Мистецька зустріч на тему весільних звичаїв та обрядів відбулася 13 листопада у виставковому залі НІЕЗ «Переяслав». Музейники організували разом з ГО «Метелики в голові» з Черкас. Це вже другий їхній спільний захід нинішньої осені.
Громадська організація «Метелики в голові» створена у 2020 році Оленою Почтарьовою та Оленою Афанасенко задля дослідження і відтворення головних уборів наречених Середньої Наддніпрянщини кінця ХІХ – ХХ ст. Окрім того, вони шукають відомості про майстринь, які виготовляли воскові та гарусові вінки.
Засновниці «Метеликів у голові» й самі навчилися створювати вінки у традиційних техніках і займаються цим понад три роки. За час від започаткування проєкту ними здійснено понад 32 експедиції селами Черкаської області, відтворено більше ніж пів сотні головних уборів, записано весільні пісні та обряди. Авторки проєкту про два унікальні весільні вінки – «Квітки» та «Головиця», які зберігаються у фондовій колекції НІЕЗ «Переяслав», розповіли на зустрічі. Вінок «Квітки» у 1971 році передала жителька села Жовнин Чорнобаївського району Черкаської області Гордієнко К. І. Її односельчанка Шавейко у 1991 році передала заповіднику вінок «Головиця». Обидва експонати минулого року дослідили майстрині з Черкас і виготовили сучасні власні репліки (копії). З ними і провели майстер-клас.
Село Жовнин – це одне з двох сотень українських сіл, які були затоплені під час будівництва Кременчуцької ГЕС у 1959 р. З долини річки Сули Жовнин перенесли на 6 кілометрів на захід.
Сьогодні жовнинські парусові вінки – велика рідкість, лише деякі музеї та колекціонери їх мають. У другій половині ХХ ст. на сільські весілля ці вінки позичали у тих, хто їх зберіг. Не дати не мали права – такий звичай. Та поступово більшість вінків розкупили збирачі старовини. Дослідницями виявлено лише три вінки з Жовнина: один – у жительки села Катерини Шульги, другий («Квітки») – у фондах Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав» (за словами дослідниць, він має найкращий вигляд і є унікальним), третій – у фондах Черкаського обласного краєзнавчого музею.
Під час лекції дослідниці розповіли про різні звичаї та обряди, пов’язані з використанням таких вінків.
У вінку «Квітки» кожна вовняна кулька також називається квіткою, частина квіток має серединку з вовни іншого кольору, частина – із сухозолота. Вінок складений з двох чи трьох рядів таких кульок, деякі вінки доповнені вощеними квітами з паперу, пофарбованого листового металу, нитковими кутасиками-китичками.
Обряд «Від злого ока»
Найнезахищенішою від зурочення у весільному обряді вважалася наречена, яка вже втратила захист свого роду, але ще не перейшла під захист родини молодого. У Жовнині, щоб захистити молоду, їй на потилицю накладали схрещені стрічки. Головний убір молодої з цього села складний, включав чорнильну (темно-бордову) хустку, вінок «Квітки» та накладену навхрест на потилицю стрічку. Як розповіла місцева мешканка Катерина Антосик 1945 р.н., дружка мала такий же головний убір, але стрічку навхрест їй не накладали.
Коровайниця
У коровайниці кликали жінок, щасливих у заміжжі, щоб своєю доброю долею вони поділились з молодою парою. Коровайниці були шанованими учасницями весільного обряду, а ще дуже веселими. На деяких фото серед танцюючих коровайниць видно чоловіка з мітлою. Це – «вермен» або «верменич». В останній день весілля він збирав коровайниць докупи своєю мітлою і «вимітав» їх, символічно завершуючи святкування.
Світилка
Світилка – маленька дівчинка з великою і важливою місією, а саме оберігати світло весільної свічі. Світло, яке невгасимо освітлюватиме життєвий шлях пари впродовж всього їхнього життя. Атрибутом світилки був мечик з трьома кінськими головами. На весіллі мечик пишно вбирала квітами мама нареченого, свічка в мечику мала горіти все весілля. У світилки зазвичай запрошували дівчинку років 12-14, яка жила неподалік.
Після лекції дослідниці провели майстер-клас з одягання весільного вінка «Квітки» на наречену. У ролі нареченої була учениця 11 класу ЗОШ №1 Сабріна Ревега.
Далі була розповідь про весільний вінок «Головиця» – тип вінка, який є характерним лише для Звенигородщини. Це складний комбінований головний убір: нареченій квітчали віночками, або, як їх ще називали, «цвітками», всю голову. До вінка чіпляли дві кіски, які теж звались віночками і були виготовлені так само, як інші елементи вінка, та були прикрашені кількома більшими за розміром восковицями.
У вінку чергуються паперові восковані білі і червоні гвоздички з зеленими листочками, гілочки з блакитних і рожевих квіточок, а також крапельки з парафіну і фольги. Вінок завершують прикріплені до основи пружинки з обгорнутого папером дроту.
Також під час заходу було продемонстровано обряд одягання «Кучерявої нареченої», коли наречена прикрашала свій вінок чорним пір’ям качура, нашитим на стрічку. Дослідниці розповіли: «Для стрічки брали лише одну пір’їну з крила – центральну, вона була ідеально загнута. А стрічка – на все чоло, багато качок треба було, щоб назбирати на неї пір’їн. Потім їх нашивали на стрічку і накладали її пір’ям вниз на лоба. Звалась ця стрічка «Реготун». Історія походження назви, на жаль, невідома. Зверху на стрічку вдягали вінок. Звенигородський вінок був за формою як шапочка, у ньому багато восковиць і квіточок дрібненьких: червоні, білі, блакитні, а ззаду кіски». Цікавим елементом на такому віночку був великий вовняний червоний бубон – символ «незайманості» нареченої.
Наталія Ревега, старша наукова співробітниця НІЕЗ «Переяслав»
Найсвіжіші новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
