У Переяславі є немало талановитих артистів, які створюють або виконують здебільшого попмузику. «Альтернатива» традиційно залишається в тіні. Проте є люди, які люблять «важку» музику і навіть грають її. Владислав Шекмар має великий досвід у дез-металі – був гітаристом популярного рок-гурту. Тепер він навчає цьому юних переяславців. Про свій шлях музиканта розповів журналістові Переяслав.City.
Владиславу Шекмару 35 років. Закінчив переяславський педуніверситет за спеціальністю «історія та право». Фрілансер – займається музикою, фото- та відеозйомкою. Був гітаристом рок-гуртів «EZOPHAGOTHOMIA», «Cerebrum absortment», «Атомний реактор 4», «Cannabis fаn club». Відкрив у Переяславі музичну школу «Never give up». Має двох дітей: 10-річну Ярославу та 4-річного Радомира.
«У нас жило підліткове бунтарство»
– Коли і як ви почали займатися музикою?
– Класі у другому-третьому батьки віддали мене в музичну школу на клас «фортепіано». У мене були здібності, але не подобалося, коли примушували по десять разів грати одне й те ж саме, хоча виходило, наприклад, з другого разу. Викладачка Олена Леонідівна Рой побачила в мені потенціал і я з нею за п’ять років освоїв семирічну програму. Були перспективи вступати в музичне училище, але до того моменту я вже захопився джиу-джитсу й музика відійшла на другий план. Якщо чимось захоплююся, то поринаю туди з головою.
– Наскільки серйозно вас затягнув спорт?
– Років три займався у клубі Олександра Орлова «Альянс». Ми їздили на змагання, зокрема, чемпіонати України. Одного разу я посів третє місце на чемпіонаті області, інших здобутків не було. Просто змагався у ваговій категорії 55-60 кг, де традиційно найбільше спортсменів, велика конкуренція. А у 15-16 років я повернувся до музики, хотів сколотити рок-бенд.
– Вдалося створити бенд?
– У нашій другій школі ми з однокласниками знайшли барабани, ще деякі інструменти. Типовий «совок» – коли все є, але ніхто цим не користується. Ми домовилися, щоб дозволили репетирувати, навіть влаштували в школі концерт. Толком грати тоді ще ніхто не вмів: не знали, що таке хай-хет («тарілка»), педалі не було – барабани не повністю укомплектовані.
Якби я зараз побачив той концерт, то стало б смішно, але на той час це був прорив. В актовому залі ми грали кавери на «Нірвану», навіть авторську пісню свою виконали. Спочатку наш гурт не мав назви. А згодом у старших класах ми назвали його «Cannabis fаn club», а логотип – листок коноплі. Тоді в нас жило таке підліткове бунтарство, хотілося провокувати.
– Як далі розвивалася група?
– У Переяславі є хлопець Льоша Андрієнко (на нього кажуть Лєкса), він свого часу багато зробив для молодих музикантів міста. Влаштовував концерти, навіть мініфестивалі, запрошував і нас туди виступати. Тоді саме був період, що таких рок-гуртів у Переяславі з’явилося близько пів десятка. У 2005 році ми вже мали інструменти, купили їх за власні гроші. У мене була електрогітара та процесор, який дає можливість перемикати звукові доріжки. Це був наш новий проєкт «Атомний реактор 4». У своїх піснях ми використовували тексти з поетичної збірки Івана Драча «Цвіт до калини», присвяченої Чорнобильській трагедії. Раджу почитати, досить сюрреалістичні вірші.
– А формат гурту був який?
– Важка гітарна основа, барабани, перкусії, сопілка та оригінальні тексти. З часом ми сколотили вже дез-метал-бенд «Cerebrum absortment» («розчинення мозку»).
«Рок-музиканти – такі ж адекватні люди»
На сцені – «EZOPHAGOTHOMIA». Владислав Шекмар – праворуч з гітарою
– Поясніть простими словами, що таке дез-метал?
– У його основі лежить, так би мовити, друга сторона медалі нашого життя: смерть, те, що відлякує людей, про що не говорять вголос, темна сторона нашого єства. Мене ж передусім приваблює саме музика. Дез-метал несе в собі певний протест.
– Є переконання, що рокери ведуть розгульний спосіб життя. Чи справді це так?
– У 2008 році я познайомився у Києві з музикантами, почав з ними виступати. У гурті «EZOPHAGOTHOMIA» грав майже десять років. У 2011-му ми випустили альбом. У 2013-му – чотиритрековий ЕР (мініальбом – ред.). Ми їздили на серйозні фестивалі в Москву, Мінськ, Донецьк.
