– А це ви нову лавку відкриваєте чи стару зачиняєте? – почула Настя із-за спини. Вона тільки но приліпила на склі вхідних дверей запрошення для покупців і графік роботи. Червоним виділила: «Працюємо навіть без світла».
Перед нею стояла літня жінка, вбрана в дуже давнішню чорну «плюшку» і картату суконну хустку. Колись такі одяганки вона бачила в скрині своєї баби Гані. То було її «дівоче» вихідне пальто. А подібні платки відклала була на смерть. Шість штук. Тримала замотаними у вузлі разом із шістьма лляними рушниками і вкладеним папірцем – «на мари». Заховали бабу Ганю без марів і платків. Поспіхом, у перервах між обстрілами. В кінці городу…
По всьому видно, ця тітка на ту потребу теплу хустку не берегла, а зимового дня з якоїсь, мабуть, великої нужди приїхала десь із дуже далекого і маленького села, звідки у велике місто вибираються не часто. В одній руці з плетеною рукавичкою тримала чималу сумку-бохо. Такі, скроєні печворком із різномастих клаптиків дешевої шкіри, були модними наприкінці 90-х. Мабуть, від невістки чи дочки дісталося бабці у спадок.
– Стару лавку, як кажете, кацапські «асвабадітєлі» зачинили. Навіки. З танка в упор. В Ізюмі. Ще навесні. А тут у вас ось спробую обживатися, заробляти, як можу. Так що, проходьте, будете першим моїм покупцем.
– От і добре, добре, що обживаєшся, що маєш сподіванку на нове діло. Хоч зараз оцим дрібним бізнесменам тоже непереливки, ан нічо, скоро буде зовсім краще. Оте пуйло здохне, як останній сніг в Гургулі зійде, а його засрана голодранка расєя зотрухне й розсиплеться, мов старий гнилий чурбан!
Від почутого Настя аж присіла. От чого не очікувала почути від цієї літньої відвідувачки, так це такої полум’яної промови впереміжку з місцевою говіркою і сленгом теперішніх соцмереж.
– А ви де почули, що того виродка пуйлом звуть? – запитала чомусь саме це, а не де та Гургуля, переводячи погляд від добротної тітчиної плюшки до її сумки, набитої чимось, схоже, м’яким і легким. Опустила очі вниз і знову ошелешена присіла на стілець. Увесь ансамбль вбрання ретростоліття доповнювали нічогенькі такі валянці від фірми Ugg, чий лейбл не допускав жодних сумнівів в їхній оригінальності.
– Та що ті упирі знову на нас полізуть, ще дід Омелько покойний казав у позапрошлім году. А він шось знав, бо і мати, і баба в нього були відьмачки. А про пуйла ж мені внуки нарозказували! Вони ж із Києва зразу до баби на хутір приперли. Потім телевізор притягли, антену таку тарілкою поставили, бо кажуть, скучно їм у селі. Ну мені то дивитися було неінтересно, бо там і наші ж видумують. А хто ж скаже правду, поки война йде?! То вони собі там щось дивилися, а я їх слухала та носочки на припічку в’язала. Ото й наслухалася.
А ще ж на нашому хуторі повно пустих хат стояло, то ото десь через два чи три місяці понаїхало люду різного. Бідаки, ой, і бідаки… Були такі, що з одним портфеликом благеньким, у шльопанцях гумових і в халаті. Кажуть, у чому були в хаті так і вискочили, бо все займалося від снарядів. Отак то люди тікали від войни…
То ти не дивуй на мою плюшку, це ще материна, мені в придане віддала. А в мене були і курточка така гарна вишньова, і пальто з норкою – невістка попривозила, бо каже, їй то немодне, а мені якраз було в размєр. То як похолодало, повіддавала Маші з Лідою. Вони з тої Чорнобаївки, де наші тим гаспидам наваляли були. Ну в дівчат хати тоже розгатило, нічого не зосталося вцілілого. Отаке то… Вони молодші мене, а одежа їм якраз впору. Зраділи. Ага, і сапожки в мене були добротні, ще й цілу зиму торік не відносила – Ліді підійшли. А ці оце не то валянки, не то бурки мені внучка віддала, каже, вони її в лук не вписуються. Питаю, причому тут цибуля? А вона регоче. Ну хай і так. А мені вони і теплі, і легенькі, й м’якенькі.
Ага... Оце я в тебе тут розбалакалася, ну й погрілася трошки. Бо в мене ще діло є, а в шість вечора на остановці біля монастиря останній автобус мій ітиме.
Так я ж чого зайшла? Гулівери шукаю! Ото в нашій районці вичитала, шо тут у школі десь дітки носочки нашим солдатикам у посилочки збірають. Так я оце нав’язала, та хотіла ще їм гарних канфеток покласти, щоб посолодить душу. Мужчини солодке люблять більше ніж діти! То ти мені зваж так із кілограм чи й два самих добрих, які в тебе є. Не вагайся, баба грошей наскладала. Знаю, що вони недешеві, але ж для наших сизокрилих нічого не жалко. Останнє б оддала, аби пошвидше война кончилася і всі живі-здорові додому верталися. Ну вже недовго. Омелько казав, як сніг на Гургулі зійде, «все почне кончаться» – отак і казав…
– Людо, давай приходь, я вже відкрилася, але ти не перша будеш, – щойно за відвідувачкою зачинилися двері, як Настя поспішила набрати приятельку. – У мене тут тільки що була одна бабулька-Гургуля! Кумедна і така справжня, щира. На мою бабу Ганю чимось схожа… Візьми свого вина домашнього. Пом’янемо її, а тоді моє відкриття відзначимо.
Марко ЦЬОМАК
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
