Так уже повелося на цьому світі, що люди, кожен у свій час, покидають його. Тому, як правило, на краю кожного поселення створювали спеціальні місця для поховання померлих. Правда, у Козлові кладовище з часом опинилося посеред села, бо людей ставало все більше і розселялися вони ближче до степу, своїми садибами оточуючи могильник з усіх боків.
Однак, відповідно до звичаїв, не всіх покійників хоронили на кладовищах, – для тих, хто при житті виділявся, надавали місце в межах церковної огорожі. Ті поховання назвали цвинтарями.
Коли небіжчиків почали хоронити на цвинтарі у Козлові, достеменно невідомо, але знаємо з давніх сільських легенд, як при спорудженні в позаминулому столітті нової церкви будівельники натрапили на невідоме поховання, де в ряд лежали останки людей високого зросту, очевидно, воїнів. Вважалося, що то могила козлівських козаків, які полягли у битві козацького війська з поляками під проводом Тараса Трясила 1630 року.
На початку XX століття козлівський цвинтар мав уже, напевно, цілком сформований вигляд. Не скажу про всі поховання, але з тих небагатьох відомостей, які дійшли до нас, зрозуміло, що було там чимало могил з надгробними плитами та пам’ятниками, в тому числі і статуями. Хоронили покійників і в родинних склепах, але більше про ті усипальниці нічого не відомо.
В інших країнах подібні поховання з часом могли перетворитися на своєрідні музеї просто неба, проте у нас так не сталося. Політичні переміни, що спіткали Україну, катастрофічно позначилися на суспільному стані тих верств населення, вихідці з яких переважно і могли бути похованими за церковною огорожею. А після 1925 року, коли згоріла козлівська церква, про похорони на цвинтарі вже не могло бути й мови.
Зрозуміло, що надалі могили, залишені на згарищі без догляду, стали руйнуватися. Перед війною, згадував мій старший брат, статуї вже лежали на землі, проте до кінця п’ятдесятих років вони невідомо куди зникли, правда, ще лежали деякі надмогильні плити. Мені ж довелося побачити лише один камінь постаменту з колишніх трьох. Тепер там лишилося їх тільки два, бо знайшовся в селі вельми достойний чоловік, котрий для якихось потреб приволік один камінь із цвинтаря до себе у двір. Отже, і дехто з односельців сприяв руйнації поховань.
На жаль, у наші дні вже немає людей, котрі бачили той цвинтар і могли б щось певне розповісти. У вісімдесяті роки ХІХ століття редакція часопису «Полтавския Епархиальныя Ведомости» звернулася до своїх читачів із закликом присилати для друкування матеріали про історію своїх поселень та парафій. І немало церковнослужителів відгукнулося. Зокрема, про сусіднє село Студеники я читав допис. Про наше село не зустрічав. Ось і виходить: якщо про похоронених біля стін церкви колись можна було дізнатися, просто прочитавши написи на могилах, то тепер це неможливо. Питання доцільно ставити вже не про те, хто там був похований, а хто міг бути.
То хто ж ті люди, котрим після смерті випало упокоїтися біля стін храму Божого? Насамперед, звичайно, священники. Проте, розповідали старші односельці, один з останніх пастирів духовних козлівської громади Данило Абламський просив його на цвинтарі не хоронити, передрікаючи розорення і запустіння тому місцю. Проте і на кладовищі могилі батюшки Данила спокою не було: спершу її розкопали грабіжники, а під час війни в неї влучила німецька бомба.
А ось панів у Козлові начебто не було. Правда поруч із козаками мешкали посполиті, які пізніше стали кріпаками, а значить, у них знайшлися і власники. Не будемо згадувати тих, хто володів нашим селом ще при гетьманах, адже ніхто з них у Козлові не жив і навряд чи їхні могили тут постали. Навіть Марковичі, що мали колись у селі і хати, і плеци (хати з городами), кудись зникли. Однак не надто багато з тих часів спливло років, коли майбутній леляківський поміщик, армійський бригадир Григорій Іваненко заповів село Козлів своєму синові Андрію, полковнику. А через те, що церкви в Леляках тоді не було, всі їхні духовні потреби задовольняли козлівські батюшки.
Ще бачимо в історичних документах якусь «владелицу полковницу Елену Новицкую». Можна не сумніватися, що ті можновладці мали в нашому селі і підданих, і землю. Тому не відкидаємо можливість поховання когось з них на козлівському цвинтарі.
Мабуть, на початку ХІХ століття у козлівців розпочалися стосунки з графами Капністами, котрі в нашому селі заволоділи кріпаками і, зрозуміло, не без землі. В козацькому селі, де не жили поміщики, новоявлені кріпосники найближче могли сходитися з місцевими церковниками і тому, вже пізніше, не зважаючи на відміну кріпосного права, читаємо на сторінках тих же «Полтавских Е. В.»: «В прошлом 1868 году прихожанин Михайловской церкви с. Козлова Переяславского уезда, помещик коллежский советник Алексей Васильевич Капнист пожертвовал для Козловского сельского училища..., наставнику того же училища, священнику Даниилу Абламскому – всего 129 руб. серебром».
І далі ті близькі стосунки тривали, адже, підказує невтомний дослідник козлівських родоводів Роман Усик, 1879 року графиня Марія Олексіївна Капніст, напевно, дочка попередньо згадуваного «прихожанина», взяла на себе обов’язок хрещеної матері поповича Григорія Абламського.
Потім сталося відоме пограбування наших предків, коли, мабуть, та ж графиня відсудила у козлівської громади чи то Дуброву, чи то землі біля лісу. А насамкінець, теж за переказами, вона знайшла прихисток собі після смерті на цвинтарі біля козлівської церкви. Якщо так було, то пам’ятник на графській могилі мав стояти неабиякий.
Про родину пана Якова Хмельницького, власника економії на хуторі Хмельовик, теж треба згадати, адже біля церкви поховали спочатку дружину, а пізніше і його самого. Двоє синів Хмельницького теж там упокоїлися, при чому один загинув майже біля своєї садиби, катаючись по Плаву на ковзанах. Родичі поставили на його могилі кам’яний пам’ятник у вигляді обрізаного дерева. Ще декілька років тому він виднівся із землі, а на зрізі можна було прочитати напис-посвячення братові від сестри.
Можливо, ще якихось відомих людей схоронили в ті часи на козлівському цвинтарі і хтось у селі про це знає. Адже надмогильні камені не горять і не трухнуть: колись один поклали під станок у колгоспній майстерні, ще якийсь, кажуть, бачили на узбіччі вулиці біля Чалого, інші – в землі. Земля ж все хоронить – до пори, до часу...
Василь Лой, краєзнавець
Найсвіжіші новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
