Катя прокинулася, коли за вікном починало лише сіріти. Щось привиділося жахливе і виштовхнуло її зі сну. Втім, який то сон? Лягла спати близько другої ночі. День на роботі, увечері світла немає, то якусь хатню роботу мусить хіба серед ночі впорати.
На годиннику тільки перевалило за північ. Вона знову прибрала в їхній з Андрієм спальні, змінила і вкинула в пралку постіль, хоч на ній ще ніхто ні разу не спав. Видалося, що та натягнула сирість. Вісім місяців вона спить у вітальні, на розкладному диванчику. З того моменту, як її чоловік пішов на війну, вона ні разу не лягла одна в їхнє ліжко…
Катя ще раз передивилася чоловіковий улюблений домашній одяг – вирішила і його пересвіжити. Доки машинка полоскала футболки та сорочки, дістала з шафи новісінький постільний комплект. Тримала для особливої нагоди. Відчувала, що зараз саме час – щось має статися.
Можливо, хоч якась звістка прийде. Добра чи погана, але щоб не оця невідомість… Майже місяць від Андрія жодного дзвіночка чи есемесочки. У військкоматі сказали сухо: поки що він у списках зниклих безвісти. Це ще не означає, що він загинув чи в полоні. Просто з ним немає зв’язку. «Але ж він такий настирний, кмітливий, він неодмінно вибереться з найгіршої ситуації», – переконувала себе щовечора, гортаючи стрічки новин та зведення з фронту.
Катя склала в миску випране, глянула у вікно. Місяць був уповні, незвичним багрянцем заливав увесь їхній сад. Накинула фліску, взула крокси і пішла розвішувати випране. Хай осінніми пахощами саду насититься. Ніч стояла тиха, здавалося б, ніякої війни.
Вона взяла футболку, стряхнула, щоб вирівняти, і завмерла від гучного звуку. Десь у місті завила сирена. За спиною одна за одною гупнули на землю кілька груш. Сирен уже не боялася. Звикла до них за цей час. А ось груші…
Андрій любив сад. Як вона казала, тикав кущі й дерева, де тільки була вільна місцинка. А цю грушу «киргизьку» посадив однією з перших. Ще коли тільки фундамент на хату залили. В нього завжди дерева були доглянуті, ні разу не залишав врожай незібраним.
А цього року сад уродив, як не перед добром – так, бувало, казала її баба Пріська. А зібрати все нікому. Катя не встигала. Груші і яблука обсипалися і валялися в некошеній траві. Кілька мішків ще раніше передала волонтерам. Та вони сказали, що багато не треба, невигідно то далеко возити. Припрошувала знайомих прийти набрати, кажуть, є своє.
Доки вивішувала випране, за спиною знову загупали груші. «Як автоматна черга, тільки що глуха, – подумала. – Андрій би сердився, що я оце так про його груші не подбала». Пішла в сарай по драбину. Почепила на шию торбу, поставила поряд верейку. Місяць піднявся посеред неба і сяяв, як різдвяна зірка. Катя зривала з дерева груші, які ще трималися там, і дала волю сльозам…
* * *
– А почєму єто оні бесплатниє? – Катю різонуло оте «почєму» від розфуфиреної дамочки. На їхньому базарі вона й на вигляд видавалася несвоєю.
– Для вас по сто гривень! – як відрубала. – Безкоштовно для українців. І для наших пенсіонерів.
– Тьотю Олю! – гукнула, угледівши знайому. – А підійдіть, у мене сьогодні акція! Наберіть собі грушок, скільки хочете. Це ж від мого Андрія. Він буде довольний, що я так оце роздаю.
– Нє, ну почєму тагда нам по сто? Ми же тоже с УкрАіни? – не вгавала дамочка.
– Та ви, мадам, хоч вивчіть, як правильно називається наша країна, – встряла вже й баба Оля. – А то качають тут права. Пранці б вас поїли за таке… А ти, Катю, передай дяку своєму Андрію. Золотий він у тебе чоловік!
– Звісно, золотий. Ось як вернеться, все передам і все розкажу. Як тільки повернеться…
Марко ЦЬОМАК
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
