якось Надія Михайлівна, помітивши, що ми любимо тут бувати, сказала нам: "Сомкова Долина – дуже гарне село. Купіть тут недорогу хатинку і облаштуйте її собі під дачу". Так і зробили. Сім років ми переобладнували цю хату під основне житло, а у сезон тут вирощували городину. Переселився я сюди повністю, як щойно пішов на пенсію. Ото так, 40 років прожив у Києві, а тут я вже сьомий рік. Моя ж Люба мешкає у нашій квартирі в Києві. Сюди приїжджає лише на вихідні. Коли у школах оголосили карантин, то вона два місяці пробула в селі. Уроки дітям давала звідси по інтернету. А якщо він «зависав», то Люба дуже сердилася і просила мене зробити щось, аби він не глючив. А як онлайн-уроки проходили без проблем, то дружину хоч до серця прикладай.
На клумбах, які є з усіх боків хати, встановлені садово-паркові скульптури та росте дуже багато різних квітів та декоративних кущів. Одних півоній висаджено близько 20 кущів. Троянди і петунії квітують і у вазонах, що виставлені на підвіконнях та біля вхідних дверей помешкання. Окраси двору додає й криниця із кованим цинковим дашком, схожим на купол.
– Це криничне накриття я привіз зі своєї малої батьківщини, бо тут такого немає, – каже Валерій Кулик. – А родом я із Кам’янця-Подільського. Вода ж у криниці дуже смачна. Мої двоє синів – Максим і Мирослав – возять її в Київ (там вони живуть і працюють) цілими бутлями. Ото так вона їм смакує. Ось і вас напою своєю водичкою, – сказав господар і за мить простягнув мені кухоль із крижаною водою. – Воду зазвичай я качаю із криниці за допомогою електромоторчика. Коли ж світла немає, то дістаю її відром за допомогою коловороту.
"Поки я білив дерева, дружина їх рахувала"
Біля хати – великий доглянутий сад. До нього проходимо через залізну арку, обвиту клематисом. Дерева посаджені ідеальними рядами.
– На моєму дворищі росте 87 фруктових дерев. Яблуні, груші, абрикоси, персики, вишні, черешні цієї весни рахувала моя дружина, коли я білив їхні стовбури. А ще туї та розлога ялина он біля криниці росте. Кожного Нового року я одягаю на неї електрогірлянду і милуюся мерехтінням різнокольорових вогників. На новорічно-різдвяні свята так роблять на Західній Україні.
На подвір’ї Куликів росте більше десяти кущів елітного винограду. Лоза обрізана професійно.
– І дерева я обрізую сам, – зізнається хазяїн садиби. – Навчився цьому у своїх, вже покійних, батька й діда. Вони були агрономами-садоводами. Горілки я не люблю, тому й хазяйную гарно. Минулої осені із того, що було, змайстрував он ту теплицю і тепер вирощую в ній розсаду овочів. Кільканадцять помідорів лишив, мо’, швидше з’являться на них плоди. І огірки тут посадив. Так, і вони вже гарно підросли. А ось поділюся своїм досвідом вирощування баклажанів. На пагінці цього овочу після їх висадки у відкритий грунт я "одягаю" височенькі серединки обрізаних пластикових пляшок і не знімаю їх аж до осені. Так баклажанове листя та стебло не гризуть колорадські жуки, а як з’являються плоди, то їм є на чому висіти. А он там за картоплею я щороку саджу арахіс. Аби мати його гарний урожай (збираю його восени), його кущики необхідно обкопувати чотири, а то й п’ять разів за сезон. Смак цих горішків у сирому вигляді схожий на смак сирої квасолі. А ось підсмажений арахіс дуже смачний. Так, і морква у мене гарна. Ще трохи, і буду її їсти. Сіяв я її на початку березня у двох шапках на голові: така холоднеча була того дня. Моркву я завжди вирощую на одній грядці із цибулею, адже вона відлякує цибулеву мушку. Раджу і вам так робити. І горох вже ось-ось поспіє. Працювати на городі хоч і важко, але мені подобається.
