До нашої редакції надійшов лист. Не електронний, а звичайний поштовий, у конверті з маркою. Від Ольги Іванівни Кондратюк: «Нині проживаю на Рівненщині, потрапила сюди за розподілом після переяславського педучилища. Закінчила ще й Ровенський педінститут, 40 років навчала дітей математики і фізики, нині пенсіонерка. Гостювала на Переяславщині в своєї подруги дитинства з Борисівки Катерини Ващенко (нині Новаковської). Вона пише, на мою думку, чудові вірші. Хай би й читачі їх оцінили. Пише, скільки її знаю».
Дістатися до оселі борисівчанки-поетеси, виявляється, не так просто. Машина довозить мене в Борисівці до дерев’яного містка через Альту, потім треба пройти метрів двісті курною дорогою. Місцевість повністю переконує, що Борисівка й справді ще якихось кілька десятиліть тому була селом. Врешті потрапляєш на вулицю Боголюбова, в якої хати лише з одного боку, з іншого – поле. Тут теж ґрунтова дорога. Мені потрібен будинок за номером один. Ось він, з білої силікатної цегли. Проходжу довгою доріжкою, обабіч якої суцільний виноградник. У хаті мене зустрічають Катерина Іванівна, 71 рік, та її донька Тетяна, 53 роки. У дворі помічаю інвалідний візок.
– А ми знаєм, що ви завдяки тітці Ользі приїдете, – каже Тетяна. – Вони з мамою, хоча й два роки різниці мають, все життя дружать. Сім’я її жила он за Альтою, якраз навпроти нас. Ходили разом в Борисівську початкову, потім у третю школу. Коли тато помер, мама дуже важко це переживала, то ми з нею, це було в жовтні 2017-го, до тьоті Олі поїхали. Це село Жаврів Гощанського району. А сама вона торік сюди приїжджала, то в нас перебувала, бо в її хаті вже чужі люди. У листі до нас якось хвалилася, що в редакції за мамині вірші словечко замовила.
Хіба не красуня? Катерина Ващенко, 1975 р.
– Ви віршували завжди? – запитую Катерину Іванівну.
– Свого першого вірша забути не можу, бо написала його від болю і жалості до себе. Моя мама була суворою жінкою, мабуть, війна такою зробила. Нерідко немилосердно била нас із сестрою. Але та була хитріша чи просто розумніша, бо старша, а я, якщо провинюсь, нікуди не тікаю – ось, мовляв, я готова до покарань. Жили ми бідненько, їли-пили з металевого посуду, але якось мати виміняла за тряпки у циганки невеличку чашечку. Вона стояла на столі лише для краси, я частенько брала, поки ніхто не бачив, її до рук і милувалася намальованою на ній калиною. І ось одного разу випустила чашку з рук, вона покотилася, впала на підлогу, і відбилося вушко. Як же мене мати била!.. Я з плачем вибігла надвір, а в голові народилося таке: «Ой вийду я із хатинки на причілок хати. Буду Господа просити, щоб не била мати. Ой, матінко моя рідна, сіренькая пташко, ой не бийте мене, мамо, за розбиту чашку», – на останніх словах Катерина Іванівна змахує кулаком сльозинку з очей.
– І зараз без сліз не можу – я ж тоді мала була, ще в перший клас ходила. Я гарно в школі навчалася – на «4» та «5», та вивчитися через бідність не вдалося. А вірші писала завжди, вони з’являлися в мене будь-коли, навіть серед ночі могла проснутися, а вони складаються в голові. Якісь записувала, якісь просто запам’ятовувала. Але людям особенно не зізнавалася – стидалася. Потім потроху почала родичам чи на роботі читати. Дехто й не вірив, що то мої. А, бувало, замовляли: «Напиши, Катю, гумореску, щоб на вечорі прочитати». Писала, мені хіба важко? У мене тих віршів міліон пропало, та, правда, й збереглося чимало. Ось недавно для Тані написала ніби заповіт: «Ти не журись, коли мене не стане, ти не журись, а просто порадій – я ж по собі залишу пам’ять: у віршах перелито стільки мрій, в картинах, рушниках, у квітах, у тих, що рано квітнуть навесні. Вони тобі про мене нагадають, забути не дадуть, Танюшо, ні».
– Це мама згадує у вірші про ще одне своє захоплення – вишивання, – пояснює Тетяна. – Ось дивіться, скільки вишитого по всіх кімнатах – і рушники, і подушки, і навіть картини. Вишиває переважно для своїх трьох внуків та чотирьох правнуків. І це – покаліченими, скрюченими пальцями. Мама має інвалідність із 37-ми років. Я змушена була залишити роботу і оформилася її доглядальницею, бо собі раду вона заледве дає. Тепер і ноги нерідко підводять. Та і хату з чоловіком купили в борисівському чорнобильському «посьолку», щоб недалеко від мами жити.
– Як це сталося, Катерино Іванівно?
