У неділю, 19 липня, Ганні Коркач із Положаїв виповниться 90 років. Попри свій поважний вік, вона ясно мислить, має чудову пам’ять, самостійно вправляється по господарству. А ще вона напрочуд енергійна та надзвичайно працелюбна.
У цьому пересвідчилася кореспондентка Переяслав.City, побувавши в гостях у довгожительки минулого тижня.
"Прочитаю цікаве в районці і внуку переповім"
Садиба Ганни Коркач розташована на окраїні села неподалік ставка. Добрячий шматок землі навколо обійстя акуратно викошений. Під високим розлогим горіхом, який росте посеред двору, гребуться курочки та півень. До чепурненької побіленої хати йдемо стежкою, вимощеною бетонними плитами, разом з її 32-річний онуком Анатолієм Золотоверхим. На вхідних дверях – хрест, нанесений крейдою. Біля дверей – три височенькі дерев’яні дрючки. Господиню помешкання в окулярах, зачеплених за голову за допомогою резинки, застаємо з газетою в руках. Вона, зручно вмостившись на дивані, що стоїть біля великої печі, саме читала "Вісник".
– Районку мені передплачує Толя, бо знає, що я люблю читати. Бува, прочитаю щось цікаве і йому переповім. Дай Боже, кожному мати таких хороших онуків, як оце мій Толя. Він три, а бува, й чотири рази на тиждень приїжджає до мене із Переяслава, де живе зі своєю Лєною. Завжди привозять щось смачненьке. Кажу внуку: "Не купуй мені м’ясо і рибу, бо я вже тим об’їлася". А він мов не чує і одно везе хліб та до хліба. По правді скажу, ковбаси, сосиски та сир із холодильника не вибувають. І цукерки та печиво в мене завжди є.
Толю, ну навіщо ти оце привіз персики, я ж банани ще не поїла, – звернулася до свого внука хазяйка помешкання. Той, нічого на це не відказавши, розпакував два великі пакети, розклав продукти по своїх місцях, взяв два відра і пішов до криниці. Бабуся, виходячи з хати, вхопила один із трьох ціпків у руки і бігом за ним.
– Толю, ти піднеси води до городу, увечері капусту поллю, – просить.
– От не знаєте, чим зайняти себе. Капуста й без поливання виросте. Краще, он сходіть до сусідки та побалакайте з нею по душах. Тільки прошу вас – не сваріться з нею за курей чи ще там щось, – відповів онук.
– Схожу пізніше. А зараз ходімо до хати, я вас своїм борщем пригощу. Не гоже бути в мене гостях, нічого не ївши, – клопочеться старенька.
Вертаємось у хату. Від пригощань я відмовляюся, підбираючи слова, аби не образити Ганну Іллівну. Натомість прошу її показати сімейний альбом. Вона розкладає на столі у вітальні світлини різних років і починає розповідати, хто то і коли сфотографований.
– Бачте, фотографій із Толею в мене багато. Адже Толя з дитинства дуже часто тут буває. І дружина в нього золота. Оце як тільки приїдуть, то Толя у дворі та за двором давай косити та гребти, а Лєна у хаті понаводить порядки. Я кажу невістці: "Не займай, мені й так добре". А вона все одно мете, миє та пере. І колодязь та ворота Лєна пофарбувала. І город внуки садять щосезону. Мене ж сварять, щоб нічого важкого не робила. А я не можу без роботи! Поки вони не бачать, то і посапаю, і поллю ті помідори чи огірки. Ось ходімо за хату, покажу, який гарний у мене город.
А ще Толя дуже піклується про моє здоров’я. Оце привезе ліки від тиску і телефоном контролює, чи вчасно їх приймаю. І апарат, яким давлєніє міряють, він купив мені. Нещодавно я впала і поранила ногу, то внук щодня приїжджав і робив мені перев’язки. А щоб краще я ходила в туалет, то він періодично дає мені якісь краплі.
"Маму побив і вигнав з хати з дітьми"
– Зараз я навіть уявити не можу, як жила б без Толі. Адже усі мої троє дітей вже лежать у сирій земельці. Старший син Іван був не одружений, тож весь час жив зі мною. В армії він не служив. Після школи працював на фермі. Що там скривати, через горілочку помер Іван у 2015 році. А ось Микола після школи вступив до військового училища в Ульяновську. Як закінчив його, то повернувся додому і оженився. Зі своєю сім’єю він прожив у Києві усе своє недовге життя: у 2009-му загинув у ДТП. Перед своєю смертю Микола працював заступником начальника головного військового клінічного госпіталю. Болить моє серце і за донькою Надею. Вона вивчилася на продавця і довгенько працювала в магазині "Дитячий світ" у Переяславі, а потім ще й у музеї під відкритим небом. Покинула моя Надя цей світ через невиліковну хворобу у 2014-му. І мого чоловіка Андрія вже тринадцять років, як немає серед живих.
Я ж все своє життя живу оце в Положаях. У батьків нас було двоє. Моя сестра (вона старша за мене на два роки), як вийшла заміж, то за своїм Петром поїхала аж у Сибір. Він звідти був родом. Там Марія мешкала, а свого віку доживала біля свого сина в Білорусії. Я ж весь час жила біля своєї мами. Ох і бідовою вона була жінкою!
На початку тридцятих моїх діда і бабу розкуркулили. "Совєти" вигнали із власної хати й мою маму із маленькими дітьми на руках. Мама виховувала потім мене із сестрою сама, бо нашого батька, як арештували та забрали кудись, то додому він більше не повернувся. Я його зовсім не пам’ятаю.
