Дощ то мрячив, то пускався, як із відра, – вода стіною.
«Так, похід до маркету скасовується, – подумав Олег, дивлячись у вікно квартири. – Воно й до магазину недалеко, але ж не хочеться намокнути».
Глянув на годинник на кухонній стіні – 9:43.
«Поснідати доведеться без хліба. От учора треба було таки зайти в лавку. Думав, вранці збігаю. Ага! Як це казала сусідка баба Галя: «У Бога свої плани на наші дні!» Ось і послав дощу…»
Вже три місяці як їхній офіс працював віддалено. Спочатку Олег радів: не треба рано вставати, одягатися, їхати через усе місто. Головна вимога – вчасно здати своє завдання. «Сучасні технології дозволяють працювати, не встаючи з ліжка. Ну це шкідливо для здоров’я, тож рухайтеся!» – давав настанови шеф, перед новим етапом їхньої діяльності. Тож Олег щоранку вставав і йшов на пробіжку, заходив у супермаркет за продуктами, а потім засідав за комп’ютер і складав таблиці, малював графіки і все таке інше. Щоправда, дуже швидко така усамітненість Олега почала обтяжувати. Він був не з тих, кого радувала «любов» наодинці з комп’ютером. А за такого режиму роботи з особистим не складалося…
Зваривши горнятко кави, Олег сів перед монітором, аби почати роботу. Проте зосередитися не міг – хотілось їсти! У холодильнику лежала ковбаса, та, знову ж, згадував бабу Гальку, яка казала: «Дурне сало без хліба». З ковбасою те ж саме. Вирішив піти позичити хліба до сусідів. Та їх уже нікого вдома не було, тож піднявся поверхом вище. Тицьнув на кнопку дзвінка і майже відразу двері відчинила якась незнайомка. «Опа! Хто така, чого не знаю?» – подумав збуджено.
– Я ваш сусід ізнизу. Позичите шматочок хліба, бо на вулиці дощ, в магазин не хочеться, а я ще не снідав: нема з чим…
– Проходьте на кухню, – відповіла дівчина. – Зараз подивлюся, чи є щось, бо я хліба не їм, то не знаю.
– А ви значить племінниця тітки Галі, – констатував Олег. – А хліба не їсте через фігуру?
– Щось типу цього, – посміхнулася. Хлопець аж обімлів від тої сяючої краси.
– А ви звідки приїхали?
– З Харкова. Наш будинок розбомбили, то тітка покликала до себе. Давно звала, та я не хотіла кидати рідне… – У дівчини забриніли сльози і голос аж зірвався. Утім швидко отямилася:
– А хочете, я замість хліба швиденько приготую млинчики? – і, не чекаючи відповіді, дістала борошно, банку із кисляком, яйця.
– Та не варто клопотатися. Я ж млинці віддати не зможу, бо не вмію їх готувати, – спробував віджартуватись хлопець.
– То не страшне, відпрацюєте, – відповіла тим же навзаєм. – Нам он треба пересунути шафу, бо в тітки вона стояла аби як, хочу тут дещо обстановку змінити, щоб нам було зручніше з нею.
– Тю, тільки посунути шафу? – хитро уточнив Олег. – У тітки є сало?
– Сало? – здивувалась дівчина, – хочеш підкріпитися перед важкою роботою? – якось мимоволі перейшла на «ти».
– Та ні, мені треба тільки одна його деталь – шкура. Знаю один лайфхак!
За кілька хвилин шафа стояла на місці, а млинчики на столі.
– Пора і познайомитися – Ольгерд! – нарочито театрально простягнув руку, відкидаючи помахом голови пасмо довгого чуба. Дівчина дзвінко розсміялася.
– А я просто Катя. Тебе справді так звати?
– Прикинь! – і після паузи: – Ну ні, звісно. Я – Олег. Цікавлюся історією Київської Русі. В ті часи був такий князь литовський. Правда, класно звучить – Ольгерд! Знав кілька мов, виграв чимало битв проти Золотої Орди і не вживав алкоголю, прикинь!
Я навіть створив про нього маленьку відеогру, хочеш, покажу? Так, бери свої млинці, у мене є кльова кава, друзі з Італії прислали. Ти ж точно любиш лате? Його всі дівчата замовляють у кафе. Ну ти не така як усі, тому я приготую тобі дещо особливе!
– А таки Ольгерд і справді цікавий герой, – знову розсміялася дівчина, перекладаючи в сервізну тарілку свої оладки. – Мабуть, варто про нього дізнатися більше…
Артем ПОЛТАВЕЦЬ
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
