У сузір’ї діячів культури Переяслава, що репрезентують музейну галузь, одне з почесних місць належить Вірі Петрівні Мельник, яка цьогоріч 6 серпня відзначила 70-ліття. Заслужена працівниця культури УРСР, історикиня, науковиця, громадська діячка, вона користується пошаною колег-музейників, краєзнавців, істориків, усіх тих, хто цікавиться минулим нашого краю.
Познайомилась я з Вірою Мельник майже одразу після її приходу до Переяслав-Хмельницького історичного музею в 1974 році. Перше враження від зустрічі пам’ятаю і донині: красуня, розумниця з неймовірною усмішкою, дуже приязна і тактовна. Такою вона є і зараз, і була завжди – готова спокійно і виважено розібратися в будь-якій конфліктній ситуації, вислухавши кожну із сторін. Працювати та спілкуватися з Вірою завжди було комфортно, яку б вона не займала посаду.
Працюючи в Історичному музеї, а далі – в Національному історико-етнографічному заповіднику «Переяслав», зробила дуже багато для розбудови музейної справи. Створення експозицій нових музеїв та виставок, реекспозиції вже діючих структурних підрозділів – це те, в чому Віра Мельник є професіоналом. За її ініціативи в музеї народного одягу Середньої Наддніпрянщини була проведена повна реекспозиція: окремим розділом репрезентовані народні прикраси, музей поповнився найкращими зразками вишитих сорочок, верхнього одягу, головних уборів, декорованих унікальними орнаментами. Вона працювала над створенням експозицій й інших музеїв.
З колежанками в музеї просто неба (Віра Мельник – на фото друга праворуч). Початок 1980-х років
Очолюючи відділ радянського періоду в історичному музеї, Віра Петрівна зробила дуже вдалу реекспозицію, акцентуючи увагу на простих людях-трудівниках, віддаючи шану їхній праці, а не чинам та партквиткам. Саме їй належала ідея виставки жіночих головних уборів у музеї народного одягу (від 19 ст. до початку 21 ст.).
Віра Петрівна досконало знала склад музейних колекцій фондового зібрання НІЕЗ «Переяслав». Особисто займалася його формуванням. В експедиціях за її участю були знайдені перші зразки полтавських рушників, вишитих білим по білому (мережка-витяганка з настилом). А також привезені із Чорнобаївщини (Черкащина) головні убори коровайниць, гарусовий весільний вінок нареченої та унікальний дівочий святковий і весільний головний убір – «гальонок»-кибалка. Вона з іншими науковцями почала формувати мистецькі колекції авторських робіт різьбярів Євгена Шаповала, Євгена Шевченка, художників Київського заводу художнього скла та Василя Завгороднього. Працюючи у робочій групі над створенням Музею хліба, привезла із Інституту харчової промисловості макет хлібопекарського цеху та свідоцтва на рацпропозиції його науковців у галузі хлібопекарства.
У 1980 році, після закінчення Олімпійських ігор, керівник заповідника Михайло Іванович Сікорський відправив Віру Петрівну до Москви із завданням знайти і привезти в Переяслав олімпійську колісницю, одну з тих, що розпочинали парад-відкриття Олімпіади. В оргкомітеті Ігор дізналася, що є одна така колісниця в Раменському на іподромі конезаводу. Дирекція іподрому згодилася передати колісницю при умові, що перевезення відбудеться без їхньої участі. Віра Петрівна зателефонувала до Переяслава, і із заповідника направили вантажівку, яка забрала унікальний транспортний засіб. Нині колісниця експонується в музеї сухопутного транспорту.
У кінці 1980-х років за ініціативи Ніни Грукач у заповіднику був створений фольклорний ансамбль задля відродження та пропагування давніх народних звичаїв та обрядів, забутих, а то й невідомих для сучасника зразків фольклору. Учасницею ансамблю стала і Віра Петрівна – щира українка, патріотка, яка дуже любить народну пісню і чудово співає.
Відкрита, комунікабельна з веселою вдачею вона мала серед відвідувачів багато поціновувачів як екскурсовод. Одного разу (вже після 1991 року) до історичного музею завітав зі своїми однопартійцями Петро Симоненко, який очолював на той час ще не заборонену в незалежній Україні комуністичну партію. Після закінчення екскурсії до Віри Петрівни підійшов його заступник та звинуватив у фальсифікації історичних фактів. Начебто на одній із почесних грамот, датованій 1950-ми роками, замість червоно-синього прапора Радянської України був зображений жовто-блакитний український стяг. Віра Петрівна у відповідь на цей закид звернула увагу екскурсантів на те, що синьо-червоні кольори перетворилися на жовто-блакитні під дією часу і зазначила: «Це так час посміявся з радянських символів і розставив нарешті все на свої місця!».
Лариса Годліна, колишня головна зберігачка фондів НІЕЗ «Переяслав»
Найсвіжіші новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
