Максим по пам’яті мацнув за одвірком, де в них завжди лежав ключ. Він був на місці. Зайшов у хату, ледве тягнучи ноги. Здавалося, що до них причепив хтось пудові гирі. Стягнув біля одвірка ботинки, кинув куртку у куток і бехнувся на диван. Заснув, не роздягаючись...
Марійка повернулася з нічної зміни на світанку. Вже надворі сіріло, густий туман покотив від річки, тягнучи з собою запах прілого листя, болотини і скорої зими. «Знач, сьогодні ще буде тепло і погоже. Треба буде цибульки втикнуть під зиму», – думала про якісь дрібні господарські справи, аби не занурюватися в болюче.
Другий тиждень жодної звістки, бодай якоїсь надії, що з ними все добре… Уперше його немає так довго. Уперше він їй не сказав навіть, куди їдуть. Уперше вона так хвилювалася, втрачаючи часом свою впевненість, що вбереже його в дорозі.
– Мань, не парся, все ж буде як завжди. Хлопці попросили дещо їм підкинуть, і якнайшвидше, – тільки й пояснив, похапцем збираючи свій наплічник. – А куди? З чим? Ну чесно, сам ще толком не знаю, не було як у Баті спитатися, крутилися там всякі. Та й яка різниця, як називається місто чи селище, напрямок то один – харківський.
Мабуть же, як зазвичай, десь серед поля чи в переліску стоять наші орли. А потім, як ти завжди кажеш: «Менше знаєш, краще спиш!» Тож відсипайся, поки мене не буде. А як вернуся, отоді… – багатозначно підморгнув, щось іще поклав у наплічник і затим якось так різко повернувся, обняв її сильно, що аж дух перехопило.
– Навіжений, я ж не твої побратими, щоб силу міряти – задушиш мене! От як повернешся…– і жартома, і з якось мимовільною тривогою завважила. – А поки ось і вам у дорогу вистачить, і хлопців там почастуєш, – принесла з кухні цілий «банановий» ящик з пиріжками. – Оці, що вилкою потикані, то твої улюблені – з квасолею і маком. Заговорені! Щоб ні до якої там красуні не пристав, – засміялася і завела: «Стефанія, мамо, Сте-ефа-анія-я…»
* * *
– Пацани, це мабуть, таки жопа. Осколок прямо в двигун залетів, не заведеться. Що там із зв’язком? – Максим гукнув до Баті. Той нирнув за бруствер на протилежний бік дороги, коли їх накрило, мабуть, з міномета. Занадто близько вони під’їхали до червоної зони. Хоча, блін, ця лінія тепер так швидко змінюється. Хлопці їх вели ще впевнено кілометрів за п’ятдесят звідси. А тоді десь вимкнулися. Вирішили самі добиратися, позицію ж знали.
І тут долетіло. Ну їм з Батею не вперше попадати в такі «штани», як називали жартома такі ситуації. Але на цей раз ще й необстріляний молодняк вчепився, Колько. Загалом хороший хлопець, тямущий, має налагодити там нашим деяку електроніку. Кумедний такий, просив називати його «Калаш», типу позивного, щоб звучало круто. Ніби й не з лякливих, але це трапилися добрячі «шаровари», що й Максим трухонув, а коли побачив, що з машиною, розгубився.
– Батяня, ви там з Калашем примгнули, чи що? Вилазьте вже, ніби тихо!
Ніхто не відповів. Максим зціпив зуби, зжав кулаки. Саме такої тиші він боявся найбільше. Рвонув до товаришів. Хух, живі, тільки трохи оглушило, то не відповіли зразу. Максим смачно на них вилаявся, як тільки міг – викинув всю лють на ворога, злість на свою мимовільну хвилинну розгубленість і на те, що машина «закопалася».
– Ну що, юні туристи, хто по зірках вміє ходити? В школі чогось навчилися, – отямившись, Батя взявся керувати процесом. – Якщо нічого за цей час глобально не змінилося, то від нашого останнього поста ми проїхали кілометрів двадцять, не більше. І що вам скажу, мої козаки: нам пощастило.
По-перше, всі живі, по друге, порожняком назад ідемо, нічого не треба тягнути на горбу, і не шкода покинути тут. Макс, там твоїх пиріжків зачарованих ще осталося нам в дорожку?
– Не зачаровані, а заговорені. І ти, Батя, не кепкуй. У мене Манька ще та відьма, направду щось знає, і вміє. Так що на, кусай і дякуй, що ми їх завбачливо не роздали всі, приникали на зворотню дорогу. З маком – мої любимі.
От доберемося додому, висплюся і так буду дякувати своїй Мані за її пиріжки! Можете сміятися, але я точно знаю, що вони не простецькі…
Марко ЦЬОМАК
