Люда погано спала. Її Андрій уже три дні додому не приходить. Хоч і живуть, як то кажуть, мов кіт із собакою, але вже сьомий рік, вважай таки разом. Хай і нерозписані, але ж під одним дахом. Скільки разів намірялася покинути й переїхати до батьків, та як прийде, впаде на коліна, цілує їй ноги, то вона й пробачає. Хоч і знає, що все це показово, та їй по-материнськи жаль цього заблуду.
Скільки ж він біди вже пережив, а йому і сорока ж іще немає… А хорошого в ньому таки багато. Колись вступився за дівчину, яку її парубок штурхав. Набігла компанія, набили йому носа, але Андрій тішився, що справедливо і теж добряче пояснив тим, як сказав, недочоловікам, що ображати жінок не можна. «Ага, аби ти ще й сам так завжди робив!» – тоді дорікнула. Хоча ж, люби Боже правду, він її ні разу пальцем не зачепив. Між тим і не допомагав, не піклувався по-чоловічому, як би їй хотілося...
Люда з раннього-ранку встала наколотити сирників. Порядкувала на кухні і роздумуючи, жаліла себе, сльози покапали прямо в миску…
– Люба, привіт! – Андрій влетів у квартиру навіть для себе незвично збуджений. Жінка здивувалася, що так її назвав, бо й не згадає, коли від нього це чула востаннє. Звав тільки Людкою. – Ти готуєш? Добре. В дорогу візьму, – закидав у наплічник якісь свої речі, взув мисливські берці і намагався не дивитися на жінку. Потім підійшов, особливо ніжно взяв за плечі, всадовив на стілець і, кілька секунд вдивляючись їй в обличчя, видихнув: «Війна…»
* * *
– Людмило Степанівно, ви знаєте такого Андрія Івановича Шевченка? – чужий голос у трубці звучав якось відсторонено і водночас обережно. – Це з військкомату. Чи давно ваш співмешканець виходив із вами на зв’язок?
– По-перше, він не співмешканець, а мій чоловік, – огризнулася, а потім голос задрижав: – А чого питаєте? Звідки мій номер взяли? Що з ним?!
– Не хвилюйтеся, нічого ще не сталося, точніше, ми не знаємо, просто уточнюємо дані. Він 1984 року?
– Ні! Ні, це не він! Він не може! Ви знаєте, який він спритний, умілий, він же в АТО служив, він мисливець, він на ваших довбаних учебках всі чоботи стер! – Люда зірвалася, сама не знаючи чого, накипіло. Вибачилася, розпитала, чи відомо ще щось і чого допитуються. Почула ж мало чого, хіба що вибачення і прохання не турбуватися. Аякже!
Люда день ходила, як по гарячому вугіллю. З голови не виходила розмова. Пішла до Олі попити каву.
– Ну чого ти, дурненька, ревеш? – заспокоювала подруга. – Ти скільки разів хотіла його кинути? І що вас тримає? Дітей немає, він тобі за все життя навіть дешевенької каблучки не подарував, однаболтовня та театральне падання на коліна… Ні, я тебе розумію, тут по-людськи серце рветься як за воїном, бо він пішов туди нас захищать. Кажуть, там така м’ясорубка… Сусідка тьотя Ніна сказала, що треба молитися: Бог оберігає тих, за кого просять, кого ждуть.
– Оль, так він же й справді ні разу ще мені за три місяці не подзвонив. Двічі прислав однакову смс: «Люблю, жди». Може, то й не він писав, може, хтось його телефон забрав, орки якісь…
– Ну ти ж знаєш Андрія – скритний. А потім, я впевнена, що він там або в розвідці, або снайпером – з його то досвідом і підготовкою! А це все секретно, так що не спіши з висновками. Та й по віку питали ж не за твого, знаєш, скільки в Україні Шевченків?
* * *
Серед ночі запікав мобільник – прийшла смс. Люда кинулася, як спраглий до води. Відкрила, дивилася і нічого не розуміла. На її банківську картку прийшли кошти – 50 тисяч! І тут телефон «заспівав» на весь звук: «Байрактар…» – Андрій!
– Людочко, мовчи і слухай, в мене мало часу, точніше, заряду. Зі мною все добре. На ці гроші купи собі золоту каблучку і хрестик – найкращі, чуєш, не шкодуй! Гроші – це пиль. Ну я ж тобі ніколи нічого не дарував… Я повернуся, вже скоро, в нас буде ротація. Ти там домовся: ми неодмінно одружимося. І в церкві обвінчаємося. Щоб по-справжньому. Щоб ти повірила, що я тебе всі роки любив. Може, не вмів, але кажу чесно. Тут все по-іншому, і я вже не той, але твій. Чекай…
Марко ЦЬОМАК
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