У масштабах української сцени наша група займає свою нішу, одна із перших команд, яка почала грати такий брутал-дез-метал в нашій країні. Як правило, на фестивалях ти відразу бачиш свою аудиторію. Молодші слухають простішу музику: нью скул, металкор, інші жанри. А доросліше покоління, дядьки часто вже з сивиною в бороді – фани олдскулу. І звичайно, дядьки багато п’ють, переважно пиво. Було, що зранку чувачок вимітає з-під столів море пластикових стаканчиків й говорить: «Блін, ну все випили». Але це такі собі застілля веселі, без агресії. Рок-музиканти насправді такі ж адекватні люди, як всі інші, просто на фестах можна дозволити собі розслабитися після виступу.
– А з якими популярними артистами ви познайомилися на фестивалях?
– Специфіка андеграунду в тому, що справді ідейних музикантів може назбиратися до 500 осіб. Це наче одна сім’я, ти майже всіх знаєш. І такі спільноти є у кожній країні світу. Скажімо, наші диски розходилися по всьому світу: наш лейбл обмінювався із закордонними й диски продавалися у Штатах, Японії, Індонезії, Європі. Із цього ми особливо не заробляли. А от дорогу на фестивалі нам оплачували організатори, виконували певний райдер, також був гонорар. Але по тисячі гривень за виступ – це не такі серйозні доходи. Тому тривалий час я паралельно працював у компанії «Moon records», коли вона видавала диски (наносив на них голографічні марки). От там я познайомився із популярними артистами: Валерієм Харчишиним, Кузьмою Скрябіним.
«Кожен інструмент має свою душу»
Владислав Шекмар з донькою Ярославою
– Окрім фортепіано та гітари, ви граєте ще на якихось інструментах?
– Барабани, різні дудки, сопілки, домра, дримба, всякі клавішні, струнні, духові – загалом до десятка точно. До певного періоду я грав лише важку музику. А потім десь у 2013-му мій друг Ярослав Невертій направив мене до автентики, що й відкрило нові музичні інструменти. Крім того, вже тоді я практикував горловий спів. Є складніші інструменти, як турецький саз чи індійський ситар. Там треба довше вчитися. Скажімо, саз має чвертьтонові звуки, на відміну від звичних нам тону та напівтону, – важко почути вухом ці чверть тону. Якщо кілька інструментів освоїв, то з новими, можливо, трішки легше буде, бо розумієш принаймні суть: гармонії, тональності. Однак все одно у кожному інструменті є своя душа, в яку треба проникнути.
– У Переяславі ви відкрили музичну школу. Розкажіть про неї.
– У 2017-му я покинув гурт «EZOPHAGOTHOMIA». Повернувся до Переяслава з метою щось змінити тут в музичному плані. Півтора року тому з товаришем закупили обладнання, відкрили школу «Never give up» («Ніколи не здавайся»). Це філіал київської школи Станіслава Черкаса. У нас можна навчитися грати на елетрогітарі, акустичній гітарі, барабанній установці, клавішах, сопілках українській та індійській, вірменському дудуку, берімбау, дримбі.
Це справді був унікальний заклад для нашого міста. Але Переяслав – це не Київ у комерційному плані. Попри те, що у нас був недешевий абонемент (1000 гривень – 8 занять), всі зароблені гроші йшли на оренду приміщення в колишній швейній фабриці. Тоді я й зрозумів, що заробляти на музиці в Переяславі не буду, але й від своїх цілей не відмовився. Влітку школа переформатувалася: створили творчий синдикат із «Джем Толокою», переїхали до них в хаб. Всі охочі можуть приходити сюди на заняття. Тут же є сцена, вигадуватимемо якісь цікаві проєкти.
– Чи є у вас учні, які мають особливий потенціал?
– Так. Це молодь (їм по 12-13 років) – Максим Карпенко, Катя Біловоленко та Артем Луценко. Ми навіть створили з ними гурт, бо вони справді дуже талановиті. Граємо кавери на «Soundgarden», «Alice in Chains». Старші за них приходять займатися й не можуть зіграти того, що може ця дітвора. Якщо все буде норм, виводитиму їх на якісь фести.
– Чи хотіли б ви самі повернутися до фестивального життя?
– Так, хочеться. Уже три роки нікуди не їздив. Переяслав затягує – купа справ, стільки всього почав. Як тільки все це поставлю на потік, то знову десь гратиму. «EZOPHAGOTHOMIA» розпалася й переформатувалася в інший проєкт, який уже випустив ЕР. Мене запрошують туди другим гітаристом. Тож податися є куди.
– А як ваші діти ставляться до музики?
– Я знав, що коли дитина ще в утробі, то класична музика допомагає їй формуватися. Донька ходить в музичну школу на скрипку. Навіть отримує стипендію від міської ради, як одна з найкращих учениць. У сина гарно розвинена пам’ять: от увімкнув йому якусь пісню, минуло пів року, почув її знову, каже: «А вона звучала, коли ми йшли там». Бачу, що в нього також є до хист до музики. Проте я не нав’язую дітям своїх захоплень.
