Володимир та Тетяна розміняли сьомий десяток. Знайомі років двадцять, ще з тих пір, як разом працювали у школі. Обоє вдівці, діти далеко...
Коли чоловік прийшов і запропонував зійтися, вона зашарілася, мов дівчина. Як це – зійтися? А як же вона покине свою хату, господарство, город, квітники?
– Переходь до мене, Таню, ти не пошкодуєш, – переконував. – Удвох таки легше віку доживати. Все ж у мене хата новіша і просторіша, у кухні тільки того року зробив ремонт, ванна є. Тобі буде легше. І я тебе не ображу, не переживай. Обіцяю.
Тетяна сказала, що подумає. А сама довго вагалася, до того ж переймалася, як сказати дочці. Зателефонувала, щоб порадитися з єдиною дитиною. Аня відреагувала напрочуд спокійно.
– А що тут думати, мамо? Ви вже десять років сама, я далеко, діти дядька Володі теж. А так вам обом підтримка буде. Він ще міцний чоловік, господар. Сходьтеся. А хату Вашу продамо.
– Як це – продамо? – всередині у Тетяни аж йокнуло. – Ми ще нічого не вирішили. Може, він до мене перейде.
– Та ну, в нього ж таки хата краща, більша, вам там зручніше буде. А нашу продамо…
За кілька днів Володимир знову підняв питання переїзду. Сказав, що поговорив зі своїми дітьми, вони підтримали їхній союз, мовляв, їм спокійніш буде, що тато не сам, доглянутий.
А тим часом донька Тетяни телефонувала щодня по кілька разів і вмовляла матір продати будинок. Жалілася, що бракує грошей, бо чоловіка скоротили на роботі, син вступив на платне, та й сама прихворіла... Сказала, що вже й покупців знайшла – пару переселенців, і їм терміново потрібне житло. Тетяна ж хоч не хотіла, зрештою здалася. Коли вивозила з рідної хати речі – серце кров’ю обливалося. Хотілося забрати все до єдиного килимка і чашки, але у Володимира й свого добра вистачало… Тому вона лише плакала, гладила меблі, одвірки, дерева у саду, мов прощалася.
Невдовзі вулиця вже обговорювала новину – пенсіонери Тетяна й Володимир зійшлися і вона житиме у нього. Одні ставилися з розумінням, інші підсміювалися і дивувалися: здуріла Тетяна! Все життя так важко трудитися, заробляти і піти доживати в чужу хату. Ще невідомо, як доля складеться. А донька що – гроші взяла і поїхала. Втім усі помітили: Володимир помолодшав на очах. Тетяна була гарною гоподинею, піклувалася про нього. А, може, от воно – довгоочікуване щастя?
Туга за хатою підкосила Тетяну. Вона й раніше мала проблеми з високим тиском, а тепер напади почастішали. Все більше грошей доводилося витрачати на ліки. Донька не допомагала, навіть не навідувалася. Жінка й сама почала потребувати догляду. За кілька років діти Володимира почали наполягати, щоб вона покинула їхній дім. Спершу тиснули на батька: «А якщо вона зляже, ми її доглядатимемо? Її донька хоч якось допомагає чи все за наш рахунок?», а потім приїхали і сказали Тетяні прямо:
– Тітко, ви не ображайтеся, але нам вистачає тата. Він останніми роками дуже подався. Може, доведеться забрати його до міста. У вас є дочка – їдьте доживати до неї.
Того ж вечора в Тетяни стався інсульт. «Швидка» забрала жінку до лікарні. Володимир телефонував до Таніної дочки, вона сказала, що сама лежить у лікарні і грошей на лікування не має. У своїх дітей просити не посмів. Витратив усі заощадження, що складали на похорони, трохи допомогли сусіди, але мусив іще позичити десять тисяч гривень…
Діти категорично заборонили батькові забирати тітку Таню додому. Коли сказав, що не покине її в лікарні, що нема більше куди її везти, вкотре нагадали: в неї є донька.
– Знайте, ні копійки не дамо. А якщо не послухаєте і заберете, вважайте, що дітей у вас немає.
…Повертаючись із лікарні, Володимир купив пачку цигарок. Сів у саду на лавці під яблунею і вперше за тридцять років закурив. «Діти, діти… – думав. – Рости вас, виховуй, а ви… Правду кажуть: найлучча спілка – чоловік і жінка. А я таки її не покину… Якось Бог дасть. З Його волі ми зійшлися, значить, дасть сили пережити всі випробування», – і, затоптавши недопалок, поплівся до товариша. Домовитися, щоб Тетяну привіз із лікарні.
Аріна СОНЯЧНА
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
