Тетяна запанікувала: вона озиралася на вікна п’ятиповерхівки, пильно вдивлялася в номери автомобілів, припаркованих у дворі, навіть підійшла ближче до дитячої гойдалки. Все ніби й схоже, але все ж не таке. Це не той двір. Заблудилася!
«Господи, з ума зійти та й годі! Як же звалася та вулиця? Та тітка якось так її в телефон пробурмотіла… Щось ніби на ковбасу схожа…Сиров’ялена… Козацька… Кожем’якіна! Точно! Будинок 13».
– Простітє…
– Бог простить, а я можу вибачити. Що хотіли? – повчально-спокійно перебив її звернення чоловік у чорному капелюсі й мисливському бушлаті.
«Ніби теж нетутешній, бо на місцевих подібного вбрання ні разу не бачила, більшість у камуфляжі, або джинсах і шапочках, ніби то носок на голову нап’ятий» – подумала Тетяна.
– Ну звісно, просто я українською ще не дуже, тільки вчуся… – пробурмотіла, ретельно добираючи слова, ніби школярка на уроці з невиконаною домашкою. – Я тут недавно, тільки перший місяць, ще не вивчила, де які вулиці. У нас у селі було всього дві – Центральна і Польова. А тут стільки вуличок, заплутані такі…
– Та мені байдуже, скільки чого і як там у вас. Так що ви шукаєте? Чи кого? – знову аж виструнчив жінку своєю інтонацією незнайомець. – А втім, ви звідки до нас?
– З-під Мелітополя, село наше Кавунівка. Було. Жодної хати цілої не зосталося. А було 53. І ще лавка продуктова, і стара ферма… Та чого там, годі. Я тут шукаю штаб. Ні-ні, не військових, – спохватилася, прикривши рота долонею. – Це так кажуть про місце, де місцеві жінки збираються і плетуть сітки, носки хлопцям в окопи, овочі шаткують на борщ… У фейсбуці писали, що їм треба руки. А в мене якраз вільні руки. Мої…
– Ясно. А самі ви де живете? З ким приїхали?
– Та сама я, кімнату на Леваді знімаю. Батьків сестра в Дніпрі оставила біля себе, а я далі рушила. Там у них тісно, двокімнатна в панельці. Та ми з нею з дитинства не дуже… Вона на 14 років старша. Завжди не любила мене, казала, що я її дівоцтво перевела, бо мусила мене няньчити, поки мама на баштані, тато на бригаді. Ой, та що це я вам, як на сповіді. Я запитала, як мені знайти цю вулицю, там має бути якась колишня бібліотека, мені так сказали.
– Ну то нам по дорозі, – усміхнувся чоловік. – Мене Володимиром звати. Я волонтер, приїхав якраз до тих дівчат, яких ви шукаєте, за сітками. А ви, так розумію, хочете долучитися до нашої команди? Нам і справді руки потрібні.
– Та я вже й була у них один раз, мала б запам’ятати дорогу, але ось заблудилася. Я б і щодня ходила, бо роботи тут собі не знайшла, а треба чимось і руки зайняти, і голову, а головне, щось маю робити, щоб пошвиде вся ця різня закінчилася.
– Війна – це маєте на увазі?
– Та її прокляту. Але це справжня різня, бабця так одна в потязі казала. Ріжуть за горло наш народ, але подавляться, нелюди. От і я хочу своїх рук докласти, щоб їм ненаситну горлянку заду…шити… – Таня осіклася на півслові, помітивши, як Володимир здивовано дивиться і слухає її промову.
– Ні, не думайте, я нормальна. Просто люті накопичилося, треба її вивільнити, щось руками робити. Поки вільні.
– Ну, рукам вашим ми справу знайдемо. А що з вашим серцем?
– Тобто? Не скаржуся, нормальне в мене серце. А що?
– Питаю, чи вільне воно? Бо що палке і щире, то зразу видно. І ще дуже красиве.
Марко ЦЬОМАК
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
