Наприкінці минулого місяця в Білій Церкві на базі обласного інституту післядипломної освіти педагогічних кадрів відбулася краєзнавча конференція «Київщина: історія рідного краю».
Подружжя педагогів Андрія та Ольги Будугаїв, які свого часу працювали в переяславському університеті, підготували матеріал про колегу по вишу, фотографа Віктора Сокола (1965-2018). Зокрема, Андрій записав інтерв’ю із фотографом Сергієм Шкрібою. Він співпрацював із Соколом, у 2005 році створив студію «Shkriba production». Зараз мешкає в Києві.
– Сергію Георгійовичу, розкажіть, як захопилися фотосправою?
– Коли мені було 12 років, батьки подарували фотокамеру «Смена 8м». Моя мама, Тетяна Михайлівна, сама любила фотографувати. А коли мене «озброїли» власним апаратом, то записала мене у фотогурток. Відтоді не розлучаюся з фотокамерою...
– А як познайомилися з Віктором Григоровичем?
– Коли я вступив до педуніверситету імені Григорія Сковороди, мені розповіли, що є в нашому закладі фотолабораторія, де порядкує Віктор Сокол.
Восени 2001 року я прийшов до Віктора Григоровича познайомитися і показати свої фотороботи. Серед них найвдалішими, як на мене, були два фото: нічне небо із зірками і краєвид нічного міста зі слідами від фар машин.
Віктор привітно зустрів мене, подивився знімки, вони йому сподобалися. Він одразу ж запропонував стати його помічником і дав мені в користування свою особисту фотокамеру Minolta.
Для мене це була неймовірна удача: я вперше тримав у руках камеру з автофокусом! Ба більше, я зустрів чоловіка, який повірив у мене, побачив у мені справжнього партнера. З того часу почалася наша співпраця. Віктор Григорович майже завжди брав мене із собою для знімання на різні університетські події.
– Які були у вас із ним спільні роботи?
– Він учив мене репортажній зйомці. Для мене все це було насправді нове: конференції, презентації, семінари, майстер-класи.
На такі зйомки Віктор давав мені свій робочий Canon. Це була університетська техніка, на той час найновіша камера з цієї лінійки. Це так, ніби вам би дали в користування новий Lexus!
На початку 2002 року випало багато снігу. Одного ранку Віктор запропонував мені поїхати з ним до музею просто неба, щоб познімати його в зимових шатах.
Того ранку ще не встигли добре почистити дороги, тож нерівностей на дорозі вистачало. Пам’ятаю, як Віктор взявся продемонструвати свою водійську майстерність. Дістав склянку, налив у неї води і сказав: «Сергію, ось дивись: я зараз проїду метрів двісті цими ямами, і ні краплі води не проллється». Ми засміялися, і він поїхав. І уявіть собі: зі стакана й справді не розхлюпалося й краплинки!
Та не лише тому цю поїздку до музею я запам’ятав на все життя. Адже це був не репортаж з аудиторії, а справжня творча робота. Ми знімали, ми творили!
І зараз, через майже 20 років, бачу, як сяяли у нього очі. Розумієте, він обожнював знімати! Він горів цим, а того дня у музеї він ще й світився від щастя, адже міг розділити свою насолоду з іншою людиною.
– Чим був характерний його творчий почерк як фотографа? Яким він був наставником для вас?
– Виконуючи портретну зйомку, Віктор чудово вмів налаштувати людину перед камерою, розслабити її, навіть підняти настрій. У Віктора дуже добре, власне, якнайкраще виходило передати настрій у кадрі.
Також Віктор дивовижно бачив кадр – і репортажний, і постановочний.
У перший рік нашого знайомства він навчав, як спілкуватися з клієнтом, як домовлятися з лабораторією щодо друку фото. Загалом, це була чудова школа з комунікації і маркетингу.
Я ж із ним ділився своїм досвідом зйомки великого плану, прийомами з відеозйомки.
– Які випадки спільної роботи з Віктором Григоровичем найчастіше згадуєте?
– Одного разу я прийшов у наш кабінет за фотоматеріалом. І тут бачу, що там сидить Вітя. Він був напідпитку. Я ніколи раніше його таким не бачив. Щось у нього дуже серйозне трапилося вдома. Віті було морально важко в той момент, і він у такий спосіб заліковував свій біль.
Я і зараз бачу цю сцену. Розумієте, переді мною сидів не просто захмелілий чоловік, переді мною сидів чоловік із серйозною проблемою, яка з’їдала його зсередини...
В університеті проводять виставки робіт фотомайстра
Деякі колеги по університету махнули на нього рукою, мовляв, він же «запив»! Мені було неприємно це чути, бо люди, не знаючи, що у Віті на душі, що сталося, яка причина, просто ось так безапеляційно принизили його.
Почалися плітки і глузування в бік Віктора. Зрештою Віктор пішов у відпустку за свій рахунок, десь на два тижні. Мені довелося тимчасово виконувати його обов’язки як головного фотографа університету.
Пам’ятаю, приїжджали в університет американці, виступали в актовому залі. Мене вразила простота поведінки ректора одного з університетів США (вже не пам’ятаю назви). У залі панувала надзвичайна атмосфера легкості, захоплення справою, якою гості займаються. Був справжній обмін енергією. Саме цьому нашим треба б в американців повчитися.
А коли знімаю засідання наших деканів і викладачів, немає й приблизно тієї простоти, ніхто не усміхається. Всі учасники такі серйозні, як ніби тестуються на детекторі брехні!
Відійшов від теми. Віктор знав, як колеги відгукуються про нього, але не звертав на таке уваги. І це мені подобалося. Потім все налагодилося, він «повернувся у форму», і ми знову продовжили разом творити.
Приблизно за рік до того, як він пішов до інших світів, він мені зателефонував. Голос був втомленим, відчувалася душевна тяжкість. Давався взнаки його справжній біль, пов’язаний не стільки з хворобою, скільки з чимось іншим, дуже важливим у його житті.
Того дня він телефонував мені з автозаправки, на якій підробляв. Адже лікування вимагало грошей, яких не вистачало. Він попросив мене заїхати до нього на роботу, коли буду проїжджати повз. Ця заправка на трасі Київ-Бориспіль. Через якийсь час я їхав у той бік, зателефонував йому, але він того дня не працював.
Ми тепло поговорили телефоном. Згадали, як познайомилися, які у нас були курйозні моменти на зйомках і багато іншого. Але це був сумний Віктор, уже без звичного вогню: навіть за тоном голосу я відчув, як він ослаб фізично і морально. Але він ще знаходив сили жартувати. Це й була наша з ним остання розмова...
Віктор Григорович був справжнім променем світла в університеті. Він був живим, справжнім. Я вдячний долі за зустріч із ним.
Відомий не лише в педуніверситеті, а й у Переяславі загалом фотограф Віктор Сокол відійшов у засвіти 6 липня 2018 року.
Андрій Будугай
Найсвіжіші новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
