Щоночі Олена прокидається від аромату свіжої здоби з нотами яблука й кориці, карамелі чи шоколаду. Тоді жінка починає майже беззвучно, щоб нікого не збудити, плакати в подушку. Тепер на місці її затишної пекареньки – руїни. Не вціліли ні стіни, ні обладнання. У тих руїнах тепер дощ місить із борошна, сажі і попелу гірке тісто, яке ніхто не випікає, а воно висихає просто неба...
– Пані Олено, ви так не переймайтеся, ви ж не самотня в цьому житті, у вас же є своя справа! – намагалася її підбадьорити й розрадити зранку сусідка по кімнаті Леся. Молоде дівча з Києва, таке активне, щодня бігало кудись волонтерити.
Олена тепер мешкає в невеликому містечку на заході України. В гуртожитку місцевого університету. Разом з іншими втікачами від війни. Наче в гурті, але самотня. Чоловік помер кілька років тому, а дві доньки давно за кордоном. Одна – стюардеса, друга — вебдизайнерка, заміжня, має сина. Але після перших путінських бомбардувань українських міст евакуюватися до дітей не захотіла.
Не змогла знайти в собі сили покинути рідний Краматорськ, дім, справу всього життя. У своїй пекарні вона ніколи не почувалася самотньою, хоча рідні люди були далеко. Вона знала особисто багатьох постійних відвідувачів, часом по-дружньому спілкувалася. Її ж пекарня була особливо – з відкритим процесом – і гості могли посидіти за горнятком кави чи чаю, спостерігаючи, як для них готують і подають щойно спечені пиріжки чи рогалики.
Олена колись працювала на кондитерській фабриці. Коли вона почала «загинатися», доньки запропонували мамі допомогу, щоб започаткувати власний бізнес. Жінка запросила в команду ще двох досвідчених колежанок і ризикнула. Уже за рік їхня пекарня «Рогалик» була найпопулярнішою в місті, сюди за свіжою випічкою приїжджали спеціально навіть з дальніх мікрорайонів.
З часом Олена орендувала приміщення поруч і розширилася: облаштувала невеличкий простір для кав’ярні на чотири столики. Згодом оновила обладнання і «відкрила» кухню для огляду. Доньки старалися допомогти матері, наче компенсували їй таким чином свою відсутність.
Пекарня допомагала Олені легше переживати самотність. Жінка забувалася за роботою. Поверталася додому пізно, виходила рано. Завжди сама ставила тісто, щоб до приходу колежанок підросло, і вони відразу бралися до роботи. Пекарня стала домом Олени, а дівчата – її родиною.
І одного дня вона втратила все. Уранці пішла до чоловікової сестри, котра мешкала за два квартали, допомогти тій зібратися – вона виїжджала за кордон до сина. Почалося бомбардування. Жінки спустилися в укриття і застрягли там на добу. Коли Олена вийшла, то спершу побігла не додому, а до своєї пекарні. Уже на підході ноги почали підкошуватися. Побачивши згарище з купою металобрухту посередині, зрозуміла, що в цьому місті її більше нічого не тримає.
Не плакала, нікому не телефонувала. Пішла додому, щоб взяти найнеобхідніше. Дорогою, аби не бачити, що твориться довкола, подумки складала список: білизна, зарядний пристрій до мобільного, гроші, прикраси… Та коли відчинила двері до під’їзду, відразу й не зрозуміла, що діється. Сходових маршів, що вели на її четвертий поверх, не було. Снаряд влучив у стіну напроти входу в будинок і зніс його половину. В другій «висіла» квартира Олени. Дістатися до неї було неможливо.
– Отак я й поїхала, – з якимось уже відстороненим спокоєм у голосі підсумувала свою розповідь Лесі. Уперше за понад місяць спільного проживання їй захотілося виговоритися. – Як тоді була: у зимових чоботях і пуховику. У сумочці були мобільний, паспорт і картка з трьома тисячами гривень… Але дітям я категорично сказала, що залишаюся в Україні. Як тільки там все ущухне, я повернуся додому відновлювати свій «Рогалик». Мої колежанки живі та в безпеці – це головне. А все решту ми надолужимо.
Поки ж Олена готує духмяну випічку для біженців у гуртожитку та на передачі хлопцям з тероборони і на фронт.
– Печу з усього, що є: молоко чи сироватка, а то й водичка – тісто виходить однаково пухке і смачне. Головне – начинки не шкодувати. Роблю солодку і солону. Продуктами допомагають підприємці, люди приносять: повидло, варення, сушню…
Одна бабуся принесла баночку трояндового варення. Я його потрошечки додаю до начинок в рогалики для аромату – спеціально для дітей. Вони мене вже здалеку гукають: «О, пиріжкова фея!»
Я вже уявляю, як вдома ми знову все будемо облаштовувати, ще краще, як було. Але часом спохвачуся: розмріялася! Ні, я вірю, що наша перемога зовсім близько! Та чи вистачить мені вже сил почати все спочатку?..
– Вистачить неодмінно, ви ж – пиріжкова фея! – впевнено сказала Леся, складаючи свіжі Оленчині пиріжки в чергову посилку для захисників.
Аріна СОНЯЧНА
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