"Аби не завести корову, сарай перемайстрував на лазню"
За садибою у два ряди стоїть зо два десятки різнокольорових вуликів, а за ними – рукотворний ставок із водою на самому дні.
– Цей ставок тут з’явився майже відразу, як я придбав це дворище. Він виритий екскаватором, якого я замовив. Раніше ставок був повен води, і нею я поливав увесь свій великий город. Для цього спорудив систему крапельного поливу. А кілька останніх років так не вчиняю, бо вода у ставку зникла. Хіба що дощова у ньому збирається.
Біля пасіки стоїть невеличкий дерев’яний будиночок. У ньому – лише лежак. І він, і підлога заслані тканими доріжками. На віконечку – дві ікони та невеличкий хрест.
– Цей будиночок для апітерапії я змайстрував два роки тому за схемою, яку знайшов в одному із журналів, – пояснює господар. – Він стоїть на чотирьох вуликах. Особисто мені вистачає пів години, щоб полежати в нім і повністю розслабитися після важкої роботи на городі. На релаксацію сюди приходять і мої друзі-дачники. А ось із цих красунь-берізок щовесни я беру сік.
То що, гарну місцину я вибрав собі для проживання?.. А ось ходімо, покажу вам місце, де я люблю бувати взимку.
Підходимо до господарської будівлі. Валерій Михайлович відкриває добротні дерев’яні двері, і ми заходимо до лазні, облицьованої сучасним кахлем.
– Оце щоб на пенсії, як-то кажуть, у мене не поїхав "дах" і я здуру не завів корову, колишній сарай я переладнав на лазню, – усміхаючись, сказав він. – Ох і люблять в ній попаритися мої сини. Тут є все, щоб добре відпочити. А ще покажу вам свою літню терасу.
"Взимку у каміні смажимо шашлики"
Цього разу ми заходимо до невеличкої кімнати із великими євровікнами та вхідними дверима із віконцями. Тут стоїть диван, крісла, столик. Погляд привертає рослина, верхівка якої дістається стелі.
– Це кімнатна юка. Її подарували колеги на моє 50-річчя. Росла у моєму робочому кабінеті аж до мого виходу на пенсію. При звільненні з роботи мені не зручно було забирати її додому, однак колеги наполягли: "Ця квітка – твоя! Тож вези її додому і нехай вона ще довго нагадує тобі про роботу у нашому колективі". Так воно і є. Між іншим, моє вуличне прізвисько – "Оболонь". Селяни так прозвали мене, після того, як дізналися, що я працював на пивному заводі "Оболонь". А трудився я там 35 років. Було влаштувався слюсарем, а звільнився начальником цеху. Свою колишню роботу завжди згадую з приємністю, а особливо, як отримую немалу пенсію. Про неї мені нагадує ось і цей блайзер, – Валерій Михайлович показує на головний убір із логотипом ТМ "Оболонь", що в нього на голові.
Про те, що колись це була стара хата, нагадує лише низька стеля зі сволоками. Меблі тут сучасні, на стінах – чимало картин, на вікнах – вазони із кімнатними квітами елітних сортів. Серед них вирізняються орхідеї різних кольорів. Гордістю Валерія Кулика є груба-лежанка та камін.
– Кахлі для облицювання каміну я привіз із Чернівців, – каже він. – У ньому ми смажимо шашлики. Зазвичай це відбувається зимовими довгими днями, коли на вихідні сюди приїжджає дружина і наші сини.
Проводжаючи мене із двору, його господар пригадав, як милувався лебедями, які колись плавали озером неподалік його помешкання.
– Озеро вже давно заросло очеретом і лебеді кудись поділися. А загалом, я дуже радий, що моя мрія збулася, і я живу в селі, серед гарної природи і співу пташок. Чуєте як вони співають? – сказав Валерій Кулик.
