Леся навпомацки легко відімкнула вхідні двері, так само впевнено в суцільній темряві зайшла у вітальню, роздягнулася, повісила акуратно своє пальтечко. Тільки потім точним порухом руки, з першого разу намацала на тумбі біля дзеркала ліхтарик.
Жінка дуже швидко звикла до нових умов: жити без світла. Запалила свічку і поставила на кухонний стіл, на газ – чайник. Скоро восьма вечора, мо дадуть електрику. Збиралася приготувати Антончику його улюблені відбивні. З двох курячих грудинок виходить повна тарілка! Це її сусідка Галя напоумила: дешевше свинини й корисніше.
Золота жінка! Сама запропонувала забирати сина з дитсадочка, коли Лесі випадало працювати допізна. Її Антончик, хоч і не з усіма йшов на контакт, а з тьотею Галею подружився якось відразу. Іще б! Вона років на три-чотири старша за маму, а поводиться, як дівчисько. З Антончиком на велосипедах ганяють, то в м’яча граються, то на гойдалці верещать. Галя в шлюбі сьомий рік, а діток своїх Бог не дає. То вона і прикипіла до її Антончика.
А до Лесі – новий електрик із заводу. Тижнів два як прийшов, і то зразу давай «заливати». Вона не любила таких приставучих, була впевнена – такі тільки бабники. Вона то їх – ого! – скількох перебачила. За вісім місяців, відколи овдовіла, чужі чоловіки, ніби мухи на мед зліталися. З виду ж гарна, хоч воду пий, сказала про неї тут одна бабуся. Хоч вона ні разу й оком ні на кого не кинула, а вони ніби чуяли – вільна…
Леся в день похорону заріклася: заміж вже не піде, буде до своєї смерті вірна Антончиковому тату, її коханому Андрію. П’ять рочків тільки й прожили разом. Війна проклята забрала… і чоловіка, і дім, і радість, і ніби останні сили жити.
Тільки Антончик і тримав, заради нього мусила чіплятися за всі шанси й вигризати місце під сонцем. Та щодалі частіше розуміла: сину треба чоловічу руку. Тільки ж як вгадати, щоб не обпектися?.. Спочатку кожен гарний: цукерки, кава, лагідні слова, а потім… хтозна як буде.
Хоч Микола ніби й не з таких. Нічого того «джентельменського» в ньому й близько не помічала. При найменшій нагоді старався лиш підсобити: відра поносити, сміття в контейнер згрузити, чаю заварити. Знав багато анекдотів і все старався розсмішити Лесю. Казав: «Хочу побачити, як твої очі сміються».
А ще вчив говорити правильною українською. Свій харківський говір з руськими словами Леся намагалася з усієї сили видерти із голови, серця і душі – як зміїну шкуру викинути й навіки забути, що така була. Андрій загинув за Україну, щоб вона і його син говорили, співали, думали по-українськи. І кохали – казав так в останніх своїх розмовах…
Леся вже звиклася жити в умовах, які склалися. Чуже місто, чужа хата, чужий одяг. Від зими в житті все змінилося. Саме її життя вже інше. Назавжди. Бо ні квартири, ні чоловіка. Там, де була щасливою – вирва і могила.
Тішилася тим, що вчилася чомусь новому. А після міста жити в селі – то наука на кожному кроці. Галя надавала різного насіння, картоплі на посадку. Тож біля хати Леся ще й город засадила. Без звички важко, зате тепер і вона хазяйка: у кладовці є бурячок і морквинка, капустинка з цибулинкою – потрошку, а все своє. А ще насадила гарбузів. На пів города. Вони собі заплелися, і сапати не треба. Зате восени яка краса! Бадилля вже посохло, а помаранчеві гарбузики, як іграшкові, по городу, – любо й подивитися, мов на картинці.
Леся мимоволі глянула у вікно, що виходило на грядку, й… обімліла. Якісь вогники миготіли по всьому городу, здавалося, пересувалися з місця на місце. Почали вчуватися підозрілі звуки, шурхіт… Аж тут у двері ще й постукали. Вона заціпеніла. У вікно втиснулася чиясь мордяка з палаючими очиськами і вогняним ротом… О, Господи! – отямилася. Свічка в гарбузі! Зиркнула на телефон – сьогодні 31 жовтня. Хелловін.
У вікно знову зазирнула гарбузова голова і зареготала Антончиковим голосом. З галасом і смішками вони з Галею влетіли до хати.
– Мам, ти злякалася? Еге ж стлашно?! А тьота Галя каже, со це весело!!! – дитина носилася по хаті з тим гарбузом, Галя щось торохтала про кашу і запіканку, бо сьогодні тільки все гарбузове треба їсти, і що в Лесі добренні гарбузи вродили. І що на базарі вони вже подорожчали, і вона могла б за них ще й добре вторгувати..
– Ану, Тоша, давай мені сюди свого гарбуза страшного. Завтра одному дядьку понесу. Він теж любить мене смішити, от і я його розвеселю…
Марко ЦЬОМАК
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