Де тільки ми не поневірялися, як лишилися без домівки! Навіть перед тим, як нас приютили небайдужі люди з нашого села, не один день ночували під тином. А потім мама вибила вікно у власній хаті (вона була на два входи), влізла всередину, відкрила двері і так ми зайняли половину помешкання, бо в іншій уже жила чужа нам сім’я. Того дня, як повернувся їхній хазяїн з роботи та побачив нас у хаті, то дуже побив мою маму і вигнав нас на вулицю. Дещо оговтавшись від побоїв, мама пішла в Переяслав, дісталася до прокурора і добилася, щоб нам повернули наше житло. І зараз не знаю, чи пожалів би нас той прокурор, якби не побачив маму в суцільних синцях. Так ми знову зайняли половину своєї хати.
Ну а коли я виросла, то з мамою на цьому дворищі збудували невеличку хатинку. Тоді нам гарно допоміг колгосп. Але і в тій хатині жити довго нам не судилося, бо вона згоріла. Це сталося через кільканадцять років після того, як я вийшла заміж і зі своїм Андрієм вже виховувала трьох наших діток. Так ось, одного літнього дня Іван і Микола разом з іншими дітьми з села біля скирти соломи, що була біля двору, вирішили посмажити картоплі. Тоді був сильний вітер, і вогонь вмить перекинувся спершу на скирту, а потім – на хату. А так, як хата була дерев’яною, то вона згоріла за лічені хвилини. Добре, що сарай уцілів. Жили ми в ньому, аж поки не збудували будинок, в якому оце доживаю свого віку. Аби якось зводити кінці з кінцями, мама часто їздила на заробітки, а нас здавала у ясла, які були в Положаях. А ще мама їздила до Києва, купляла там одяганки і перепродувала їх на базарі в Ташані. І я допомагала їй торгувати. А як мама купила швейну машинку, то я сама собі шила і спідничку, і кофтинку. І оці вишиті картини, що бачите в хаті, це моя робота. Вишивати я любила, а зараз не можу, бо нитку в голку не втягну, – усміхнувшись, сказала господиня помешкання.
"На гулянні чарки з горілкою перевертали за пазуху"
У вітальні у вишитих рушниках висять портрети, на яких Ганна Іллівна та її чоловік Андрій в молодості.
– А скажіть, що мої баба з дідом були дуже красивими, – милуючись портретами, каже Анатолій.
– А хіба зараз я погана?! – сказала бабця, розтягнувши усмішку на увесь свій беззубий рот.
– Будете ще кращими, як переодягнете хустину. Ось цю зелену із блискавками зав’яжіть. Хочу, щоб ви у газеті були гарними, – сказав Анатолій, простягнувши своїй бабусі новеньку хустку.
– От роблять з мене модницю, – задоволено каже довгожителька. – Я усім серцем відчуваю, що Толя з Лєною мене люблять. Бува, як питають мене, що треба робити, аби дожити до моїх літ, я відповідаю їм так: "Щодня вставайте о п’ятій ранку і до пізнього вечора спати не лягайте. Як будете багато трудитися, то Бог вам дасть і багато років життя". А ще горілки я зроду не пила. Було, через це на гулянках чарки з оковитою перевертали мені за пазуху.
Свого часу Ганна Коркач закінчила чотири класи і пішла в колгосп гусей пасти.
– До школи я пішла у сім років, – згадує далі бабуся. – А потім, як і всі мої ровесники, пішла заробляти свій хліб. Спершу пасла гусей, а як дещо підросла, то мене поставили за плуг. Поля орала інколи кіньми, а інколи й волами. Ох і нелегкий то був труд. І як не просилася в ланку, мене туди не брали. Казали, що роками ще мала. То одного разу, як вже зовсім мені набридло ходити біля тих коней і волів, я нагло прийшла в ланку і нарівні з дорослими жінками почала і збіжжя збирати, і буряки сапати. А перед виходом на пенсію я працювала кухаркою: спершу в дитячому садочку, а потім у їдальні тракторної бригади. Було, зварю обід і повезла його по полях, де трудилися робочі. Всі тільки нахвалювали. А зараз, як зварю борщу, то внуки їсти його не хочуть: він їм то солоний, то солодкий.
"Хто прийде на мій ювілей, того й частуватиму"
– Голодомор я не пам’ятаю, бо мені було якихось три роки. Лишень знаю, що ніхто із моїх рідних від голоду не помер. А ось, як увійшли німці в наше село, пам’ятаю добре, бо мені було тринадцять. Німці ночували у центрі Положаїв, а ось селитися на окраїні села чомусь боялися. Пам’ятаю й те, як я разом з іншою дітворою, аби ніхто не бачив, носили партизанам їжу. Вони переховувалися в проваллі за селом. А одного разу кілька чоловіків із нашої армії прийшли поїсти до нас додому. Щойно мама їх пошанувала, як у хату увійшло ще кілька наших солдатів і, не знаю через що, між собою почали сваритися. Цей ґвалт почули інші солдати, підбігли до хати і як крикнуть у вікно: "Якщо зараз же ви не втихомиритеся, то ми вкинемо в хату гранату". Слава Богу, минулося. Ото й таке ще довелося мені пережити.
Та то все позаду. Зараз мені живеться хороше. Добре, що маю мобілку і дуже часто балакаю зі своїми чотирма двоюрідними сестрами. Вони усі живуть у Києві.
На свій ювілей чекаю з нетерпінням. Внук каже мені: "Бабо, ні за що не хвилюйтеся. Зробимо усе, як треба". Мені ж дуже хочеться, аби до мене на свято завітав мій хрещеник – Якименко Іван Петрович. Він зі своєю сім’єю живе в Переяславі. Вже давненько його не бачила. Раніше, як приїжджав до своєї сестри в Положаї (Іван тут народився і виріс), то завжди мене перевідував.
А загалом я люблю гостей. Хто прийде, того й частуватиму, – сказала наостанок ювілярка.