– Після восьмого класу пішла на роботу в радгосп, була 12 років телятницею. Потім – техніком-дезінфектором у ветсанвідділенні, зарплата – 180 рублів – велика на той час. Одинадцять років з ядами робила, один дихлофос чого вартий! Ото від них у мене алергії почалися, а потім і пальці на руках покрутило. Отак висока зарплата позначилася. Мене терміново начальство звільнило і в бібліотеку влаштувало: «У тебе тут легенький труд буде, а ми тебе не забудемо, путівки виділяти будемо». Та де там, забули. А вже через три місяці так скрутило, що довелося інвалідність оформляти. Мені кажуть: не проб’єшся, там немаленькі гроші треба заплатити. Вийшла я перед комісією, питають мене, чому робити не можете? Я їх питаю: а чим працюють? Руками, відповідають. То подивіться на ці руки, кажу їм. Оформили без ніяких. Але ж пенсія за мої муки – 2100, а Таня за догляд 200 гривень получає. І паю не дали, а комусь виділили і за три місяці роботи в радгоспі. Кажуть, ви робили дуже давно і не в період оформлення паїв.
– Катерино Іванівно, ви таке важке життя прожили. Невже не було світлого, радісного періоду в ньому?
– Був, – на обличчі господині дому з’являється усмішка, – поки живий був мій Василь. Такого чоловіка немає і не буде. Він мене кожного року в санаторій відправляв, а одного разу його організація в Грузію на екскурсію їхала, то він каже мені: «Катю я там був, то поїдь ти». Який чоловік так же зробив би? Познайомилися ми з ним у сусідів, він у гості до них приїхав. Сам з Одеської області. Уже на другий день каже мені: «Катя, я от тебя без ума». Поїхав додому, немає і немає, потім подзвонив на роботу: «Я задерживаюсь». Ну думаю, ось і все. А виявляється, паспорти в них міняли. Ось він з тим новеньким паспортом до нас у хату і приїхав. Зайшов, знає, що не з пустими руками треба заходити. Вийняв 5 рублів і поклав на пічній карнизочці. Я сказала йому: «Якщо горілку п’єш, то знай, я такого не терплю». Ні, горілки він не пив. Ось так у 26 років я вийшла заміж. Вася дуже хазяйновитий був, сам сарай склав, хату, що ми з мамою почали, завершив. Нам заздрили, так ми відразу гарно зажили. А ще я Васі завжди була вдячна, що Таню мою любив ніби рідну доньку.
Це окрема історія, я навіть спочатку і не збиралася вам казати. Я була красивою дівчиною, і в 19 років була в мене любов. Та той хлопець мені зрадив. До весілля не дійшло, а я ж вагітна. У ті роки це було надзвичайним позором. Добре, що мати хоча б із дому не вигнала. У роддом усього раз прийшла і нічого гарного від неї я не почула. А коли вернулася, то три місяці й до кімнати не заходила й не поцікавилася, як донька там, як внучка? Ніколи більше, тільки ото тоді мені було не до віршів. Не підтримала мене мама, тільки в останні свої роки подобрішала… І ось з’явився в мене Вася, добрий, умілий та ще й з грошима – заробив, коли в НДР служив авіамеханіком-сверхсрочником. Ми з ним три машини нових купили: поїздимо років шість і продаємо. Уявляєте, у ті часи! Влаштувався на роботу в міжколгоспшляхбуд, то й там був на гарному рахунку, адже складав обладнання на асфальтових заводах і в Переяславі, і потім на станції Переяславській. Висадив липи, клени, вони й зараз, уже високі, там стоять. А вдома, ви бачили, виноградник насадив (недарма ж одесит), садок. І отака іронія – наша вулиця єдина в Переяславі без асфальту. Хоча б у пам’ять про мого хазяїна поклали його тут чи хоча б щебнем замостили.
А писати вірші й надалі буду, теми є, самі приходять, – сказала наостанок Катерина Новаковська.
Я у свою чергу пообіцяв, що принаймні два вірші, за які просила її подруга, обов’язково вмістимо в газеті та на сайті.
Мене ніхто так не любив,
Як той горіх, що виріс на причілку хати
Для мене він і рідним батьком був,
Для мене він неначе рідна мати.
Йому я все розповідала кожну мить,
Коли усе гаразд, коли незгоди.
А він лиш тихо листям шелестить
Неначе шепче: «Не журись. І з часом все проходить».
Та не проходить біль прожитих літ,
Тепер ось ще і втрачене кохання –
Воно в моїй душі не відболить,
Допоки не настане мить остання.
Мене ніхто так не любив,
Як той горіх, що виріс біля хати…
**
Вибираю в житті я подруг обережно,
Я люблю дуже чемних подруг,
А не тих, що не встигла ще й слова сказати,
А вони рознесуть все навкруг.
Я дружила зо всім, що довкола:
Кущик, дерево, квіти в саду,
Я виходжу до них, мов на сповідь,
З ними завжди розмову веду.
Кущ калини під вікнами хати,
Ніби завжди втамовує біль:
Коли квітне, а бджіл так багато,
і один, мов король, чорний джміль.
А бузок і черемуха поряд –
наречена й жених – придивись.
Якщо вітер злегенька повіє,
він до неї уже й прихиливсь.
Тільки все це побачити треба,
Все це треба відчути зуміть,
А людині з черствою душею
Бог не дав оцього зрозуміть.
